Організація

Девід Коган і Білл Тернбул почали формувати програму для BBC про підліткові самогубства з того, що змонтували свої інтерв’ю у 15-хвилинну добірку. Вони прослуховували її, а потім продовжували редагування, аж поки не отримали чорновий варіант потенційних синхронів тривалістю сім-вісім хвилин.

Додатковий час, який мають виробники документальних програм, не звільняє їх від дотримання базових правил організації сюжету (див.: Розділ 6. Сюжети). Ці додаткові хвилини дають можливість додати дві-три точки зору, але ці точки зору все одно мають бути представлені зрозуміло й послідовно. Сюжет повинен дотримуватися однієї ідеї, навіть якщо для розвитку цієї ідеї може знадобитися кілька сторінок, а не кілька речень. Якщо організаційного плану немає в голові, або ж, ще краще, на папері, — документальний сюжет тривалістю у чотири хвилини 45 секунд можна легко перетворити на чотирихвилинний і 45-секундний вінегрет.

Ті двоє членів з команди BBC вирішили, що повинні виконувати дві роботи у своїх програмах: по-перше, вони хотіли звернути увагу на масштабність і серйозність проблеми підліткових самогубств. По-друге, вони хотіли обговорити цю проблему з американцями. Вони організували документальний сюжет таким чином, що обидві мети було досягнуто: вони оприлюднили проблему, а потім навели приклади реакції людей на неї. Розпочавши тим драматичним записом матері, син якої скоїв самогубство, вони перейшли до запису іншої такої самої жінки, а потім до психолога, який зазначив, що часто у підлітків, які покінчили життя самогубством, не було реальної причини для депресії. Потім одна з матерів говорить про тиск, який доводиться зазнавати на собі таким дітям, як її пізній син:

Якщо я 16-річний хлопець, у якого немає потрібної машини, або ж я не граю у футбольній команді, про мене забудуть. У мене немає цієї американської групи підтримки, що складається з привабливих білявок, і це серйозна невдача.

Репортер сам підбиває підсумки теорій і статистики — «рівень самогубств серед підлітків у Сполучених Штатах за останні десять років зріс удвічі». Проблему визначено.

Реакцію людей на цю проблему ілюструє, по-перше, аудіозапис останнього відеофільму CBS про підліткові самогубства — доказ того, наскільки серйозною стала ця проблема у Сполучених Штатах. Потім однокласники тих, хто покінчив життя самогубством, діляться своїми думками з цього приводу. Далі репортер згадує про програми, започатковані з метою попередження підліткових самогубств; і дві матері підсумовують усе зазначене, звертаючись до підлітків та їхніх батьків.

Такий документальний сюжет не лише чітко дотримується декількох точок зору, а й від початку до кінця супроводжується одними й тими ж голосами.

Насправді, обидва кінці сюжету порушують правило написання підводок до синхронів в інформаційних сюжетах: документальний сюжет починається холодно, з голосу матері, яка каже: «...мій син себе вбив» — без жодної підводки на початку. Останні слова у ньому також належать матері — і вони так само не супроводжуються жодною «відводкою» наприкінці. Звісно, це не завжди спрацьовує, але однією із переваг додаткового часу, який ви маєте при підготовці документального сюжету і висвітленні однієї точки зору, є можливість експериментувати з технічними прийомами — прийомами, які можуть бути неприйнятними в обмеженому світі новин.

Девід Ензор також почав організацію сюжету з чорнового монтажу кожного синхрону, який, на його думку, міг бути ним використаний у його документальній програмі про місіс Картер для NPR. Потім він роздрукував тексти найкращих уривків і розклав їх перед собою.

Зрештою Ензор сформував три напрямки, в яких йому потрібно було рухатися: питання «впливу», питання «компетенції» і особистість місіс Картер. Скільки влади мала місіс Картер? Наскільки вдало вона використовувала цю владу? Що вона собою являла? Він мав дати відповідь на всі ці запитання одночасно.

