Інсценування

Події не завжди розвиваються логічно. Учасники демонстрації можуть припинити викрикувати свої гасла, перш ніж репортер увімкне диктофон. Поліцейський може покласти свою рацію перед тим, як оператор увімкне камеру. Чорні школярі можуть увійти до школи, в якій раніше навчалися лише білі, до того, як журналіст встигне пояснити ситуацію.

У таких випадках існує велика спокуса інсценувати подію — попросити учасників демонстрації знову щось покричати, сказати поліцейському, щоб він взяв до рук рацію і поговорив перед камерою, або ж попросити матерів, щоб вони вивели своїх дітей і ще раз завели їх до школи. Особливо привабливою ця ідея видається тоді, коли радіорепортери мають у руках диктофони, а телевізійники — камери. Режисери новин можуть критикувати репортерів, які повертаються до відділу новин без запису викриків демонстрантів.

Але інсценування є неетичним. У такому випадку репортери зображають, а не відображають події. Тільки-но вони перетинають цю межу і починають допомагати відтворенню подій, ці події одразу втрачають свою правдивість, так само як втрачають її і репортери. Інсценовані події є штучними. Новини повинні розповідати виключно про те, що відбулося «насправді».

Краще вже повернутися без запису криків мітингувальників. Просити їх повторити своє гасло ще раз неправильно. Просити бунтівників кинути ще один камінь у вікно, щоб репортер зміг записати звук розбитого скла — ще один приклад інсценування — обурливо.

Відтворення подій

Протягом останніх десятиліть розвитку телебачення журналісти все частіше протестують проти того, що вони повинні показувати лише те, що їм вдалося зняти своїми камерами. Чому б не відтворити деякі драматичні події? Якщо ми пропустили момент, коли шпигун обшукував чийсь портфель, чому б не найняти акторів і не відтворити цю сцену? Віднедавна таке відтворення можна зустріти навіть у новинах, звісно, з відповідною позначкою.

Після появи цієї ідеї з’явилося чимало критиків та інших журналістів, які виступають проти відтворення подій. Інсценування стирають межу між вигадкою і реальністю. Той шпигун, наприклад, заперечує, що взагалі брав до рук якогось портфеля. А навіть якщо брав, то як ми можемо знати, який вираз тоді мало його обличчя, що він міг говорити і що міг там знайти? Все це здогади, які зображаються акторами так, ніби це справжні факти. Якою мірою можна викривити цю сцену? Як нам судити про те, чи можна довіряти у такому випадку журналістові, що стоїть за цим? Тільки-но журналісти входять до світу художньої постановки, вони одразу втрачають довіру до себе.

Деякі телерадіокомпанії, станції чи програми використовують відтворення. Це турбує багатьох тих, кому не байдужа журналістська етика. Скільки завгодно подій може трапитися за відсутності телевізійних камер. Журналісти завжди повинні підходити до висвітлення таких ситуацій із розумом.

Приховані мікрофони і камери

Маючи справу із розслідуваннями, репортери часто використовують приховані мікрофони і камери, що дають змогу виявити чиюсь протизаконну діяльність або ж упіймати героя на гарячому. Такий прийом є протизаконним. Він дозволяється лише тоді, коли хоча б один співрозмовник знає про те, що розмова записується. Зазвичай ним є репортер. Таким чином, розмову між двома людьми, котрі нічого не знають про запис їхньої бесіди, записувати не можна. Але якщо одним зі співбесідників є сам репортер, тоді це дозволено.

Згідно з американськими законами, заборонено також транслювати розмову за допомогою прихованого мікрофона.

Законодавство деяких штатів пішло ще далі. Вони вимагають дозволу на запис розмови від обох її учасників. У таких регіонах використання прихованих мікрофонів і камер заборонено. Та навіть там, де це дозволено, відділи новин намагаються уникати подібної техніки. Винятки становлять лише ті розслідування, в яких репортери мають справу з поліцейськими, що працюють у такий спосіб.

«Приховані камери — чудовий інструмент, — погоджується Лейла Родрігес, колишня режисер новин KLUZ-TV у Нью-Мехіко. — Але ними часто зловживають». Справді, приховані камери і мікрофони, якщо вже їх використовувати, потрібно залишати для особливих історій — корупції серед чиновників, організованого злочину, — а не для того, щоб упіймати момент, коли футбольний тренер лаятиме своїх гравців. Люди мають право знати, що розмовляють із репортером, — передусім коли вони говорять у мікрофон чи на камеру. Дещо підозріло намагатися упіймати когось за допомогою прихованої камери чи мікрофона. Для цього мають бути дуже серйозні підстави.

Один телевізійний канал якось використав приховану камеру в сюжеті про шкільну охорону. Відео ілюструвало, що репортер зміг без жодних перешкод пройти у студмістечко. Щоб це зробити, репортер, по суті, порушив закон. Крім того, в кадр потрапило багато людей, які не знали, що їх знімають. Тож виникає запитання, чи була ця справа досить серйозною, щоб виправдати все це?