Кодекс Феодосія іі, 31, 1; Кодекс Юстиніана іv. 26, 13. Імператори Гонорій і Феодосій, 422 р. Н. Е.

Після іншого: преторською постановою, яка називається “за чиїмось бажанням” оголошено, що пани будуть зобов’язані, якщо накажуть рабу або актору збільшувати певну суму грошей. Тому виданим на майбутнє законом встановлюємо, щоб той, хто позичить гроші рабу, колону, кондуктору, прокуратору або актору маєтку, знав, що не можна притягнути до відповідальності за землеробів панів маєтків. І не личить залучати до цього листи домашніх, яким більша частина людей довіряє особисте, щоб удати, що гроші, які не були прошені, були отримані в оплату за маєток, оскільки у випадку, якщо власником навмисно не було заявлено, що він надасть гроші, вони не можуть бути утримані з господаря; ми бажаємо, щоб кредитори штрафувалися сумою, даною в борг, якщо будь-якою особою позичені гроші будуть прийняті не за наказом пана і особливо без поручителя.

Кодекс Юстиніана хі, 48, 18. Імператори Феодосій і Валентиніан, 430 р н. Е.

Ми думаємо, що немає необхідності допускати колонів до будь-яких військових посад, хоча б найнижчих. І також не дозволяємо, щоб приписані до цензу досягали влади молодших службовців правителів, тому що в цій частині ми турбуємося про право панів і про честь держави.

Кодекс Феодосія V, 3, 1; Кодекс Юстиніана і, 3, 20. Імператори Феодосій і Валентиніан, 434 р. Н. Е.

Якщо помре, не залишивши заповіту, і без батьків обох статей, дітей, родичів з обох сторін і дружини будь-який єпископ чи пресвітер, або диякон, або диякониса, або субдиякон, або хтось інший з кліриків чи монахів, або жінок, які присвятили себе самотності, то майно, яке їм належало, повністю передається святій церкві чи монастирю, якому вони призначили, за винятком тих коштів, які, як може статися, залишать клірики чи монахи обох статей з числа приписаних до цензів або таких, які знаходяться під правом патрона або пов’язані становищем куріала. Адже не справедливо, щоб церквою утримувалася власність чи пекулії, які законами присуджені або патрону, або власному маєтку, до якого хтось з них був приписаний, або вважаються в певному сенсі належними курії згідно зі змістом раніше виданих конституцій. Зрозуміло, святу церкву слід відповідним чином охороняти від позовів, якщо будь-який залежний від названих положень буде зобов’язаний або через укладені угоди, або з якихось інших церковних справ, тож, якщо будь-яка скарга через такого роду вимоги потрапить у суд, скаржнику не слід сподіватися, що після публікації цього закону суд стане переслідувати в судовому порядку або турбувати економів, чи ченців, чи прокураторів, оскільки сама скарга застаріла, і власність, залишена релігійною людиною церкві чи монастирю, якому була присвячена, затверджується.

Новела Валентиніана 451 р. Н. Е.

“Про колонів-втікачів і про адвенів”, ХХХІ

Нагадуємо, що потрібно бездоганно і чесно дотримуватися того, що передбачено законами, тому що уже давно стосовно колонів оригінаріїв має місце обдурювання через якийсь злий замір. Адже трапляється, що той, від кого втече залежний, коли вже не може претендувати на нього на підставі 30-літнього терміну давності, однак з допомогою тих чи інших засобів у вказаний час присвоює його: оскільки той захопив, остільки хоча цей і пропав для того, від кого втікав, але не може дістатися і тому, до якого прийшов, і він, змінивши, залишає притулок, в якому народився, здобуваючи собі безпосередньо втечею свободу, якої не мав після народження. І ніколи провина не визнавалася ні за ким, крім як за втікачем колоном: у цій справі слід краще придивитися, хто заслуговує покарання. Адже коли попередньому господарю, відповідно до закону, було відмовлено, наказуємо віддати його тому, у кого він постійно знаходився впродовж цього часу. Але якщо хтось через положення про 30 років і для уникнення сили терміну давності однаково проживав у різних господарів, того присудить до прислуговування на колонатному праві тому, у кого він опиниться в перші дні по закінченні 30 років з часу втечі; інші нехай переходять на користь того, у кого провели більшу частину 30-літнього терміну як волоцюги і ненадійні мешканці. Також і стосовно збіглих жінок оригінарій слід дотримуватися подібного правила. Проте, якщо колона, у поверненні якої по закінченні 20-річного періоду позивач відмовляється, до вказаного часу народить будь-яких нащадків, для попереднього господаря вона не повинна бути зовсім без користі: буде справедливо йому повернути нащадків, народжених у той же час, коли він до закінчення терміну добивався жінки, щоб збиток втрати матері, завданий перебігом часу, пом’якшувався присудження хоча б нащадків. Наказуємо, щоб у такому випадку закінчувалося компенсацією з вікаріїв, щоб, оскільки це не чесно, діти від батьків не відокремлювалися. Також бажано, щоб сторона, якій належить чоловік, за його дружину повернула вікарію тієї ж вартості, оскільки, можливо, погано, щоб здійсненим розривом (їхньої сім’ї) заохочувалася впертість господарів, тому що шлюбні відносини повинні зберігатися незганьбленими і цілими і в таких людей. Зрозуміло, якщо за їхнім рішенням колона могла змінити попередній стан, такий же досвід буде і стосовно чоловіків. Такі зміни наш закон затверджує. Проте, якщо будь-яка передача пройде без обдурювання або він буде залишений на потім, вона не буде мати сили, і не дістануться одному колони, ні іншому залишений ними маєток. Деякі адвени [інквіліни або інколи – не мали свого власного помешкання, а жили в чужому. – В.Б.] та інші бідняки низького походження і долі, пов’язують себе обов’язками, щоб, прикинувшись працюючими і терплячими підлеглими і отримавши харчі і одежу, через бідність брудну і грубу, зникнути. Делікатний спосіб використання кращих здійснюється там, де вони звільнялися від свого тяжкого становища і, утримані людяністю і співчуттям, і, або розбагатівши, або ніким не згадувані про злидні, обрали жінок, які належать батькам сімейства; але коли виникне пересичення, вони покинуть (цей маєток) і не будуть стримані ні ретельно визначеним початковим статусом, ні шлюбним зв’язком, ні втіхою дітей, ні забороною закону. Тому якщо хтось, не пов’язаний будь-якою причиною ні з яким містом, затримається в будь-якому міському чи сільському маєткові і побажає одружитися із залежною жінкою, названим муніципалам визнається проживання там, де виберуть за бажанням, щоб цими попередніми путами не були зруйновані в майбутньому ні житло, яке захочуть покинути, ні зв’язок з жінкою: хто отримав офіційний дозвіл, зберігаючи статус вільно народженого, нехай не мають дозволу відходити. Їхні діти, якщо не передувало попередження [трудове попередження передувало перетворенню жінки і її дітей у рабство за Клавдієвим сенатусконсультом. – В.Б.], залишаються в праві і владі тих, у кого (в маєтку) були народжені або народяться, як колони, але народженні після попередження, гадаємо, що на підставі попередньої імператорської постанови будуть рабами, щоб одних, подібно тому як сказано, завжди утримував у залежності колонатний зв’язок, а інших – рабське становище.