1. Об'єктивні передумови виникнення і розвитку фінансів. Фінанси як історична категорія.

Так, основним фактором розвитку фінансів була і залишається потреба в коштах, пов'язана із розвитком держави, вдосконаленням її функцій.

Фінанси є історичною категорією. Вони виникли ще за часів рабовласницького суспільства в умовах товарно-грошових відносин під впливом розвитку функцій та потреб держави. Термін "фінанси" походить від латинського, що означає грошовий платіж. Він почав активно використовуватися у XIII - XV ст. в Італії, де такі міста, як Флоренція, Венеція, Генуя виконували функції провідних європейських центрів торгівлі та банківської справи. У подальшому термін поширився в усьому світі і почав застосовуватися як поняття, пов'язане з системою грошових відносин, утворенням грошових ресурсів, що мобілізуються державою для виконання своїх політичних та економічних функцій.

Як історична категорія фінанси виникли з появою держави при розшаруванні суспільства на класи. У докапіталістичних формаціях та під час феодалізму потреби держави задовольнялися за рахунок натуральних повинностей та зборів, а грошові відносини почали розвиватися всередині армії. Основними витратами феодальних держав були на ведення війн, будівництво храмів, утримання армії та державного апарату. Основними доходами: надходження від державного майна, військова здобич, данина, натуральні повинності, збори, мито.

З розвитком капіталізму все більшого значення набули грошові доходи і витрати держави.

Важливою передумовою виникнення фінансів стало розмежування фінансових ресурсів держави та її глави. У рабовласницькому суспільстві казна держави прирівнювалася до власності правителя, який нею розпоряджався для задоволення власних потреб. Лише у 16-17ст. з виділенням державної скарбниці і відмежування її від власності монарха, фінанси стають важливою формою надходження і витрачання коштів на виконання державою її функцій. Такі зміни стали передумовою виникнення понять державні фінанси, державний бюджет, державний кредит. Найбільшого розвитку фінанси набули у 20ст, коли поряд з державними фінансами виникають фінанси підприємств, місцеві фінанси.

Отже, основними об’єктивними передумовами виникнення і розвитку фінансів є:

1. Поява грошей та товарно-грошових відносин.

2. Функціонування держави

3. Дія економічних законів

Фінанси – це історична форма економічних відносин, пов’язана з необхідністю розподілу та перерозподілу ВВП з метою формування та використання централізованих фондів грошових коштів для виконання державою її функцій.

2. Фінанси як економічна категорія, їх внутрішні ознаки. Поняття фінансів, їх суспільне призначення, функції та роль.

Фінанси визначають як систему економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою формування фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання і держави і використання їх на розширене відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.

Фінанси як економічна категорія відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій.  Або фінанси трактуються як економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення.

Разом з тим існує думка, що "фінанси - сукупність грошових відносин, пов'язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом «вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства". Тут до фінансових відносин включаються не тільки від відносини розподілу, а й відносини.

Характерні ознаки фінансів як економічної категорії:

• обмінно-розподільний характер;

• рух вартості від одного суб’єкта до іншого;

• грошова форма відносин;

• формування доходів і здійснення видатків;

• еквівалентний (за призначенням) характер обміну та розподілу і нееквівалентний перерозподілу.

Головним призначенням фінансів є забезпечення кожної фізичної особи, кожного суб’єкта підприємництва, кожної державної структури, а отже і суспільства загалом, достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами.

Специфічне суспільне призначення фінансів — забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб’єктами господарювання і напрямами цільового використання.

Фінанси виконують дві функції:

Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Сутність контрольної функції полягає в тому, що фінанси — це інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин. Рух грошових потоків відображає обмін, розподіл і перерозподіл вартості і тому об’єктивно вимагає контролю.

Роль фінансів:

• забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних і фізичних осіб та держави;

• забезпечують кругообіг фінансових ресурсів, а відтак безперервність відтворення виробництва;

• здійснюють перерозподіл первинних і вторинних доходів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення;

• регулюють різні напрями соціально-економічного розвитку;

• утворюють систему фінансових показників, які відіграють роль індикаторів стану і розвитку економічної та соціальної сфер суспільства;

• забезпечують усеохоплюючий контроль за формуванням і використанням фінансових ресурсів та доходів.

3. Функції фінансів як виявлення сутнісних ознак і суспільного призначення фінансів.

Сутність фінансів найповніше проявляється у їх функціях.

