Розслідування

Кожен репортаж потребує розслідування: Білл Лінч з CBS досліджує архіви Білого дому (див.: Розділ 8. Збирання новин), Дік Петрік з KOEL розшукує збройне пограбування, яким цікавиться шериф, — але термін «слідчий репортаж» використовується для виділення різних репортерських проектів — проектів, на які на більшості станцій репортерам не виділяють часу. Але репортери все одно повинні їх робити.

Бути репортером означає постійно зберігати пильність у відстеженні тих фактів, яким не варто довіряти. Репортери-початківці не повинні наслідувати Шерлока Холмса і перетворювати на скандал «Тіпот-Доум» кожну чашку кави, якою хтось пригощає політика. Однак якщо йдеться про велику аварію і є вагомі підстави говорити про конфлікт інтересів, для радіорепортера настає час розпочинати кар’єру Шерлока Холмса.

Слідчі репортери тримають свій ніс по вітру — вони підтримують зв’язки, прислухаються до підказок; звертають увагу на гроші — кому це може бути вигідним; не відходять від телефону — шукають кінці, перевіряють заголовки; а їхні голови заглиблюються у записи — десь у документах це має бути. Звісно, ці репортери роблять те саме, що й інші колеги; єдине, що їх відрізняє — якщо вони щось знаходять, ці результати приносять набагато більше задоволення.

Коли йдеться про репутації і кар’єри, потреба в обережності природно зростає. Обережність означає, що все треба перевіряти двічі чи навіть тричі. Більшість репортерів шукають підтвердження фактів щонайменше у двох джерелах, перш ніж використовують їх у сюжеті. Обережність не означає пошук тих, хто міг би бути ображеним.

Розслідування не завжди мають на меті знайти порушення, так само як не завжди вони мають стосуватися політики. KNX-FM із Лос-Анджелеса отримала нагороду за документальний цикл про сексуальне насилля. Він також вимагав розслідування. Репортер Боб Медіґан стежив за поліцейською статистикою, статистикою ФБР, статистикою лос-анджелеського комітету в справах насилля проти жінок, за статистикою міської гарячої лінії — все це дало змогу отримати повну картину проблеми. Потім він спілкувався з представниками виправних закладів, поліцейськими й окружним прокурором, соціальними працівниками і психологами, потім із жертвами сексуального насилля — деякими жінками, які, зателефонувавши на гарячу лінію, погодилися дати інтерв’ю.

Все було стандартно. Медіґан проявив ініціативу, переконавши працівників в’язниці дозволити йому поспілкуватися із ґвалтівниками. Він зміг записати їхні голоси під час сеансу групової терапії. Все це зайняло майже вісім місяців. Результат — 90-хвилинна документальна програма (див.: Розділ 13. Зв’язки з громадськістю).

Між іншим, Медіґан зробив цю документальну програму, паралельно виконуючи свої повсякденні репортерські та журналістські обов’язки. У штаті KNX-FM лише троє людей. Як же вони знаходять час на такі журналістські розслідування? Редактор новин Крістофер Реймс стверджує, що секрет полягає у правильній організації часу й мобільності.

Акції протесту

Коли колеса скриплять, їх змащують, а ЗМІ висвітлюють диспути тоді, коли вони виходять на поверхню. На жаль, на скарги численних представників пригноблених націй досить часто не звертають уваги... доки хтось із них ... не викраде літак.

Система висвітлення цих секцій протесту чи насилля є досить сумною. Втім, ігнорування акцій протесту чи тероризму могло б викликати ще більші проблеми — параною щодо того, що десь відбувається щось таке, про що ми не знаємо. Репортери повинні намагатися розповідати про скарги груп, що не висловлюють свої протести надто голосно, але водночас вони не можуть ігнорувати серйозні заворушення, навіть якщо вони мають вигляд очевидних медіа-подій. Це все новини, які треба висвітлювати.

Висвітлюючи страйки та інші акції протесту, синхрони можна записати просто на вулиці, поспілкувавшись із лідерами демонстрації та з людьми, які беруть участь у пікетуванні. Репортери лише мають бути чутливими до відмінностей між лідерами і самопроголошеними лідерами. Але справжня проблема полягає в тому, щоб записати репортаж чи синхрони, які відображатимуть центральну тему конфлікту. Звісно, це потребує розмови із представниками протилежної сторони.