Пам’ятаючи про ці запитання, Ензор упорядкував матеріали, які він попередньо змонтував. Більшість документальних програм організовуються навколо їхніх аудіоматеріалів. Журналісти впорядковують уривки, часто просто перетасовуючи їх між собою і додаючи до них те, що треба сказати з того чи іншого приводу.

Для питання про «вплив» Ензор мав висловлювання місіс Картер у законопроекті про рівні права, яке допомогло сфокусувати обговорення її впливу. Також він мав її особисті слова, записані ним під час її промови у Національному прес-клубі. Для питання про «компетенцію» у нього був позитивний запис представника Комісії ментального здоров’я і несхвальні відгуки колишнього її працівника. Для розкриття особистості першої леді він мав той довгий синхрон її знайомого із Нью-Йорка.

Ензор відтворив це все у плані (більшість журналістів готують план документальних сюжетів). Коли план був затверджений редактором, Ензор написав історію і підготував фінальну версію уривків.

Програми, схожі на ту, що підготувала для WRFM Лайза Берґсон, мають на меті дещо інші організаційні задачі. Але вона використала той самий основний підхід, що використовують інші, коли хочуть надати сенсу великій кількості матеріалу: вона проаналізувала матеріал, сформувала кілька основних тем, а потім підготувала спосіб висвітлити їх усі одночасно. Її матеріал, як і матеріал Когана, поділявся на дві великі теми: види порушень авторського права та способи, як їх уникнути. Але Берґсон мала набагато більше часу на підготовку, ніж Коган. Її репортаж тривав більш ніж 33 хвилини, тож вона розділила матеріал на той, що отримала від представників уряду, і на такий, що надали бізнесмени. А в бізнесовій частині, своєю чергою, вона виокремила питання кредитних чеків.

Берґсон отримала кілька репортажів на кожну із цих тем, знайшла природні способи поєднання цих тем, представивши кожен репортаж коротким обговоренням того, як він стосується загальної теми, а також підбивши підсумки в кожній частині коротким анонсом наступного уривку. У такому циклі кожен репортаж повинен не лише вписуватися у тему, а й мати власний сенс — для тих слухачів, які не чули решти пунктів.

Музика

Музика і новини? Разом? Мабуть, це не надто вдала ідея для документального сюжету про підліткові самогубства, проте бувають ситуації, коли музика у документальних програмах може допомогти підкреслити чи навіть виділити головну думку. Документальний сюжет про ювілей музичного фестивалю Вудсток, який Девід Коган робив для BBC, містить уривки з кількох виступів. Півгодинна програма на NBC про вирощування марихуани у Північній Каліфорнії починалася рядками з пісні — «...Домашні рослини мене цілком задовольняють...». Потім у цій документальній програмі як фон використовувалася пісня Боба Ділана «Кожен повинен накуритися».

Десять секунд легкої пісні чи музики у кількох відповідних місцях обов’язково оживлять документальний сюжет, але музикою також можна легко все зіпсувати. Документальні продюсери, які прагнуть продемонструвати різноманітність своєї колекції аудіозаписів, часто закінчують тим, що «топлять» теми своїх програм під оркестром недоречних звуків. Пісні у документальних сюжетах слід використовувати лише тоді, коли їхні тексти насправді стосуються теми — ми не хочемо чути «Вдар його» Майкла Джексона, наприклад, у сюжеті про спортивну боротьбу. Тексти часто мають пряме і зрозуміле значення, і якщо документальний сюжет намагається сказати про щось інше, результат буде невдалим.

У більшості документальних програм узагалі не варто використовувати музику, а в тих, у яких варто, краще обмежитися кількома короткими програшами. Використовуйте музику, якщо ви вже її використовуєте, для акцентів, а не як постійний аудіосупровід синхронів і текстів.

Тексти

Отже, аудіоматеріали обрано й організовано; можливо, навіть підібрано музику. Настав час написання тексту до документального сюжету. Перше, що треба пам’ятати, це основні правила написання інформаційних текстів, наведені й описані у попередніх розділах цієї книги. Тепер ваше завдання — утримати увагу слухачів протягом хвилин, а не секунд.

