Сучасні проблеми єс:

- старіння населення, що потребує реформи пенсійної системи, посилення податкового тиску на працюючих;

- дефіцит кваліфікованої робочої сили, внаслідок чого процвітає трудова міграція в ЄС із країн «третього світу», що збільшує обсяги імміграційного суспільства та породжує націоналістичні настрої корінних жителів Європи;

- перспектива «культурного закату» Європи, мається на увазі тотальна її ісламізація та втрата національної ідентичності (може тому деякі країни ЄС разом із Папою Римським висувають вимогу про включення в текст єдиної європейської Конституції глави про «християнські цінності»);

- затяжний етап прийняття загальноєвропейської Конституції;

- сумніви стосовно подальшого розширення ЄС, адже прийняття нових членів робить слабшими економіки тих країн ЄС, за рахунок яких підніматимуться економіки нових держав союзу.

Висновки: ЄС – найбільш яскравий приклад економічної інтеграції в світі, ефективність якої була доведена протягом всього періоду його існування. Внаслідок цілеспрямованої та скоординованої в рамках Європейської органітури (Європарламент, Єврокомісія, Європейська Рада, Європейський Суд, Омбудсмен та ін.) комунітарної політики відбулась інтенсифікація міжнаціонального співробітництва в усіх сферах взаємодії (економічній, політичній, правовій, соціальній), внаслідок чого було реалізовано ідею постійного зростання добробуту громадян Європи, розвитку демократичних цінностей, громадських прав і свобод людини.

3. Зародження та загальна характеристика інституціоналізму.

Напрямок економічної думки інституціоналізм (від лат. institutio - порядок) виник в 30 рр. 20ст. як реакція на появу монополій і олігополій, активізацію державного регулювання, і оголосив що економіка має еволюційний характер, а саме з часом відбувається мінливість і пристосовуваність, відмирання і видозміна порядків, звичаїв, традицій, форм власності, психології і ін. – інституцій. Тому, інституціоналісти вважають, що здійснити комплексний аналіз реального економічного ладу, пізнати економічні явища можна тільки в їх історичному аспекті, причому враховувати необхідно не тільки економічні фактори, а й соціальні, правові, політичні інші у синергічному взаємозв’язку.

Еволюція інституціоналізму:

- Ранній інституціоналізм 30 р. – виник як реакція на появу монополій, кризи та пов’язаних з цим соціальних конфліктів. Для подолання цих негативних процесів обстоювали державне втручання в економіку (Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчел).

- Технократичний інституціоналізм 50-70 рр. – виник як реакція на науково-технічну революцію, вважали, що науково-технічний прогрес рухають великі корпорації та держава, а відтак стихійний ринок еволюціонує в організований (Дж. Гелбрейт, У. Ростоу ).

- Неоінституціоналізм 80 рр. – виник разом із сучасною неокласичною теорією, а тому їх вчення зводиться до оптимального забезпечення економічного зростання в умовах обмеженості ресурсів та в інституціональних рамках (Коуз, Белл, Мюрдаль, Стігліц, Норт, Уільямсон).

Однією з центральних проблем розвитку економіки інституціоналісти вбачають у створенні системи соціального контролю над економікою: від внутрішньофірмового корпоративного рівня до організації соціального контролю на макроекономічному рівні, реалізація якого пов’язана з активною діяльністю держави.

Соціально-психологічний інституціоналізм Торстейна Веблена

В економічній теорії поняття «інститут» вперше було запроваджено Вебленом (1857-1929 рр.) у 30 рр. 20 століття. Інституціональне вчення Веблена ґрунтується на природному доборі інститутів людської психології та поведінки (за аналогією природного добору Ч. Дарвіна). Вважав, що психологія і поведінка еволюціонують швидше, ніж інститути, що їх координують (законодавство, традиції, політика тощо) – виникає протиріччя. Основне протиріччя Веблен бачив у відмінностях поведінки індустріалів (найманих робітників, які прагнуть економічного зростання та рухають науково-технічний прогрес) та бізнесменів (капіталісти, які прагнуть зберегти старі інститути, які забезпечують їм пануюче становище), а тому його дослідженням стало вивчення поведінки не окремих економічних суб’єктів (як у неокласиків), а колективні дії профспілок, об’єднань підприємців, союзів політичних партій.