На страйках знайти керівників зазвичай буває легко, вони не соромляться висловлювати свої погляди. На демонстраціях та акціях протесту керівники можуть бути не такими охочими до публічних виступів. Умілий телефонний дзвінок чи візит може знадобитися, щоб забезпечити цим людям можливість захистити себе, можливо, залишивши їх у тіні (див.: Розділ 8. Збирання новин).

Стандартна процедура висвітлення вуличної акції протесту така: спершу інтерв’ю з лідерами протестуючої сторони чи демонстрантів. («Іноді пересічна людина, яка погодилася холодного дня вийти на вулицю, може бути цікавішою, ніж формальний лідер», — зазначає Мітч Діб.) Далі — запишіть формулювання їхніх скарг у репортажі чи коментарі. Потім дізнайтеся думку другої сторони. Часто доводиться робити ще одне — стежити за наслідками, які страйк чи демонстрація викликають у суспільстві (зупинка роботи побутових служб, скарги людей, вплив на економіку тощо). Дотримання всіх цих пунктів вимагає домашньої роботи щодо таких положень, як «тканина», «потертість», «життєздатність» зародків, і можливо, скарги різних пригноблених націй.

Чим гарячіша акція протесту, тим більший тиск може чинитися на репортерів. Озлоблені страйкарі можуть навіть висловити репортеру як представнику ЗМІ своє незадоволення. У такій ситуації найкраще зберігати пасивність: слухати і намагатися зрозуміти. Роль репортера — вивчати, а не брати участь у дебатах.

Коли акція протесту переростає у насилля, репортери опиняються у дуже незручній ситуації. За винятком ситуацій, у яких йдеться про їхню особисту безпеку чи коли висвітлюються потенційно кримінальні дії, існує вірогідність, що їхні репортажі можуть спричинити насильство чи паніку.

Нижче наведений синхрон щодо ситуації у Матаморосі, Мексика, прозвучав в ефірі ABC. Як могли відреагувати люди, почувши по радіо щось подібне про своє місто?

Коли ми прибули на місце пожежі, то побачили, що тут не просто пожежа... тут справжній заколот.

Репортер не повинен використовувати сам і дозволяти герою так легко використовувати слово «заколот». Одне невдало підібране слово може стати причиною серйозних проблем (див.: Розділ 3. Значення). Почувши, що у вашому місті заворушення, ви можете зреагувати по-різному — і далеко не завжди ваша поведінка буде безпечною. Репортери мають пам’ятати, що пляшка, кинута у вітрину крамниці, може бути названа «інцидентом», і зовсім не обов’язково називати це «заворушеннями». Натовп некерованих підлітків може викликати «заворушення», але він не обов’язково є причиною «заколоту». Того дня у Матаморосі четверо людей було вбито, а ще близько двох десятків поранено. Муніципалітет і десятки магазинів було спалено. З огляду на це ABC мала рацію, видавши в ефір синхрон, де ситуація характеризувалася як заколот.

Інші ключові семантичні відмінності: озлоблені демонстранти, які проштовхуються крізь поліцейську лінію, не становлять «спалах насилля». Насилля, в якому беруть участь чорні, не обов’язково є «расовим насиллям».

Репортери — не алхіміки. Юрбу не можна автоматично перетворювати на натовп, натовп — на оскаженілий натовп, пожежу — на підпал, постріл зі звичайного пістолета — на снайперський, бійку під час арешту — на поліцейську брутальність. Якщо ж такі визначення потрібно використати, вони мають надходити від відповідних джерел і належати лише їм. Плітки та неперевірені чутки взагалі не можна використовувати (див.: Розділ 19. Закон і етика).

Тиск, під яким доводиться балансувати репортаж, може під час бунтів зростати. Висловлення в ефірі звинувачень на адресу поліції у пострілі в невинного підлітка, не давши поліції можливості відповісти, може ще більше розпалити ситуацію. Подібний ефект може мати репортаж про те, що демонстранти напали на поліцейських. Звісно, ігнорування подібних звинувачень також було б помилкою.

Крім того, репортери повинні повідомляти про масштаб акції протесту. Якщо у ній бере участь лише 100 із 30 тисяч студентів студмістечка, це варто зазначити.

Це основні правила правильного й етично грамотного репортажу, важливість якого розвивається відповідно до мінливої ситуації. Але цього може бути недостатньо тоді, коли ситуація виходить із-під контролю. Додаткові правила, яких дотримуються у таких випадках у багатьох інформаційних організаціях, обговорюються у Розділі 19 «Закон і етика».