Призначенням фінансів, як уже зазначалось, є забезпечення діяльності та функціонування юридичних і фізичних осіб та держави. Це забезпечення здійснюється через процеси формування доходів окремих суб’єктів, які, у свою чергу, є результатом розподілу і перерозподілу створеного у суспільстві ВВП чи накопиченого національного багатства. Причому, оскільки ці процеси опосередковуються рухом грошових потоків і відображають суперечливі відносини, вони і потребують, і створюють належні передумови для контролю за діяльністю всіх суб’єктів фінансових відносин. Звідси випливає, що фінанси виконують дві функції:

Розподільча функція проявляється у процесі розподілу валового внутрішнього продукту у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.

Об'єктами розподілу виступають:

1) ВВП, тобто вартість кінцевих продуктів (благ), вироблених на території певної країни резидентами даної країни за певний період часу (переважно за рік);

2) національне багатство, тобто сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільчі процеси лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійні лиха тощо);

3) національний дохід, тобто знов створена вартість (валовий внутрішній продукт за мінусом вартості засобів виробництва та предметів праці, спожитих в процесі виробництва), коли відбувається утворення так званих основних або первинних доходів. Їх сума дорівнює національному доходу.

Основні доходи формуються при розподілі національного доходу серед учасників матеріального виробництва. Вони поділяються на дві групи:

1) заробітна плата працівників, доходи фермерів, селян, зайнятих у сфері мат. вир-ва;

2) доходи підприємств сфери матеріального виробництва.

Але первинні доходи ще не утворюють суспільних грошових фондів, достатніх для розвитку пріоритетних галузей народного господарства, забезпечення обороноздатності країни, задоволення матеріальних та культурних потреб населення. Перерозподіл національного доходу пов’язаний з міжгалузевим та територіальним перерозподілом коштів в інтересах найбільш ефективного та раціонального використання доходів та накопичень підприємств та організацій; наявністю поряд з виробничою невиробничої сфери, де національний дохід не створюється (освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування та соціальне забезпечення, управління); перерозподілом доходів між різноманітними соціальними прошарками населення. В перерозподілу утворюється вторинний або похідний дохід. Вторинні доходи необхідні для формування кінцевих пропорцій використання національного доходу.

Таким чином, саме через розподільчу функцію реалізується специфічне суспільне призначення фінансів - забезпечення кожного суб’єкта господарювання необхідними йому фінансовими ресурсами.

Суб’єктами при фінансовому розподілі виступають: держава, підприємства,організації, населення.

Контрольна полягаєї в тому, що фінанси виступають інструментом контролю за формуванням та розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням. В процесі цього контролю охоплюється вся діяльність юридичних і фізичних осіб, а також держави. У практичній діяльності контрольна функція фінансів знаходить свій прояв у фінансовому контролі.

Одним із важливих завдань фінансового контролю є перевірка дотримання законодавства з фінансових питань, своєчасності й повноти виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом, податковими орга­нами, банками, а також взаємних зобов'язань підприємств щодо розра­хунків і платежів.

Завдяки контрольній функції фінансів суспільство отримує відомості про те, як складаються пропорції в розподілі коштів, наскільки своєчасно фінансові ресурси надходять у розпорядження різних суб’єктів господарювання, наскільки економічно ефективно вони використовуються тощо.

4. Внутрішня структура фінансів, їх зв'язок з іншими вартісними економічними категоріями (ціною, заробітною платою, кредитом тощо).

Фінанси являють собою сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства.

Фінанси і ціна. Ціна визначає параметри впливу фінансів на всі процеси, пов'язані зі створенням та використанням валового внутрішнього продукту. Певною мірою це так, тому що при реалізації товару, роботи чи послуги встановлюється їхня дійсна вартість і обсяги фондів фі­нансових ресурсів, які будуть створені по закінченні виробничого циклу.

Фінанси мають більш широкий діапазон розподілу, ніж ціна. Вони забезпечують не лише первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. Ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах. Держава, використовуючи різноманітні фінансові важелі впливає на рівень цін. Зокрема, введення нових податків або зміна існуючих ставок може призвести до зменшення чи збільшення абсолютної величини ціни. А через такі фінансові важелі як норми амортизації, відрахування в державні цільові фонди держава може змінювати структуру ціни.

Фінанси і заробітна плата. За своєю економічною природою заробітна плата є гро­шовим виразом вартості праці. Це фонд грошових засобів, що знаходить­ся в розпорядженні працівника й використовується для задоволення особи­стих потреб.