Інститути, за Вебленом – це розповсюджений тип мислення стосовно окремих відносин між суспільством і особистістю та окремо виконуваних ними функцій; система життя суспільства, яка може з психологічного боку бути охарактеризована в загальних рисах як домінуюча духовна позиція чи розповсюджена уява про спосіб життя в суспільстві. Також під інститутами Веблен розумів: звичні способи реагування на стимули; структура виробничого чи економічного механізму; прийнята у теперішньому часі система суспільного життя.

Велику увагу Веблен приділяв дослідженню людських інстинктів, які і приймають основну участь у формуванні інститутів. Зокрема в праці «Інстинкт майстерності» (1914 р.), до основних інстинктів відносить: інстинкт батьківських почуттів, інстинкт потягу до невідомого, інстинкт майстерності (потяг до добре виконаної роботи).

Тенденція поведінки бізнесменів проявляється не стільки у розвитку власного виробництва, скільки у нагромадженні капіталу. Таке прагнення призвело до створення нової форми організації виробництва - корпорації (для отримання монопольного становища та надприбутків) та у зв’язку з цим і нової форми власності - у формі цінних паперів. Іншими словами така власність не матеріальна, тому він її в праці «Власність відсутнього» (1923 р.) називає абсентіївська (від англ. - відсутня), тобто при створенні корпорації, її вкладники (власники цінних паперів) юридично не являються її власниками, хоча і впливають на управління корпорацією. Таким чином корпорації займають монопольне становище на ринку за рахунок великих капіталів та негативно впливають на нього. Панування останніх засноване на абсентеївській (неосяжній) власності, що представлена акціями, облігаціями й іншими цінними паперами (фіктивним капіталом), які приносять величезні спекулятивні доходи. Отже, як наслідок надзвичайно розширюється ринок цінних паперів, і зростання розмірів «абсентеївсьої власності», яка являється, як він зазначив в праці «Теорія буденного класу» (1899 р.) основою існування «буденного класу» (фінансової олігархії) і на багато перевищує вартість матеріальних активів корпорацій. В результаті протиріччя між «бізнесом» і «індустрією» загострюється, так як фінансова олігархія отримує все більшу частину своїх доходів за рахунок операцій з фіктивним капіталом, а не за рахунок росту виробництва, підвищення його ефективності.

Веблен довів, що в ринковій економіці споживачі зазнають будь-які види суспільного і психологічного тиску, що примушує їх приймати нерозумні рішення. Саме тому завдяки Веблену в економічну теорію ввійшло поняття «престижне чи показне споживання», що отримало назву «ефект Веблена». Ефект Веблена - ефект снобізму, престижу – збільшення попиту на ринку не погашається збільшенням пропозиції, а навпаки, корпоративні бізнесмени скорочують пропозицію, намагаючись таким чином створити штучно високий попит та зростання ціни. Іншими словами, товари починають цінуватися не за їх корисністю, а за тим, наскільки володіння ними відрізняє людину від інших (ефект заздрісного порівняння).

Пропонує для подолання негативних тенденцій змінити старі інституції за допомогою держави та загального страйку індустріалів (влаштувати так звану революцію інженерів).

Веблен був прихильником історичної школи і використовував історико-генетичний метод дослідження (вибір найкращих генів для зростання економіки) – це своєрідне застосування теорії дарвінізму в політичні економії. Розглядав життя людини як боротьбу за існування, а отже як процес відбору і пристосування самих інститутів суспільства.

Вважав рушійною силою суспільства не індивідуальну конкуренцію (як класики), не базис і продуктивні сили (як Маркс), а „гільдію інженерів”, що прагне підвищити виробництво більшої кількості та кращої якості товарів і послуг, і акцентував в роботі «Теорія бізнесу і підприємництва» (1965 р), що саме інженери, що рухають НТП і повинні управляти всім народним господарством.

