3. Явище стагфляції. Програма подолання інфляції м. Фрідмена

В 70 рр. економічна ситуація йшла в розріз з кейнсіанським, неокейнсіанським та посткейнсіанським антициклічним регулюванням, тому що було здійснено другу чергу винаходів НТР-ІІІ (комп’ютери, біотехнології, робототехніка, нанотехноогії та ін..), що призвело до ускладнення номенклатури виробів, їх швидкої змінюваності, зростання ролі дрібного та середнього бізнесу та росту в геометричній прогресії підприємств та органів керування (корпорацій, ТНК, ТНБ, ФПГ).

Так виникло явище стагфляції – одночасного зростання інфляції і безробіття, що вже не можна було подолати рецептами кейнсіанства, а тому заходи державного регулювання перестали бути ефективними. Зокрема в праці «Інфляція і зайнятість» (1972 р.), американський економіст, Нобелівський лауреат 1981 р., Джеймс Тобін, на противагу кривій Олбана Філліпса (1958 р.), яка відображає обернену залежність між рівням інфляції та безробіття, зазначив, що оберненої залежності між інфляцією і безробіттям немає і пояснив це наступним чином:

- відсутність інфляції призводить до надлишкового безробіття;

- інфляція можлива і при зростанні безробіття, якщо зарплата зростає швидше ніж продуктивність праці;

- стабілізація зарплати вимагає ще вищого рівня безробіття;

- зростання попиту на працю збільшує номінальну зарплату, а це за певного рівня безробіття призводить до інфляції.

Зважаючи на це, а також необхідність розробки нових заходів подолання інфляції в рамках чиказької школи неолібералізму було здійснено ряд концептуальних нововведень, які лягли в основу сучасного монетаризму.

Теоретичні положення сучасного монетаризму викладені засновником чиказької школи неолібералізму, Мілтоном Фрідменом в працях “Кількісна теорія грошей” (1956 р.), “Гроші і економічний розвиток” (1973 р.), “Особистий погляд” (1981 р.) та інших.

Методологія “нової монетариської школи”:

- економічний лібералізм;

- активне державне втручання в грошово-кредитну сферу;

- сильний державний бюджет і обмежені видатки з метою запобігання утворенню інфляції;

- соціальна нерівність є наслідком індивідуалізму і свободи людей.

Сучасний монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, а економічні проблеми пов’язують із диспропорціями в грошовій сфері.

У рамках кількісної теорії грошей для визначення оптимальної кількості грошей в обігу традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну Ірвіна Фішера, яке він вивів у 1946 році:

,

перетворюючи рівняння отримаємо:

,

де: М - маса грошей, необхідних для обігу (величина попиту на гроші); V - швидкість обігу грошей; Р – загальний рівень цін в економіці; Y - реальний обсяг виробництва.

Монетаристи швидкість обігу грошей (V) вважали величиною стабільною, тобто такою, що не залежить від зміни пропозиції грошей, а отже змінюється у передбачуваний спосіб.

«Рівняння обміну» широко застосовується в дослідженнях сучасних монетаристів для визначення необхідної кількості грошей в обігу та виявлення впливу грошової маси на досягнення рівноваги товарного ринку. Виходячи з цього, збільшення пропозиції грошей (М^s) збільшить сукупний попит (AD) і ВВП (Y·Р):

М^s↑→АD↑→(Y·Р)↑.

Монетарист Мілтон Фрідмен виходив з того, щоб монетарна політика⁴⁰⁴ була направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією (Ms) таким чином, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного доходу (грошовий закон Фрідмена).

«Основний грошовий закон» («грошове правило») М. Фрідмена дозволяє визначити темп зростання грошової маси:

,

де: m – темп зростання грошової маси; P^e - очікуваний темп інфляції; - темп зростання ВНП.

Виходячи з вищенаведеного, Фрідмен та його прихильники виступили за законодавче регулювання темпу зростання грошової маси державою для того, щоб щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, відповідно до нормального темпу зростання ВНП.

Потребу людей в грошах, або попит на гроші М. Фрідман розглядає на основі теорії вибору портфельних інвестицій Дж. Тобіна, згідно з якою функція попиту на гроші має такий вигляд:

,

де: Md – попит на гроші, r_S – реальні очікувані доходи по акціях, r_b – реальні очікувані доходи по облігаціях, P^e - очікуваний темп інфляції, W – матеріальні активи.

Майно (активи) економічних суб’єктів приймає форму портфелю цінних паперів (грошей, облігацій, акцій та ін.), де гроші – це лише одна із форм активів. Утворюється майно в результатів заощаджень. Гроші, на відміну від інших активів не приносять доходу, але можуть бути використані для оплати благ і перетворитися в гроші для угод. Але використання грошей в якості засобу збереження цінності супроводжується втратою доходів від альтернативних видів майна (акцій, облігацій). Тож, попит на гроші обернено пропорційний доходності цінних паперів (r).

Рис. 1. Рівновага на грошовому ринку

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли попит на гроші (Md) дорівнює їхній пропозиції(Md). Так, точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та пропозиції грошей і визначає «ціну» грошей – ставку відсотка (іe), яка віддзеркалює альтернативну вартість збереження грошей у готівці.

Основні заходи антиінфляційної монетарної політики:

- погашення інфляційних очікувань, насамперед адаптаційних – використання у деяких випадках неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод «шокової терапії»);

- стабільна грошова політика - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів (правило планомірного приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою реального ВВП і таким рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати;

Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги (ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави в ринковий механізм), та інших (стимулювання виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення конкуренції, підвищення конкурентоспроможності).

Висновки: Сучасний монетаризм як чиказька школа неолібералізму є природним наслідком кризи кейнсіанської доктрини макрорегулювання. Відповідно в основі його методико-методологічних та практичних засад лежить класична ідея економічного лібералізму що правда за умови стабільності грошової системи. Монетаристи широко використовують принципи грошово-кредитної політики Дж. Кейнса (політика «дорогих» і «дешевих» грошей), із врахуванням «рівняння обміну», теорії портфельних інвестицій та «грошового правила».