Документальний сюжет також потребує вдалої підводки. Навіть попри додатковий час, який мають журналісти, вони можуть скоротити підводку. Ось як розпочинався сюжет Пітера Люфера для NBC про марихуану (після музики):

Сьогодні стільки американців курять марихуану, що її вирощування вже навіть конкурує із вирощуванням кукурудзи як найприбутковіший вид капіталовкладення у Сполучених Штатах.

Оскільки документальні сюжети наповнені аудіоматеріалами, більшість текстів, з яких вони складаються, — це підводки і відводки до цих матеріалів (див.: Розділ 10. Написання текстів для аудіоматеріалів). Підводки також повинні підготовлювати і представляти:

Підводка: Не так багато людей її курять, вона досить дорога і вирощується на всій території Америки. Так чи інакше, марихуана знову в центрі уваги юристів, зокрема генерального прокурора Каліфорнії Джона Вандекампа...

Синхрон: Ми не переслідуємо тих, хто вживає. Ми переслідуємо тих, хто заробляє, людей, які збагачуються за рахунок поширення і вирощування марихуани.

Тут починає проявлятися відмінність між написанням документальних сюжетів і новин. Передусім у документальних історіях, які можуть складатися з десятків синхронів, підводки намагаються злитися з відводками: відводка від одного синхрона автоматично стає підводкою до іншого. Іншими словами, у документальних сюжетах використовуються поєднувальні конструкції (див.: Розділ 10. Написання текстів для аудіоматеріалів). Ось ще один уривок з того документального сюжету з NBC:

Синхрон: Я вирощую марихуану вже 12 років, тож маю великий досвід вирощування її надворі, в приміщенні, на схилах пагорбів, на їхніх вершинах, у низинах, у ярах, у дельтах річок, на семи тисячах футів. Колись я навіть пророщував насіння у теплиці, а потім пересаджував саджанці на гору і сидів там із ними ціле літо.

Перехід: Проте навіть не очевидні комерційні переваги вирощування марихуани в домашніх умовах є причиною поширення наркотиків. Беручи до уваги відсутність міжнародних кордонів, які в даному випадку не треба перетинати і які зазвичай становлять головний ризик, садоводи ладні вирощувати цю рослину навіть у своїх будинках.

Синхрон: Я постійно працюю над збільшенням ефективності, і я думаю, що у майбутньому саме так і буде. Навіть зараз це можливо робити потай, не наражаючись на серйозну небезпеку і не бути впійманим. Можна отримувати якісний продукт у потрібний час.

Перехід: Джей все ще вирощує якусь частину марихуани надворі, але все більше уваги він приділяє кімнатним плантаціям.

Синхрон: Можна використовувати галогенові лампи, вони дають чудове світло білувато-блакитного кольору, яке дуже добре впливає на рослини.

Перехід: Джей — успішний дрібний бізнесмен. Він не надто заможний, але здатний забезпечувати своє існування у цьому світі. Його годує кімнатна аграрна установка. Йому не треба чекати сезону врожаю; він сам маніпулює біологічними циклами своєї плантації. Роздрібна торгівля марихуаною приносить по 160 доларів за унцію.

Є ще одна велика розбіжність між написанням такого тексту і тексту, описаного в попередніх розділах: для документальних сюжетів характерна деяка повільність, яка в новинах могла б спричинити серйозні проблеми. Зверніть увагу, скільки часу потрібно для того, щоб ідентифікувати особу, що говорить у синхроні. Інформація про Джея (його прізвище зі зрозумілих причин не називається) подається поступово.

Документальні сюжети мають бути такими ж зрозумілими, як і новини, але вони не повинні розкривати все протягом кількох десятків секунд. Вони можуть між іншим представити промовця вже після того, як синхрон закінчиться, аж доти, доки він все ще матиме сенс. Вони можуть залишити деякі запитання на деякий час без відповідей, деякі суперечливі моменти нез’ясованими, знаючи, що до цього буде час повернутися згодом. Іншими словами, журналісти повинні дещо уповільнювати хід документальної історії.