Соціально-правовий інституціоналізм Джона Коммонса

Інституціональне вчення Коммонса ґрунтується на природному доборі інститутів юридичних норм та законодавства. Зокрема, в своїх основних працях «Правові основи капіталізму» (1924 р.), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934 р.) під інститутом розуміє – колективну дію по контролю, звільненню та розширенню індивідуальної дії. В розумінні Джона Коммонса, інститути – це історично сформовані звичаї, які відображають особливості колективної психології і закріплені у вигляді юридичних норм та постанов.

Саме вдосконалення інститутів права веде до взаємоузгодження інтересів корпорацій, профспілок, держави. Оскільки визначальним для національної економіки є інтереси не окремої людини, а соціальних колективів, то угоди (трансакції), прийняті добровільним рішенням колективу (відображають і захищають його інтереси) узгоджуються на законодавчому рівні компромісним шляхом з угодами інших соціальних колективів. Таке узгодження забезпечує держава, вдосконалюючи правові інститути, оскільки вона являється захисником інтересів всіх соціальних груп.

Задача економічної науки при цьому – виробляти рекомендації з перебудови економічного життя на розумних засадах, які б вели до підтримки суспільної рівноваги.

Вартість товарної продукції, за Коммонсом, - результат юридичного узгодження «колективних інститутів». До таких він відносив союзи корпорацій, профспілок, політичних партій, які виражають професійні інтереси соціальних груп і прошарків населення.

Угоди включають три моменти: 1) конфлікт інтересів, 2) визнання взаємозалежності цих конфліктних інтересів, 3) вирішення конфлікту шляхом встановлення трансакції (угоди), що задовольнить всіх учасників угоди. Роль арбітру беруть на себе правові структури держави, які крім цього являються тією силою, що спонукає до виконання прийнятих за угодою зобов’язань. Таким чином існуючий порядок, антагонізм якого визначив Веблен, зміниться не технократизмом, а адміністративним капіталізмом. Подолання конфліктів шляхом юридичних норм веде до соціального прогресу.

Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм Веслі Мітчелла

Інституціональне вчення Мітчелла ґрунтується на визначальній ролі в суспільно-економічному житті інститутів грошової сфери. Інститути, за Мітчеллом – переважаючі, і у вищому ступені стандартизовані, суспільні звички. Він як і його вчитель Веблен, вважав, що основним предметом дослідження економістів мають бути традиції та звички. Намагаючись визначити дійсні мотиви господарської поведінки людей, з’ясував, що гроші визначають характер людської поведінки. Проте проблему виникнення економічних циклів вбачав не в прагненні до отримання грошей (це природно), а в умінні їх витрачати. Саме неефективне витрачання накопичених грошей (частіше обумовлене бажанням самоствердитися, підтримати імідж, перевершити суперника) призводить до погіршення економічної кон’юнктури (сукупних показників, що характеризують поточний стан економіки) та циклічних коливань.

Для обґрунтування своєї думки користувався великим описово-статистичним матеріалом, виводить в праці «Виміри економічних циклів» (1946 р.) такі фази циклічних коливань: депресія, пожвавлення, розквіт і рецесія. Проте, незважаючи на відсутність фази кризи, яку пропонував долати антициклічними (планування) та антикризовими державними заходами, Мітчелл вказує на постійний характер циклічних коливань. Зокрема для запобігання кризам, він створив так званий гарвардський барометр - інтегральний показник, що обраховується на основі індексів інфляції, бізнесу та грошей, який мав попереджувати про розкручування інфляції, падіння виробництва, проблеми грошової сфери.

Висновки: Інституціоналізм як сучасний напрямок економічної теорії ґрунтується на ідеї соціальної комунікації, як об’єктивної властивості людської природи. Відповідно «ядро» інституціональних досліджень становить формування та еволюція інституціональної організації суспільно-господарського життя, що полягає у створенні людьми «правил гри», які скоординовують і спрямовують людську поведінки у визначених рамках, роблячи її більш передбачуваною, що мінімізує ризики соціально-економічної взаємодії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ: