Тема 8. Розвиток національного шкільництва і педагогіки в 1917-1919 роках

1. Загальна характеристика розвитку освіти.

2. І та іі Всеукраїнські учительські з¢їзди, Всеукраїнський учительський професійний з¢їзд.

3. Започаткування Української академії наук.

Рекомендована література:

• основна:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640 с.

2. З історії національного шкільництва: Навчально-методичний посібник / В.Ф.Живодьор, А.А.Сбруєва, М.Ю.Рисіна. – К.: ІЗМН, 1998. – 144 с.

3. Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933: Навч. посібник / О.В. Сухомлинські та ін.; за ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Заповіт, 1996. – 304 с.

4. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки / За заг. ред. дійсного члена АПН України М.Г. Стельмаховича. – К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998. – 337 с.

5. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.

6. Ступарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення: Навчально-метод. посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 336 с.

7. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 528 с.

Загальна характеристика розвитку освіти

Школа України у 1917-1919 роках створювалася у складних умовах. Про складність умов говорить той факт, що Україна за цей період кілька разів переходила від одних рук до інших. Кожен уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму.

Станом на 1 січня 1917 року в Україні діяло 7 учительських інститутів (Київський (01.09.1909), Чернігівський (01.07.1912), Глухівський (1874), Катеринославський (1910), Миколаївський (1913), Полтавський (1914)), які здійснювали підготовку вчителів (приймали на навчання учнів усіх станів з 16 років, вивчалися такі предмети: Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, географія, природознавство, педагогіка з дидактикою, співи, гімнастика; чіткої спеціалізації не було, психологія взагалі не була включена до навчальних планів, на педагогіку та дидактику відводилося лише дві години на тиждень; заклади не давали вищої освіти та права вступу до університету).

У період діяльності Тимчасового уряду (08.03.1917 – 10.06.1917) питаннями освіти займалися громадські організації, серед яких важливу роль відігравало Товариство шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський учительський з’їзд (квітень 1917). Під тиском прогресивної громадськості тимчасовий уряд змушений був дозволити впровадження української мови навчання. Російська стала другою обов’язковою для вивчення мовою. З перших днів Лютневої революції свідомі українці виступили з ініціативою створення своєї національної школи в Україні. Вони (зокрема І.М.Стешенко, О.Ф.Музиченко, С.Ф.Русова, С.О.Сірополко, С.Т.Черкасенко. С.П.Пастернак, О.К.Дорошкевич, М.П.Василенко, Я.Ф.Чепіга, І.І.Огієнко, В.К.Прокопович) усвідомлювали особисту відповідальність за розвиток вільної української школи. У травні 1917 року при Міністерстві освіти Росії був створений Державний комітет з народної освіти для реформи народної освіти. Комітет розглядав питання про передачу справ народної освіти органам місцевого самоврядування, про ліквідацію шкільних рад, інститутів директорів та інспекторів народних шкіл, розширювалися права педагогічних рад, відновлювалися вибори вчителів і адміністративного персоналу школи, проект єдиної школи.

У часи Центральної Ради (10.06.1917-30.04.1918) було створено Генеральний секретаріат освіти. У цей період проводилася робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні в навчальних закладах українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників і підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл і реорганізації російських в українські, підготовці вчителів, які володіють українською мовою. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безоплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти. 5 жовтня 1917 року в Києві було відкрито Український народний університет у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та правового), а також підготовчих курсів). Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті Святого Володимира. У Київському, Одеському, Катеринославському університетах були відкриті факультети, на яких викладання здійснювалося російською, єврейською та польською мовами. 7 листопада 1917 року – відкрита Українська педагогічна академія (готувала вчителів українознавства). 22 листопада 1917 – Українська академія мистецтв. 28 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла рішення про реформацію шкільної справи, згідно якої ліквідовувалися шкільні округи, а на їх місці створювалися комісаріати з представників усіх народностей; дирекції та інспекції народних шкіл скасовувалися, замість них створювався інститут губернських і районних комісарів народної освіти та при них – шкільні ради. Паралельно (з 25.12.1917 по березень 1918) діяла Більшовицька влада.

У період Гетьманату (30.04.1918-15.12.1918) Україна проголошувалася державою, було запроваджено централізоване управління освітою. Гетьманський уряд на чолі з Павлом Скоропадським (гетьман) досяг значних успіхів у системі освітніх закладів в Україні. М.П.Василенко (міністр освіти з травня 1918 по листопад 1918) проводив у життя політику національної освіти та культури в Україні. У цей період продовжувалася розпочата раніше українізація шкіл (хоча темпи її поступово уповільнювалися), було відкрито університету у Кам’янці-Подільському (перший ректор І.І.Огієнко), створено Українську академію наук (перший президент В.Вернадський). У цей же час було засновано Державний український архів, куди мали були бути привезені всі архівні матеріали про минуле України з Москви та Петербурга.

У часи влади Директорії (15.12.1918-до початку листопада 1919) було видано декрет про державну українську мову в УНР, про новий український правопис, прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного та безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було завершено розробку проекту шкільної освіти в Україні: загальноосвітня 12-річна школа, що включала: основну (два цикли – молодший – 4 роки та старший – 4 роки) та колегію (4 роки навчання). Колегія мала напрями: гуманістичний, реальний, економічний та дівочий. Професійна освіта відокремлювалася від загальної та будувалася на різних її ступенях. У зазначений період (від лютого 1919 року до половини серпня 1919 року) на значній частині України, до якої входив і Київ, була проголошена Радянська влада. Більшовиками були вироблені різні проекти в освітній справі, але втілити їх у життя їм не вдалося, так як на зміну червоним окупантам України прийшли білі – денікінці (серпень 1919 року - половина грудня 1919). Їх влада не знищувала українські школи, але створювалися всі умови для їх неможливого існування (відмовила в асигнуванні державних коштів на українську школу, разом із тим не зняла податки на державні потреби, а значить і на освіту). Певний період (грудень 1919–весна-червень 1920 року) Правобережжя України було окуповано білополяками. Дана періодизація дещо відрізняється від періодизації, що була запропонована Я.П.Ряппо (ігнорував період до 1917 року), С.Сірополком (весь період з 30.04.1918 року до середини грудня 1919 року розглядав, як владу Директорії, вважаючи, що хоча влада переходила з одних рук до інших, проте значного впливу саме на створення української освіти з їх боку не було).

Створена у цей час Західноукраїнська Народна Республіка надавала значної уваги становлення національної школи. Було створено Державний Секретаріат Освіти та Віросповідань. Усі школи, що розташовувалися на цій території стали державними, вчителям надавався статус державних урядовців. В усіх закладах проголошувалася українська мова як державна. Разом із тим населення неукраїнського походження мали право навчатися у школах рідною мовою. Проте ці ідеї залишилися лише декларативними, оскільки їх не вдалося втілити в життя.

З грудня 1919 року в Україні остаточно була встановлена радянська влада. У побудові нової української системи освіти більшовики орієнтувалися на російські зразки. Проте ситуація, що склалася в Україні вимагала дещо по-іншому, ніж у Росії, будувати систему освіти. В Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, в Україні – семирічною; в Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, В Україні – інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами, що різнилися лише тим, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків; в Росії збереглися університети, в Україні вони були перетворені на інститути народної освіти (1920); вчених в Україні готували академії та різні інститути теоретичних знань. Така незалежність української освітньої політики зберігалася до 1930 року. Масова дитяча безпритульність, яка була результатом довготривалих воєнних баталій, неписемність значної частини населення були тими причинами, що спонукали уряд прийняти “Декларацію про соціальне виховання дітей” (01.07.1920; сформульовано головні принципи політики в галузі освіти та виховання підростаючого покоління; держава мала турбуватися не лише про освіту та виховання, а й про поліпшення умов життя дітей) та інші документи.

Необхідно зазначити, що період, який розглядається був активним щодо розвитку змісту, форм і методів розбудови української національної школи. Незважаючи на боротьбу, що точилася між різними формами державної влади в Україні, шкільне життя в цей період не лише не завмерло, а навпаки, завдяки своїй активності заклало міцний фундамент української національної школи.