4. Особливості господарського розвитку Стародавніх Греції та Риму.

Господарство Стародавньої Греції розвивалось на господарській та духовній основі країн Стародавнього Сходу, починаючи з кінця 3 тис. – 2 ст. до н.е.

Причини розквіту господарства:

- широке використання величезної кількості рабів в господарстві країни (джерела рабства – війни, борги збіднілого населення);

- колонізація³¹ (8-6 ст. до н.е.) - захоплення сусідніх земель (Рим, країни Африки та басейну Чорного моря); причинами колонізації були: нестача землі (острівно-хребтовий тип країни зумовив дефіцит земельних угідь), концентрація землі в руках родової знаті, нестача ресурсів (металів), пошук ринків збуту та намагання контролювати торговельні шляхи;

- інтенсифікація³² сільського господарства (введення трипілля³³, застосування мінеральних добрив, вирощування прибуткових культур³⁴);

- розвиток ремесла - широке розповсюдження ергастерій (ремісничих цехів з рабами) – відомі і до сьогодні грецька кераміка та будівництво міст, театрів, стадіонів того часу;

- утворення товарно-грошового обміну (7 ст. до н.е.)³⁵ та зародження банківських операцій (5 ст. до н.е.), зокрема:

а) в трапезах (від грец. – стіл) як міняльних лавках лихварі (трапезити) надавали послуги із зберігання та переказу грошей, надання кредитів під заставу;

б) з’являються перші торговельні об’єднання – фіаси, де засновники контролювали ціни, обмінювались інформацією, надавали позики, страхували.

Разом із утворенням полісів³⁶ (9-8 ст. до н.е.), з’явилась і відома антична форма власності (змішана – поєднання державної і приватної власності). В Стародавній Греції основним податком був податок з доходів громадян-нерезидентів, оскільки вільні греки звільнялися від уплати будь-яких податків. Вільні греки могли вносити в казну правителя добровільні пожертвування чи певний відсоток з доходів у екстрених випадках (війна). Економічним принципом полісу була автаркія³⁷.

В історії Стародавньої Греції виділяють два типи полісів:

І. Аграрний поліс (наприклад, Спарта) – основою господарства є землеробство, засноване на рабській праці ілотів (рабів); земля рівномірно надається громадянам-грекам у тимчасове користування; зневага до ремісництва і торгівлі, багатства і грошей; лад олігархічний – влада належить родовій знаті. Фізична праця вважається принизливим заняттям для греків, справа гідна спартанців - війна.

ІІ. Торгово-ремісничий поліс (наприклад, Афіни) – основою господарства є ремісництво і торгівля; земля знаходиться переважно у приватній власності, а тому і лад переважно демократичний. Афіняни, на відміну від бідних спартанців, пригноблених аристократичною верхівкою, сформували середній клас в Стародавній Греції і спільно із спартанцями потребували реформування аристократичного ладу.

Таким чином відбувся розклад родового (аристократичного) ладу. Цьому сприяли:

- закони Драконта³⁸ (7 ст. до н.е.) – закріпили універсальне право приватної власності за громадянами незалежно від їх родинного походження;

- реформи Солона (6 ст. до н.е.) - введення сейсахтеї (від грец. – струшування, знищення боргів) – прощення всіх боргів, що забезпечувалися землею чи особою боржника; заборона боргового рабства та звільнення тих, хто потрапив у рабство за борги; встановлення тимократичної системи³⁹; обмеження величини позичкового проценту; введення земельного максимуму з метою припинення концентрації землі у аристократів;

- територіальна реформа Клісфена (кінець 6 ст. до н.е.) – скасування філів (родового поділу Афін) та запровадження демів (територіального поділу), завдяки чому всі афіняни були зрівняні у правах, бо кожний громадянин по досягненню 18-річчя ставав членом громадянського колективу не дивлячись на родове походження.

Економічні причини занепаду Стародавньої Греції:

- довготривале застосування рабської праці в господарстві Греції призвело до падіння та підриву стимулів до праці рабів ( раби не хотіли вдосконалювати знаряддя праці та не були прямо зацікавлені у прибутках);

- занепад внутрішньої торгівлі між полісами – внаслідок їх чисельності, різноманіття грошей, економічної автаркії;

- олігархічна форма правління, що виникла внаслідок концентрації землі через введення приватної власності (почали з’являтися греки-раби) та, як наслідок, соціальна диференціація (розшарування суспільства на багатих і бідних).

Основу господарства Стародавнього Риму складало землеробство. Земля належала державі, яка надавала її у:

- приватну власність патриціям (родова знать) – сенатори, консули, трибуни, квестори;

- приватну власність плебеям – заможні люди – купці, лихварі;

- тільки в оренду так званим колонам - селянам, звільненим рабам.

Еволюція форм земельної власності у Римі: спочатку римляни володіли віллами (дрібна земельна ділянка площею 100 га), але згодом, дрібні землевласники, розорені війнами та боргами поступалися своїми наділами на користь багатих поміщиків. Таким чином відбулась концентрація земель в руках обмеженої кількості людей та виникнення латифундій (велика земельна ділянка площею 10 тис. га і більше).

Види латифундій: централізовано-рабська, децентралізована з колонами, змішана (працюють і раби і колони).

Вже на початку нашої ери з розвитком колонатної системи відбувається поділ латифундій на парцели (невеликі земельні ділянки), що започаткувало протофеодальні відносини. Так, розпорядники парцелярних господарств (колони) відчужували частину свого додаткового продукту землевласникам.

У Стародавньому Римі податків майже не було, а суспільні витрати покривалися шляхом надання в оренду колонам суспільних земель (10 % доходів з ділянки, податок на кількість фруктових дерев, виноградної лози). Апарат держави утримував себе власними силами на основі прибутків з приватних латифундій. Виборні магістрати не тільки утримували себе самі, а й здійснювали добровільні внески на суспільні потреби, оскільки вважали це поважною справою. На випадок війни громадяни Риму оподатковувались, виходячи з розміру особистого майна (нерухомість, живий інвентар (худоба, птиця, раби), цінності, засоби виробництва). Облік особистого майна римлян здійснювали чиновники-цензори, на підставі чого визначалась сума цензу (податку).

Пізніше, вже в часи Римської імперії (27 рік до н.е. – 476 рік н.е.) кожний житель повинен був сплачувати податок з доходів. Існували і непрямі податки: податок з обороту (1%), особливий податок з обороту при торгівлі рабами (4%), податок на звільнення рабів (5% від вартості раба). В 6 ст. імператор Август ввів податок на спадщину (5%), який мав цільове використання (пенсійне забезпечення колишніх воїнів).

Стародавній Рим славився і неординарними підходами до оподаткування: запровадження 14 місяців в році; імператор Віспасіан увів податок на суспільні вбиральні, через що існує відома фраза: «Гроші не пахнуть», існував також податок-відкуп за право першої ночі тощо.