2. Виникнення та розвиток марксистської економічної теорії

Марксизм виник у 40-х рр. 19 ст. як напрям класичної політичної економії. Його виникненню передували соціально-економічні та ідейно-теоретичні зміни в історії людства, зокрема:

- стрімкий розвиток капіталізму внаслідок промислового перевороту (60 рр. 18ст. – п.19ст.);

- зміна класової структури суспільства, а саме поява двох нових класів – буржуазія і робітники;

- формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва;

- зростання експлуатації робітників;

- стійке явище безробіття;

- виникнення і посилення робітничого руху, заворушень і повстань внаслідок капіталістичних криз;

- завершилося формування наукових шкіл: німецької філософії (Фрідріх Гегель, Людвіг Фейєрбах) – ідеї матеріалізму та діалектики, вчення про суспільно-економічні формації; англійської класичної політекономії (Сміт, Рікардо) – ідеї трудової теорії вартості; французького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур`є) – ідеї соціалізму.

Основні ідеї марксизму висвітлені Карлом Марксом (1818-1883 рр.) та його сподвижником Фрідріхом Енгельсом в чотиритомнику «Капітал» (1867 р.).

Капітал марксисти трактували як засіб експлуатації працівника і встановлення над ним влади. Структура капіталу:

а) постійний (constant - C) – будівлі, техніка, сировина – переносить свою вартість частинами і не створює додаткову вартість, а лише перетворюється в машини, обладнання, сировину.

б) змінний (variable - V) – праця – підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу і створює додаткову вартість за рахунок експлуатації робітника.

Маркс ввів поняття «органічна будова капіталу» (С/V), яка в капіталістичному суспільстві має тенденцію до зростання через збільшення обсягів виробництва та доходів, при чому постійний капітал зростає швидшими темпами ніж змінний (внаслідок технічного оснащення виробництва), а це веде до скорочення витрат на змінний капітал, звільнення робітників та поступової пауперизації (збідніння) населення, що веде до класової боротьби, диктатури пролетаріату та встановлення суспільства без класів.

Функціональні форми кругообігу капіталу:

1 стадія (грошова форма) – капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва;

2 стадія (виробнича форма) – процес виробництва товару з додаванням вартості;

3 стадія (товарна форма) – продаж товару.

Звідси формула ефективного виробництва: Г – Т – Г′. Такий підхід дав змогу розглядати капітал як рух, самозростаючу вартість, а не просто як сукупність засобів виробництва.

Маркс, як і класики, виділяє основний і оборотний капітал: основний – переносить свою вартість на продукт по частинах (вартість засобів праці); оборотний - переносить свою вартість на продукт одразу (вартість предметів праці та робочої сили).

Маркс розробив новий метод економічних досліджень – матеріальної діалектики, який увібрав в себе діалектику, матеріалізм, логічну абстракцію тощо.

Центральне місце в методології дослідження Маркса займає його концепція «про базис і надбудову» в «Критиці політекономії» (1859 р.).

Базис (виробничі відносини, в основі яких лежить власність на засоби виробництва, що визначає характер відносин між людьми у суспільстві: панування та підкорення чи співробітництво і взаємодопомога) і продуктивні сили (засоби виробництва, людина, що володіє знаннями і навичками до праці, та методи і форми організації виробництва) визначають спосіб виробництва життєвих благ, що і зумовлює розвиток надбудови (духовної, політичної і соціальної сфери життя). Тобто базис формує суспільне буття і впливає на свідомість. Таким чином, він дійшов висновку: щоб вмотивовано змінити соціальні умови суспільства, побудувати комунізм, як справедливе і безкласове суспільство, що дозволить задовольнити індивідуальні потреби кожного, необхідно спочатку змінити базис.

Головні недоліки капіталізму, за Марксом, - безробіття, експлуатація та війни. Ідеальним суспільством вважав комуністичне, в якому виділяв дві фази: соціалізм і комунізм («Критика Готської програми», 1875 р.).