Для виплати заробітної плати на підприємстві створюється фонд фі­нансових ресурсів. Це свідчить про органічний зв'язок фінансів і заробіт­ної плати. Фінанси створюють умови для функціонування заробітної пла­ти. Кошти, що надходять у розпорядження працівника, є свідченням того, що відбувся процес обміну товарами — робоча сила на товар-гроші. Нада­лі товар-гроші обмінюватиметься на інші види товарів, необхідні для задо­волення потреб людини. Тобто, це простий товарообмін.

Проте людина, одержавши заробітну плату, використовує її не лише для обміну на товари першої необхідності. Вона створює фонди грошових засобів для придбання товарів тривалого користування, цінних паперів із метою одержання доходів тощо. Тоді згадані фонди є фінансами кожного громадянина.

Фінанси та кредит. Кредит є рухом позичкового фонду, який здійснюється через банківсь­ку систему і спеціальні фінансово-кредитні інститути. Фінанси формують централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів на рівні під­приємств і держави. У процесі використання цих фондів виникають ситуа­ції, коли на одному підприємстві з'являються тимчасово вільні кошти, а на іншому — потреба в них.

За нестачі у підприємницьких структур коштів для виробничої діяль­ності та розширення виробництва вони використовують кредит як джерело формування фінансових ресурсів. За наявності вільних коштів підприємст­во їх продає банку на певний час.

На рівні держави уряд за нестачі коштів для фінансування загально­державних потреб, а також місцевого самоврядування, може використову­вати кредити банків, кошти населення і міжнародних фінансових організа­цій. Кредит подовжує перерозподільні процеси, розпочаті фінансами, ціною, заробітною платою.

Спільним для фінансів і кредиту є те, що вони використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва. Відмінності між фінансами і кредитом полягають у тому, що фінансам притаманний односторонній рух вартості, так як при фінансуванні кошти надаються на безповоротній основі. Кредитні відносини характеризуються двостороннім рухом вартості, оскільки кредитування здійснюється за принципами платності, строковості, поверненості і забезпеченості.

5. Фінансові категорії як форма наукового пізнання фінансів.

Фінансові категорії - характеризують різні сторони реальної фінансової дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей функціонування. З появою держави з'явились такі фінансові категорії як податки і державний кредит. З розвитком держави і товарно-грошового господарства формувались групи більш складних категорій: державні доходи, державні видатки, бюджет, фінанси підприємств, страхування, фінансовий ринок.

Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може. Державний кредит — грошові відносини, що виникають у держави із юридичними та фізичними особами у зв'язку із мобілізацією тимчасово вільних грошових коштів у розпорядження органів державної влади, які призначені для фінансування державних витрат; форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Д.к. має строк повернення і ціну в формі процентів. Буває внутрішнім і зовнішнім. Бюджет — економічні відносини, що виникають у дер- жави із юридичними та фізичними особами у зв'язку із розподілом і перерозподілом ВВП з метою форм. і викорис. бюдж. фонду призначеного для виконання державою покладених функцій. Доходи державного бюджету України – фін. відносини, які складаються в державі в процесі форм. бюдж. фонду фін. ресурсів. Державні витрати - це фін. відносини які обумовлені використанням центр. та децентр. доходів держви і направлені на задоволення заг. потреб держави.

Фінанси підприємств - система грошових відносин, які виникають у процесі отримання і розподілу грошових доходів, формування і використання відповідних фондів грошових коштів.

Страхування - вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Фіна́нсовий ри́нок — це сукупність обмінно-перероз­подільних відносин, пов'язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності.

6. Об'єкти і суб'єкти фінансових відносин. Характеристика змісту фінансових відносин на різних рівнях господарювання (на мікрорівні, регіональному рівні, макрорівні, світовому рівні).

Фінанси — сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства.

Предметом науки про фінанси є фін. відносини, які виникають на всіх рівнях господарювання, а саме:

1. загальнодержавному-макрорівень – фін. відносини виникають в процесі формування та використання дерджавою загальнодерж. централізованих грош. фондів: бюджет і спец. фонди (пенсійний, соц. страх тощо). 2.регіональному – рівень адмін.-терит. одиниць (місцеві органи) – виникають в процесі формування та викор-ня регіональних фондів: місцеві бюджети всіх рівнів та спец. позабюджетні фонди. 3.мікрорівень – рівень суб’єктів господарювання – виникають в процесі викор-ня та формування ДФР, тих що створені на рівні п-ва. (амортизаційний Ф, Ф розвитку п-ва, Ф матер. заохочення тощо). 4.міжнародному рівні – міжнар. суб’єкти госп-ня, фін. інститути – виникають в процесі формування та використання ЦФР на світовому рівні: перерозподільно-обмінні відносини.

