Розділ 13. Зв’язки з громадськістю

Інформаційний сюжет на 25 секунд чи історія з аудіоматеріалом на 50 секунд можуть тримати людей в курсі соціального, політичного та економічного життя, що розгортається навколо них. Один із головних аргументів цієї книги полягає в тому, що за умови поєднання добре написаного тексту зі звуковим репортажем комплексного розуміння можна досягти за чверть хвилини.

Утім, слід визнати, що в намаганні вмістити стільки важливих історій в один випуск щось неодмінно втрачається. Є межі того, що можна зробити за 25 чи 50 секунд. Іноді глибоке тлумачення фактів використовується лише у головних історіях із великою кількістю деталей, інколи дрібні, на перший погляд незначні, деталі надають відтінок, який здатен привести до повнішого розуміння; а деколи другорядна чи навіть випадкова інформація, яка не підходить для випуску, допомагає роздивитися предмет з усіх боків. Ці відтінки, нюанси і незначні деталі вимагають часу, щоб їх знайти. Обійти їх не можна. Багато станцій, однак, знаходять у своєму розкладі місце для програм, які фокусуються лише на одній чи двох темах, щоб присвятити цей додатковий час матеріалам, що безпосередньо стосуються суспільства — «зв’язки з громадськістю».

Більшість таких громадських програм — документальні програми і ток-шоу — відповідають цій меті: більше заглибитися, що неможливо зробити у новинах. Аналітичні програми також належать до «зв’язків із громадськістю», хоча й у відмінний спосіб: вони дозволяють використання в інших випадках заборонених інструментів для досягнення розуміння — точки зору.

Деякі станції ховають свої громадські програми у ранкових недільних годинах, коли їх слухає лише невелика кількість слухачів, проте інші використовують ці програми для приваблення аудиторії, якій надається можливість обговорити і навіть вирішити суспільні проблеми.

Документальні програми

Документальні програми дають теле- і радіожурналістам можливість «розгулятися». Журналісти відходять від стислої новинної історії до розкоші п’яти-десятихвилинного міні-документального сюжету, або до циклу репортажів про один предмет, або навіть до півгодинної документальної програми.

Новий, «загальноосвітній» університет, утричі більший за інші університети, відкрився у Нешвілі. WLAC могла висвітлити цю історію у новинах, включивши у неї синхрони ректора чи голови педагогічної ради, але редактор новин Девід Тауер відчув, що ця історія заслуговує на детальніший розгляд. Тауер провів два дні в університеті і відвідав нові експериментальні класи. Він поспілкувався зі студентами, викладачами й адміністраторами. Результат? Півгодинна документальна програма.

Також є теми, які не потрапляють у новини через свій формат чи недостатню сенсаційність. Кілька років тому Лайза Берґсон з WRFM із Нью-Йорка розслідувала тему порушення авторських прав у циклі, що становив більш ніж тридцять трихвилинних репортажів.

Досить мало комерційних радіостанцій виділяють час на виготовлення документальних програм. Деякі амбіційні репортери, однак, все одно роблять їх у власний вільний час.

Збір аудіоматеріалів

«Радіо, — каже Девід Коган з BBC, — це джерело шуму». Коган вважає, що цей «шум» чи звук повинен бути настільки яскравим, наскільки це можливо. «Він повинен, по суті, давати візуальне зображення того, що ви не можете побачити», — каже він. Коган вірить, що цього можна досягти за допомогою синхронів — голосів героїв новин, які розповідають про події чи про свої відчуття від подій, а також природний звук цих подій на задньому фоні (див.: Розділ 9. Аудіоматеріали). «Якось я почув сюжет про новий фітнес-клуб, у якому були інтерв’ю з власниками і їхніми партнерами, але не було синхронів відвідувачів, — розповідає Коган. — У такій історії ви хочете знати, як воно побувати там; ви хочете почути скреготіння тренажерів, гуркіт заліза і важке дихання людей, що там займаються. Ви хочете почути стільки шуму, скільки можливо».

BBC, чий стиль повільніший за стиль американських станцій, використовують багато коротких документальних програм, або ж «серій», тривалістю від двох до десяти хвилин. Коли Коган працює над однією з них, перше запитання, яке виникає у нього в голові: що йому записати.

Після того, як він вирішує творити історію про очевидну тенденцію самогубств серед підлітків у Сполучених Штатах, Коган використовує комп’ютерний архів історій «New York Times», щоб зібрати попередні газетні статті з цієї теми. Він шукає інформацію, серед якої водночас намагається знайти потенційні контакти, потенційний «шум». Одна замітка відсилає його до нью-йоркського офіційного службовця, який цікавиться проблемою самогубств серед підлітків. Репортер Білл Тернбул, з яким Коган працює над документальною програмою, записує довге інтерв’ю із тим службовцем, але ніщо з нього не піде в ефір — недостатньо яскраво. Голос цього службовця не доносить глибини болю, який спричинює смерть. Він не може дати слухачам відчуттів емоційного значення підліткового самогубства. Проте цей офіційний службовець дав багато корисної інформації, враховуючи імена двох матерів, чиї діти скоїли суїцид, і які намагаються вберегти інші родини від подібних трагедій. Це велике досягнення. Документальна програма починається голосом однієї з них:

Мій син був живий; мій син ріс. Він був дуже розумний... і вбив себе.