За допомогою формаційного підходу Маркс трактує лінійний поступальний історичний розвиток людства, описує його як «історію класової боротьби», а існування класів пов’язує з певними історичними фазами розвитку виробництва, тоді як сьогоднішні вчені доповнюють розуміння історії нелінійним (цивілізаційним) підходом. Один із засновників цивілізаційного підходу М.Я. Данилевський зазначає, що прогрес полягає не в тому, щоб іти весь час в одному напрямі, а в тому, щоб сходити все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх напрямках.

Маркс єдиним фактором утворення вартості вважав працю (трудова теорія вартості). Вартість, за Марксом, утворюють усереднені витрати праці за даного рівня умілості та інтенсивності праці, тобто суспільно необхідний робочий час. Як і класики виділяє споживчу і мінову вартість будь-якого товару, для їх пояснення розвиває положення про подвійний характер праці:

• конкретна праця - праця індивідуального робітника на створення конкретного товару (індивідуальні затрати праці), що створює споживну вартість;

• абстрактна праця - суспільно необхідна праця, що створює вартість.

Теорія додаткової вартості. Додаткова вартість – неоплачена праця найманого працівника, який виробляє понад вартість своєї робочої сили. За цим підходом, найманий працівник отримує у вигляді зарплати тільки частину створеного ним продукту, а решту – привласнює підприємець у формі додаткової вартості. З марксистського підходу випливає, що наймання працівників приватними підприємцями веде до експлуатації. При цьому вартість робочої сили відтворюється протягом необхідного робочого часу, а решта додаткового робочого часу іде на створення додаткової вартості. Таким чином додаткова вартість, за Марксом, створюється як результат експлуатації робітників, а норма експлуатації визначається через норму додаткової вартості (m’):

Норма експлуатації (m’) = m/v  100%

де: m – додаткова вартість (додатковий робочий час); v – вартість робочої сили (необхідний робочий час – вартість змінного капіталу).

Маркс додаткову вартість розділяє на:

- абсолютну – створюється внаслідок подовження тривалості робочого дня;

- відносну – створюється за рахунок підвищення продуктивності праці, скорочується тривалість необхідного робочого часу за незмінності тривалості робочого дня.

Продуктивність праці, за Марксом, призводить до збільшення обсягів виробництва, здешевлення товарів та, як наслідок, зниження вартості робочої сили, що їх створила. Тут він доводить, що в капіталістичному суспільстві норма експлуатації має тенденцію до зростання внаслідок невпинного росту продуктивності праці. Такий підхід і зумовив трактування ним категорії зарплати – є результатом угоди між робітником і капіталістом, де останній платить за робочу силу, а не за кількість праці(робочий час). Рівень зарплати має тенденцію наближуватися до рівня прожиткового мінімуму, оскільки внаслідок науково-технічного прогресу, відпадає необхідність у робочій силі, що і породжує армію безробітних та мінімальні зарплати.

Сьогодні існує інший підхід щодо економічних відносин праці та підприємців, який обґрунтовує неокласична теорія “граничної корисності”, згідно з якою кожний фактор (робоча сила, капітал, земля) оплачується відповідно до граничного продукту - всі фактори виробництва створюють вартість, а тому експлуатація, як макроекономічне явище неможлива.

Маркс був прихильником товарної теорії грошей, за якою гроші – «форма руху капіталу, товар особливого роду, який служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів, виступаючи мірою їх вартості, засобом обігу, нагромадження, платежу та міжнародних розрахунків. Грошовий капітал виконує основну функцію - самозростання.