Звісно, є і зворотний бік цієї свободи. Коли журналісти відходять від стислого формату новин, вони несуть більшу відповідальність за свою роботу. Якщо текст, написаний для використання між синхронами, надто скупий, документальний сюжет звучатиме кострубато і незрозуміло:

Неправильно

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Шериф округу Гумбольд Девід Реннер знає, що в його окрузі заробляються мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Бізнесмен Мак-Кі не погоджується.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Але написання надто великих текстів у документальних сюжетах послаблює їх:

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Скільки ж грошей надходить в економіку? Важко сказати. Оскільки вирощування марихуани є нелегальним видом діяльності, задокументувати прибутки від цього неможливо. Втім, одне відомо точно: шерифові округу Гумбольд Девіду Реннеру не подобається бізнес із вирощування марихуани, що процвітає у його окрузі. Крім того, що він виступає проти нього, він навіть не впевнений, що цей вид бізнесу приносить багато грошей. Утім, шериф знає, що хтось заробляє на цьому мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Не витрачають тут? Тоді де ж витрачаються ці від 500 мільйонів до мільярда доларів? Ось де відповідь: Шериф Реннер належить до числа тих, хто переконаний, що гроші йдуть на південь на заготівлю лісу, тоді як наркоділки розкішно живуть у Лос-Анджелесі, поки їхні працівники, ризикуючи, обробляють плантації. Але перш ніж ви подумаєте, що всі мешканці міста поділяють погляди шерифа, послухайте, що каже з цього приводу бізнесмен Мак-Кі. Він не може погодитися із думкою шерифа про роль марихуани в економіці округу Гумбольт. На думку Мак-Кі, користь із цього мають не заможні наркоділки з Лос-Анджелеса, а місцеві торговці, подібні йому, яким торгівля марихуаною істотно допомагає.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Правильно підібраний текст пояснює аудіоматеріали, робить паузи між ними, але не заглушує їх. Готуючи текст до документального сюжету, треба пам’ятати про зауваження Девіза Когана про те, що документальний сюжет більш ніж на половину складається з аудіоматеріалів. Доцільний спосіб визначити розмір — це врівноважити тривалість аудіоматеріалів з тривалістю пояснень репортера.

Правильно

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Оскільки вирощування марихуани є нелегальним видом діяльності, задокументувати прибутки від цього неможливо. Втім, шериф округу Гумбольд Девід Реннер знає, що в його окрузі заробляються мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Шериф Реннер належить до числа тих, хто переконаний, що гроші йдуть на південь на заготівлю лісу, тоді як наркоділки розкішно живуть у Лос-Анджелесі, поки їхні працівники, ризикуючи, обробляють плантації. Бізнесмени Мак-Кі із цим не погоджується.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Пітер Люфер, NBC

Документальні програми дають журналістам такі можливості, які вони рідко отримують: можливість будувати, складати частини синхронів докупи, вибудовувати великі ідеї у колекцію думок і подій. Також — унікальну можливість написання тексту. В документальних сюжетах журналісти можуть розвивати, повторювати і повертатися до тем. Вони можуть розвивати структуру і ритм своїх слів, а також грати не лише зі словами чи конструкціями, а й з цілими сторінками тексту. Наприклад, у документальному сюжеті, зробленому перед розпадом Радянського Союзу, Камерон Свейз, який тоді працював на NBC, вибудував свою тему непорозумінь і недовіри через повторення термінів, пов’язаних з розмовами, твердженнями і спілкуванням:

Купка людей із сірими обличчями контролює життя 269 мільйонів радянських мешканців... Світ чекає на їхні заяви...

Вони говорять рідко, і коли вони це роблять, то дуже погрозливо...

«Буде новий наказ», — проголосив Ленін... Але Москва надсилає інше повідомлення: повідомлення не надії, а безнадії.