Лікарні

Медичний персонал, безсумнівно, більше переймається тим, аби догодити своїм пацієнтам, ніж журналістам. Але працівники більшості лікарень усвідомлюють свою відповідальність за поінформованість суспільства. Втім, вони також мають відповідальність за захист приватного життя своїх пацієнтів — відповідальність, що є для них значно серйознішою. Тож ці нелегкі взаємовідносини між репортерами і лікарняними працівниками можуть постійно змінюватися. Нижче наводиться перелік інформації, яку раніше репортери мали право отримати досить швидко (див.: Розділ 11. Висвітлення) у лікарні.

1. Ім’я, адреса, вік, рід діяльності і сімейний стан пацієнтів.

2. Загальний характер ушкоджень: які частини тіла постраждали, які кістки зламані, ступінь серйозності опіків.

3. Якщо людина мертва, час смерті та ім’я особи — після того, як її родичі будуть оповіщені. (Навіть якщо репортер може дізнатися ім’я загиблого з якихось інших джерел, він все одно має дати час лікарям сповістити родичів.) Також у лікарні мають назвати причину смерті, але тільки після того, як її встановлять, для чого може знадобитися зачекати розтину.

4. Стан пацієнта, що зазвичай характеризується одним із цих термінів: хороший, задовільний, поганий, важкий, серйозний чи критичний.

Раніше цю інформацію було нелегко дістати, особливо в маленьких лікарнях, працівники яких не звикли до роботи з репортерами. А зараз це стало ще складніше. З’являється все більше нових правил, що мають захистити приватність пацієнтів. Тож у деяких лікарнях можна довідатися лише ім’я пацієнта та його стан, охарактеризований одним словом: добрий, важкий, критичний і т. д.

Журналісти, які є представниками громадськості, мають докладати зусиль і переконуватися, що лікарі повністю відкриті у своїй інформації про важливого для новин пацієнта. Але журналістам також варто розуміти, що лікарняні працівники не повинні робити безпідставні здогадки щодо причин смерті пацієнта, на кшталт чи був він п’яний, чи його підстрелили, чи він скоїв самогубство. (Цю інформацію має право оприлюднювати лише поліція.) Журналісти мають поважати приватність. Також вони мають ще один серйозний обов’язок перед працівниками лікарень — не заважати їм. Спершу треба рятувати життя (див.: Розділ 11. Висвітлення).

Записи урядовців

Чиновники витрачають багато паперу. Записи, зроблені на цих папірцях, можуть бути цікавими для громадськості і, відповідно, для репортерів. Часто ці матеріали непокоять тих, хто за ними стежить. Раніше було багато способів приховати такі документи. Федеральні службовці ставили на них штамп «секретно», а регіональні чиновники замикали їх у своїх кабінетах. Але протягом останніх десятиліть законодавство зробило ці документи відкритими. Ці закони ще називають законами про відкрите обговорення всіх державних питань країни.

Ці закони розроблюються не спеціально для репортерів. Вони видаються для громадян, але репортери, як очі громадськості, часто працюють з ними найбільше.

Урядові збори

Більшість урядових репортажів — це репортажі зі зборів. Знову ж таки, є урядові організації, яким не дуже подобається, щоб за їхніми (чи нашими) справами хтось спостерігав. Щоб потрапити на такі збори, репортерам часто доводиться позмагатися. На щастя, нині у багатьох місцях діють закони, що допомагають репортерам перемагати у цих змаганнях.

Такі закони зазвичай вимагають, щоб збори урядових структур проводилися відкрито. Єдиним винятком є збори, де обговорюється особовий склад організації, ділові угоди, судові справи чи розслідування правопорушень.

Незважаючи на ці закони, народні обранці нерідко вдаються до різних хитрощів, щоб уникнути публічності своїх дій. Вони можуть називати свої збори робочими сесіями, бо робочі сесії можуть бути не згадані у законі про проведення відкритих зборів. Якось в Айові шкільна рада закрилася на збори у чоловічому туалеті, аби тільки не пускати туди жінку-репортера.

Обов’язок репортера — кидати виклик цим хитрощам і робити відкриті збори відкритими, навіть якщо для цього знадобиться подолати погрози чи труднощі. А знання законів у цьому допоможе. Репортери мають бути готові зважати не лише на свої етичні чи законні обов’язки, а й на інші обов’язки.