Фінансові відносини, відображаючи рух вартості від одного суб’єкта до іншого, характеризують обмінні, розподільні і перерозподільні процеси і проявля­ються у грошових потоках.

Макрорівень – сфера економічних відносин, що пов’язана з формуванням, розподілом, використанням централізованих фондів грошових коштів в державі.

Мікрорівень – грошові відносини, що пов’язані з формуванням, розподілом та використанням децентралізованих фондів грошових коштів суб’єктів господарювання та домогосподарств.

Об'єктами даних відносин на мікро рівні є національне багатство(вартість нагромаджених у країні матеріальних цінностей та залучених у виробництво природних ресурсів… А саме це основні засоби, матеріальні ресурси, страхові запаси, золотий запас, валютний запас, природні ресурси.) і вироблений ВВП(додана вартість вироблена у країні товаровиробниками товарів, робіт, послугу поточному році) на макро рівні. Розподіл ВВП є необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. За умов, коли об’єктом фінансових відносин є націо­нальне багатство, для формування доходів використовується те, що створене попередніми поколіннями або дане природою.

Суб'єктами фінансових відносин на мікрорівні виступають підприємці, робітники і службовці,а на макрорівні - держава.

7. Поняття і призначення фінансової інфраструктури. Характеристика складових фінансової інфраструктури.

За умов побудови ринкової моделі економіки дуже важливо усвідомлювати сутність та структуру фінансів. Фінансова інфраструктура відображає взаємозв’язок між економікою та фінансами. Поняття „фінансова інфраструктура” є відносно новим і поки що широко не вживається. Фінансова інфраструктура збагачує теорію тим, що дозволяє охарактеризувати специфічний забезпечувальний зріз фінансів як суспільного явища. Слід зазначити, що фін інфраструктура тісно пов’язана із фінансовим ринком та ринком фін послуг за своєю суттю. Кожне з цих понять характеризує певне поле фінансових відносин та різноманітних видів діяльності, але лише фін інфраструктура характеризується як сукупність таких складових, що забезпечують функціонування фінансової системи та реалізацію на цій основі сусп призначення фінансів. Надійне функціонування фінансової інфраструктури засновується на узгодженості трьох передумов. 1) на розробці і запровадженні ме­ханізмів правового забезпечення {законодавча база). 2) на форму­ванні розгалуженої мережі різноманітних установ та інституцій (організа­ційна фінансова інфраструктура). 3) на ефективному використанні відповідного інструментарію, за допомогою якого забезпечується реаліза­ція функцій фінансів (інструментальне наповнення). Тільки на основі та­кого системного підходу можливе отримання відповідних результатів та досягнення намічених цілей. Неналежний рівень дієвості, чи тим більше, відсутність якоїсь із складових, суттєво знижує ефективність функціону­вання фінансової інфраструктури. Законодавча база та інструментальне наповнення складають свого роду оболонку фінансової інфраструктури, а сукупність установ та інституцій — її серцевину, тобто власне саму інфра­структуру.

Організаційна фінансова інфраструктура включає три складові: управлінську, інституційну та обслуговуючу інфраструктуру.

Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупністю фінансових органів, на які покладені функції оперативного управління в сфері державних фінансів та регулятивної діяльності щодо інституцій фі­нансового та страхового ринків і ринку фінансових послуг, а також фінан­сові служби галузевих міністерств і відомств, підприємств, організацій та установ. Функції в управлінні фінансами держави розподіляються таким чином: 1)ВРУ – ухвалює закони,основні напрями бюджетної політики, затверджує держ. Бюджет, здійснює його контроль, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики 2)Президент – створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші органи та служби, підписує закони ухвалені ВРУ, має право вето 3)КМУ – забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, організовує розроблення проекту закону про держ бюджет, надає звіт про його виконання 4)органи місц самовряд – самостійно розробляють заиверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, визначають напрями їх використання. В цій системі органів центральне місце займає Мінфін, на яке покладено завдання загального керування всією фін системою (розробл фін політики, орг бюдж процесу, регулюв фін діяльності субєкт госп, орг функц ринку цінних паперів, мобіліз коштів через держ кредитну систему та управління держ боргом, орг фін відносин на міжнар рівні, здійснення фін контролю). До складу МінФін входять ДержКонтрольноРевізСлужба(ревізії фінансової діяльності, достовірності обліку, правильності витрачання коштів бюджету, контролюють повноту оприбуткування) та ДержКазначейство(управління коштами Держ бюджету, ведення обліку виконання Б, контроль за позабюджетними фондами). ДержПодатАдм – реалізація податкової політики (розроблення податкових проектів, контроль за правильністю обчислення податків за зборів та їх своєчасністю, наклад штрафних санкцій та стягнень). РахПалатаВРУ виступає в ролі експертного органу ВРУ, даючи заключення і рекомендації з питань фін діяльності органів управління. НБУ – регулювання грошового обігу й орг ефективного функціонування кред системи, надає широкий спектр касових послуг уряду. МіжбанкВалютнаБіржа – проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. ДержКоміс з ЦіннихПаперів та Фонд ринку – орг функ-ня риинку цінних паперів(реєстрація та випуск), видає ліцензії, контроль за суб’єктами ринку. Фондова біржа – орг вторинного ринку ЦП (проводить операції з цінними паперами + є індикатором ділової активності). ФінПосередники – є ланкоє сполучення емітентів та інвесторів(випуск та розміщення ЦП). Пенсійний фонд – акумуляція та розміщення коштів для пенс забезпечення ( виконує нарахування пенсій, проведення виплат)

