4. Теорії економічного зростання

В 1928 році на базі граничного аналізу (маржиналізму) економістами Чарльзом Коббом і Полом Дугласом в статті «Теорія виробництва» було сформульовано виробничу функцію, яка пояснює взаємозв’язок економічної динаміки та ефективного використання факторів виробництва:

де: у – обсяг національного виробництва, К – капітал, L – праця, А – технологічний коефіцієнт, a – коефіцієнт еластичності по фактору L, b – коефіцієнт еластичності по фактору К.

В функції Кобба-Дугласа α + β = 1, що демонструє постійну віддачу при зміні масштабів виробництва (збільшення факторів виробництва призводить до збільшення обсягів виробництва).

Недоліком виробничої функції Кобба-Дугласа була її статичність, що не враховувала зміни якості факторів виробництва.

Сучасна модифікація виробничої функції була виведена у 1948 році нідерландським економістом, першим Нобелівським лауреатом з економіки (1969 р.), Яном Тінбергеном, який додав їй динамізму:

,

де: a + b  1, тобто темп приросту доходу перевищує темпи приросту праці та капіталу; r – науково-технічний прогрес, t – час, е – логарифм.

Ян Тінберген зазначив, що в умовах НТП, ступені функції Кобба-Дугласа α + β > 1, і навпаки, в умовах регресу - α + β < 1.

Аналогічну модель економічного зростання представив англійський економіст Джеймс Мід у праці «Неокласична теорія економічного зростання» (1961 р.). Вважав, що економічне зростання залежить від темпу зростання всіх виробничих факторів (праці, капіталу та НТП):

,

де: у – темп економічного зростання, a, b – частки капіталу і праці у національному доході відповідно, р – темп НТП.

Він зазначає, що безперебійна дія такого механізму (економічної динаміки) можлива лише за умови гнучких цін на фактори виробництва, обумовлених вартістю їх граничних продуктів, а це забезпечується за умови досконалої конкуренції та відсутності регулюючих впливів на зарплату з боку держави та профспілок.

Наступний розвиток теорії виробничих функцій, пов’язаний з розробками іншого Нобелівського лауреата, американського економіста Роберта Солоу, викладений в його праці «Теорія зростання: виклад» (1969 р.). Солоу досліджував, як кожен окремий фактор впливає на зростання; доповнив модель Дж. Міда факторним аналізом; показав як накопичення капіталу, зростання населення і НТП впливають на обсяги виробництва (економічне зростання) в часі:

Y=МРКK + МРLL,

де: МРК – гранична продуктивність капіталу, МРL – гранична продуктивність праці.

Щодо фактору капіталу, то мірилом економічного зростання виступає гранична продуктивність капіталу, тобто величина продукту, зроблена одиницею праці за допомогою кожної додаткової одиниці вкладеного капіталу. Отже оптимальним буде такий стан, коли:

а = МРК,

де: МРК - гранична продуктивність капіталу, а - норма амортизації (вибування капіталу).

Таку ситуацію американський економіст Едмунд Фелпс назвав «золотим правилом накопичення капіталу» - капіталовкладення не повинні перевищувати капіталовибуття.

Таким чином, на думку Р. Солоу, зростання доходу нації залежить від двох складових – зростання продуктивності праці та фондовіддачі, які в свою чергу зумовлені технологічним прогресом.

Останнім часом популярності набула модель економічного зростання, представлена сучасним американським дослідником неокласичного напрямку, Едвардом Денінсоном, який показує, що всі якісні зміни в економіці залежать від неінвестиційних вкладень в “людський капітал”, що приносить ефективність у 5-6 разів більшу ніж вкладення у капітал фізичний. Неінвестиційні вкладення в «людський капітал» – це підвищення кваліфікації праці, інвестиції в освіту, науковий розвиток тощо. За розрахунками Денінсона, тільки 12% приросту ВВП забезпечують спеціалізація, управління та структурна перебудова економіки, а решта – одержується за рахунок прогресу технологій та знань.

Зазначені теорії економічного зростання розглядалися у рамках неокласичного напрямку економічної теорії. Слід зазначити, що проблематику економічного зростання розглядали і неокейнсіанці, зокрема в моделях Харрода-Домара, Хікса-Хансена.

Висновки:починаючи з 20-х років ХХ століття в економічній науці в рамках неокласики та неокейнсіанства виникають та розвиваються економічні теорії економічного зростання. Основними чинниками, що впливають на темпи економічного зростання визнаються НТП, кількість та якість факторів виробництва (праці, капіталу, землі тощо), інвестиції в матеріальні та нематеріальні активи, заощадження, ліквідність та маса грошей.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ: