Поведінка

Якщо репортери поводяться на місцях подій недисципліновано, вони можуть завдати клопоту і без того стурбованим людям. Вони повинні бути достатньо тактовними і знати, коли натиснути, а коли бути ввічливими. Недисциплінована поведінка репортера може порушити приватність людини, поширити насилля і поставити його власну репутацію під сумнів. У цьому підрозділі також йтиметься про те, що навіть якщо репортер поводиться дисципліновано, він все одно може опинитися у в’язниці.

Конфлікт інтересів

Це просто.

По-перше, репортер не повинен приймати ніяких подарунків від людей, про яких йому, можливо, доведеться писати, — ніяких пляшок віскі, авторучок, запрошень на відпочинок чи вечерю. Репортери не хочуть навіть опинятися в ситуації, коли доводиться обирати між подарунком і хабаром. Поверніть усе і ввічливо подякуйте.

Єдиний подарунок, який репортер повинен приймати, — це інформація. На знак подяки за інформацію її джерела можна раз чи два згадати у сюжеті, але вони не повинні впливати на висвітлення матеріалу (див.: Розділ 8. Збирання новин).

По-друге, репортери не повинні висвітлювати історії, у яких вони самі зацікавлені. Це може позбавити сюжет контроверсійної основи або ж призвести до відмови від висвітлення інших поглядів, які з’являтимуться під час роботи над сюжетом, — опитування когось ще, наприклад. Це не означає, що репортери мають бути євнухами — ні, вони можуть голосувати, розмовляти про політику, займатися бізнесом. Але якщо це починає тиснути на їхню репортерську об’єктивність, чимось доведеться пожертвувати.

По-третє, не має бути відмінності між критеріями висвітлення рекламних сюжетів і тих, у яких зацікавлена власна станція, — ніяких сюжетів про редиску через те, що компанія з вирощування редиски є спонсором випуску; ніяких прихованих деталей про страйк у місцевій газеті через те, що ця газета належить тому ж власнику, що платить зарплатню репортерам. Чесний новинний голод вимагає від репортерів, щоб вони кусали руку, яка їх годує. А ця рука повинна краще це розуміти і не намагатися маніпулювати новинами.

Приватність

Репортери займаються тим, що пхають свій ніс у справи інших, і вони мають таку владу, що можуть завдати цим людям значної шкоди. Репортери вимушені «рознюхувати» все довкола — це їхня функція. Але є інший бік життя людей, який залишається за межами.

По-перше, слід пам’ятати про те, що загалом у новинах немає законного права на приватність. Імена жертви, підозрюваного (після арешту), а також ім’я людини, що допомогла спіймати підозрюваного, — все це здобуття громадськості, яке можна висвітлювати в новинах. Будь-які факти про людей, що з’являються у новинах, які стосуються події, — що вони робили в тому місці у той час, їхній вік, сімейний стан, особисті характеристики, — все це справедлива гра.

Єдиний виняток з цього правила — імена дітей — зазвичай до 18 років — заарештованих за злочин. Також більшість станцій не згадує імена жертв ґвалтівників — щоб не завдавати їм ще більше болю. Коли в 1991 році у Флориді висвітлювалася справа зґвалтування, по якій проходив Вільям Кеннеді Сміт, NBC вирішили, що приховування імені жертви підсилює ганьбу, яка оточує жертв зґвалтувань. Більшість інших інформаційних організацій, втім, уникали називання імені жертви (поки вона сама не з’явилася на публіці після того, як Сміта визнали невинним). Незабаром Інтернет-сайти і радіостанції упізнали в ній жінку з Колорадо, яка перед цим звинувачувала у сексуальних домаганнях гравця NBA Коба Браянта. У більшості штатів тоді внесли зміни до закону, що забороняв оприлюднювати імена жертв зґвалтувань. Але конституційність таких законів залишається сумнівною. Це схоже більше на питання етичності, ніж законності.

У деяких ситуаціях не називати імена є виключно справою тактовності. Наприклад, деякі станції можуть вирішити не називати імена тих, хто загинув під час пожежі у гей-барі.

Не можна назвати ані законним, ані прийнятним, оприлюднення потенційно пікантних фактів про людей, які не пов’язані безпосередньо із темою новини. Було б неправильно, наприклад, заходити у гей-бар і вести репортаж, називаючи імена всіх присутніх там людей. Право на приватність захищається відповідними законами у більшості штатів. Репортери не мають права порушувати це право людей лише для того, щоб зробити сюжет.

Втім, суди визнали, що публічні особи віддають більшість свого приватного життя публічності. Якщо сенатора помітять у гей-барі, він не матиме такого самого права приховати цей факт, як пересічний громадянин. Однак чи етично це — висвітлювати інформацію про приватне життя публічних людей? Це питання, яке особливо гостро постало кілька років тому, під час передвиборчої кампанії кандидатів у президенти Гарі Харта і Білла Клінтона.

Ході традиційною відповіддю було проводити різницю між аспектами приватного життя політиків, які стосуються їхньої роботи, і особистими справами, які не мають відношення до їхніх громадських обов’язків. Якщо мер — був аргумент — має коханку, це його справа. Якщо ж він утримує цю коханку за бюджетні кошти, це вже наша справа. Але через деякий час ця відповідь перестала задовольняти людей через дві причини: по-перше, особиста поведінка іноді говорить про публічні справи героя. Якщо кандидат є хронічним зрадником, хіба виборці не мають права знати про це? По-друге, така приватна поведінка іноді так широко обговорюється, що ЗМІ просто не можуть уникнути того, щоб не зробити репортаж про це.

Більшість журналістів не люблять спостерігати за тим, як під час президентських кампаній люди обговорюють сексуальне життя кандидатів. Більшість прагне повернутися до традиційної відповіді: якщо це не стосується їхньої громадської роботи, це не наша справа. Але мало хто ігнорує ці історії, коли вони трапляються. Це проблема приватного життя, яку ще треба вирішити.