Поряд з диференціальною рентою Рікардо, Маркс розглядає й абсолютну ренту, яку приносять всі земельні ділянки, поки існуватиме приватна власність на землю. Це пояснив в рамках своєї теорії додаткової вартості: через низьку технічну оснащеність в с/г (бо монополія на землю заважає притоку підприємницького капіталу в с/г), витрати на постійний капітал, що сприяють підвищенню продуктивності праці - низькі, це в свою чергу породжує дефіцит с/г продуктів та підняття цін, а значить прибутки є вищими від середньої норми (тобто є вищими ніж в інших галузях), все це дає підстави для вилучення землевласником з орендаря абсолютної ренти, такої, що перевищує диференціальну.

Суть Марксової теорії розподілу доходів між класами суспільства зводиться до того, що прибуток, процент і рента є результатом розподілу додаткової вартості, що створюється найманим робітником, а відтак капіталісти та землевласники трактувалися ним як експлуататорські класи:

• капіталісти (промислові, торгівельні, грошові) отримують прибуток, процент;

• землевласники – ренту;

• робітники – зарплату.

Суть феномену капіталістичного способу виробництва полягає в тому, що норма прибутку прямує до зниження через збільшення постійного капіталу (С), тобто нагромадження. А нагромадження капіталу – це процес збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, що в кінцевому випадку приводить до утворення монополій та абсолютизму безробіття, внаслідок цього настає економічна криза недоспоживання – це абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження.

Маркс та Енгельс намагалися остаточно переконати людство в тому, що основна похибка капіталізму – це виробляти не заради споживання, а заради отримання прибутку! Тобто, гонитва за прибутком, яка зумовлює збільшення кількості виробленого товару, зменшення зарплат та заміну людей машинами – веде до надвиробництва та недоспоживання.

А тому рівноважне суспільне відтворення пов’язували з плановою економікою соціалізму як першої сходинки до комунізму.

Причинами криз недоспоживання Маркс вважав:

- Розрив у доходах (прорахунки у розподілі доходів), що зумовлюють низьку зарплату робітників, які не в змозі купувати вироблені ними товари. Вирішення цієї проблеми вбачав, як і Мальтус, у теорії третіх осіб, які повинні здійснювати витрати, з метою викидання на ринок грошової маси, а також організації громадських робіт; оплаті послуг; купівлі предметів розкоші.

- Надлишкове заощадження (перезаощадження), що викликає кризу недоспоживання.

Цикли чи фази капіталістичного способу виробництва за Марксом:

1) Підйом – починається з бажання збагатитися, що веде до стрімкого виробництва товарів, заради отримання прибутків та поступового нагромадження.

2) Спад – починається ще з середини підйому, коли виробництво стає ще більш розширеним, до нього залучаються додаткова праця – а це в свою чергу приводить до зростання фонду зарплати та збільшення витрат на заміну основних засобів виробництва, бо попередні зношуються. Оце збільшення витрат на зарплату та основні засоби веде до зниження норми прибутку та зменшення нагромадження.

Капіталіст, щоб утримати падаючі прибутки починає зменшувати витрати на зарплату, або звільняє найманих робітників. Висновок: вироблені товари не купуються (наступає криза недоспоживання), бо у більшості покупців нема роботи, а значить нема і грошей, а капіталісти стають банкротами. Тобто це говорить про недосконалість, неминучу кризовість епохи капіталізму.

Висновки: Здійснений Марксом теоретичний аналіз економічних відносин капіталізму, безумовно, є вагомим внеском в економічну науку. Висновки з його теорії будови капіталу зустрічаються в сучасних неокласичних та неокейнсіанських теоріях економічного зростання. Запропоноване ним розширення ефективного попиту шляхом створення нових робочих місць, навіть якщо цей процес створення є досить невигідним, проте запобігає кризі недоспоживання, зустрічається в сучасній економічній думці багатьох напрямків (кейнсіанство, неолібералізм, соціал-реформізм та ін.). Багато сучасних науковців користуються методологією дослідження Маркса: поєднання теорії і практики, використання статистики та моделювання, методів діалектичності та історичності. Проте марксизм потерпів фіаско в ході «соціалістичних експериментів».