Тернбул провів інтерв’ю з групою учнів школи, де було скоєно кілька самогубств. Деякі з їхніх коментарів були використані у монтажі — кількох коротких, зазвичай анонімних синхронів, змонтованих разом, відомих також під назвою vox pop («людські голоси»). Учні починають із пояснення того, чому, на їхню думку, їхні однокласники скоїли самогубство:

Перший учень: Якби самогубство зробило моє життя легшим і простішим... Я б жив у мирі. У мене не було усіх цих проблем... Я б не відчував усіх цих страждань.

Другий учень: Може, хтось із них у такий спосіб вимагав уваги?

Третій учень: Їм треба було просто сісти і поговорити одне з одним... спілкуватися... поговорити з батьками... Я впевнений, що батьки зрозуміють.

Четвертий учень: Це проблема... Наші батьки не знають, хто ми такі. Багато людей кажуть: «Так, я близький із мамою і татом», але вони не можуть сказати вам, хто ваш справжній друг.

В історію також увійшов голос однієї мами, що зверталася до інших підлітків, які могли виношувати ідею самогубства:

Я бачила тіло свого сина у труні. Він був холодний, він був задубілий, він був мертвий. Я бачила, як труну закрили і поклали в яму у землі. Я бачила грудки землі на кришці труни. Нічого повернути не можна. Це не так ... лежачи у труні, він опускався у яму і промовляв: «Ну і добре, тепер вони любитимуть мене». Він не міг цього бачити. Він був мертвий. Ніколи не думайте, що самогубство — це вихід.

Цей документальний сюжет вийшов із тривалістю чотири хвилини 45 секунд, причому дві третини цього часу займали аудіоматеріали, а не текст, написаний репортером. Це не означає, що документальний репортаж обов’язково повинен складатися із «нарізки» синхронів. Навпаки: 4 хвилини і 45 секунд вимагають надзвичайно детального пояснення предмета. Документалісти проводять велику кількість часу в бібліотеках чи в офісах, у яких спілкуються з поінформованими службовцями. Цей сюжет від BBC був наповнений інформацією — «у середньому один юний американець покінчує своє життя самогубством кожні 84 хвилини» — інформацією, яка показувала, наскільки серйозним є це дослідження. В той же час сила документальних програм залежить від аудіоматеріалів так само, як телевізійні документальні фільми залежать від відеоматеріалів. «Я б не став слухати програму, яка б складалася лише із одного тексту», — каже Коган.

Інші, хто робить документальні програми, можуть не дотримуватися чіткого розподілу його на відсотки, виділені для синхронів, але вони все одно погодяться, що аудіоматеріали є дуже важливими. Водночас розповідь, що переривається надто часто, швидко може набриднути. Девід Тауер сподівався, що викладачі, учні й адміністратори розкажуть більшу частину історії про новий університет у Нешвілі. У кожній частині свого репортажу Лайза Берґсон використовувала один синхрон, включаючи інтерв’ю з людьми, які вважали, що запис їхніх слів порушує їхнє приватне життя.

Вдалий запис зробити складно, передусім якщо йдеться про якусь складну і важкодоступну тему, яка має заінтригувати героїв документального сюжету. Ось приклад, якому вже кілька десятків років: Девід Ензор, тоді репортер Національного громадського радіо, знайшов таку складну тему: у Білому домі Ензор почув, що люди підозрюють тодішню першу леді Розалін Картер у тому, що вона є впливовим і суперечливим членом адміністрації свого чоловіка. Він ще більше зацікавився цим, коли один із тих, хто писав її промови, подав у відставку. Ензор вирішив провести розслідування про місіс Картер для програми NPR, яка досліджує теми, що найбільше цікавлять людей. Проблема: де взяти запис першої леді?

Було неможливо взяти інтерв’ю у дружини президента. Але вона мала виступати у Національному прес-клубі. Ензор вирішив записати її промову там і доповнити свій репортаж синхронами людей, які її знають. Однак навіть це було нелегко.

Лише кілька людей з оточення першої леді погодилися сказати щось контроверсійне на диктофон. Більшість говорила лише загальну інформацію (див.: Розділ 8. Збирання новин). Ензор розмовляв з колишніми службовцями, але не записував їх. Він спілкувався з подругою місіс Картер з Джорджиї, яка висловлювала побажання, аби їхню розмову не записували. Йому сказали, але лише «поза записом», що персонал першої леді працював менш ніж ввічливо. Ензор міг використати цю інформацію, але йому потрібні були аудіоматеріали.

Зрештою, Ензор упіймав одного колишнього члена персоналу місіс Картер, чия робота полягала у зв’язках із пресою, який поскаржився на диктофон, що йому не казали, що говорити пресі. Потім представник Комісії ментального здоров’я, якого вона призначила, розповів на плівку про досягнення і вчинки місіс Картер. Ензор також знайшов кореспондента, який пережив п’ятьох президентів і який погодився дати оцінку нинішньої першої леді — для запису. Ензор отримав довгі, але прекрасні спогади від знайомого місіс Картер з Нью-Йорка. Разом із виступом місіс Картер у прес-клубі Ензор мав достатню кількість аудіоматеріалу. Тепер йому треба було перетворити ці записи і текст, який мав їх супроводжувати, на суцільну історію — що, безперечно, було набагато складнішим, ніж просто вставити один синхрон у 50-секундний сюжет.