Інституційна фінансова інфраструктура — це сукупність фінансо­вих інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансо­вих послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестуван­ня ресурсів - формують фінансовий сектор економіки. (НБУ, Банки, Небанківські установи, страх_компанії, НПФ)

Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб'єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, торгівці цінними паперами) та допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри та ін.), а також тих, які не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб'єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські та консалтин­гові фірми, інформаційні, рейтингові та аналітичні агенції, ріелтерські кон­тори, бюро кредитних історій тощо).

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, регулярно функціонуючий торговельний майданчик, на якому відбуваються операції купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів.

Валютна біржа є формою організованої торгівлі іноземною валютою. Реєстратор це юридична особа, яка спеціалізується на наданні по­слу і з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі.

Депозитарії здійснюють зберігання цінних паперів, що існують у бездокументарній формі

8. Фінансове право. Правове регламентування фінансових відносин.

Правове регулювання фінансових відносин, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають грунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які певного часу поширюється дія правової норми; регламен­тують права й обов'язки юридичних і фізичних осіб щодо мо­білізації та використання фондів фінансових ресурсів; є під­ґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Фінансове право - галузь юридичної науки, а також галузь права, предметом якої є суспільні відносини, пов'язані з утворенням і витрачанням фінансів держави та місцевого самоврядування, необхідних для реалізації державних функцій. (галузь національного права, норми якої регулюють відносини, які складаються в процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання державних коштів).

Фінансове законодавство - сукупність нормативних актів законодавчої і виконавчої влади з регулювання фінансових відносин. Фінансове законодавство, виступаючи формою реалізації фінансового права, містить досить широке коло нормативних актів, що регулюють фінансову діяльність. Основу фінансового законодавства становлять тільки закони і найбільш важливі підзаконні акти.

9. Фінансова політика держави. Зміст складових напрямів фінансової політики та їх взаємозв’язок.

Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Складові фінансової політики. Фінансова політика розглядається у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків.

У вузькому розумінні основу фінансової політики визначають складові фіскальної політики — податкова та бюджетна.

Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування — установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них, установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян.

Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

10. Поняття фінансового механізму і його складові елементи. Зв'язок фінансового механізму з фінансовою політикою.

Фіна́нсовий механі́зм — сукупність форм і методів створення та використання фінансових ресурсівз метою забезпечення різноманітних потреб державних структур,суб'єктів господарюванняінаселення. Застосовується з метою створення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку суспільства.

Складовими елементами є: джерела фінансового забезпечення та модель фінансового регулювання

Фінансове забезпечення здійснюється в таких формах:

— бюджетне фінансування, що здійснюється на безповоротній основі за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів;

— кредитування, яке здійснюється за рахунок мобілізації тимчасово-вільних коштів на основі принципів забезпеченості, платності, поверненості, цільового призначення;

— самофінансування, засноване на використанні власних ресурсів для забезпечення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності.

Фінансове регулювання використовує сальдовий (різниця між надходженнями коштів та їх витратами за певний проміжок часу) та нормативний(основою є норма — показник витрачання того, чи іншого ресурсу) методи. На основі них виділяють:

Фінансове планування - діяльність щодо формування та використання цільових централізованих та децентралізованих фондів фінансових ресурсів для задоволення поточних потреб держави, підприємств, домогосподарств.

Фінансове оперативне управління - комплекс заходів, які розробляються на основі аналізу фінансової ситуації, для регулювання, складання та виконання фінансових планів, а також здійснення поточного контролю за їх виконанням.

Фінансовий контроль - вид діяльності, здійснюваний всіма ланками влади та комерційними структурами з метою забезпечення відповідного рівня фінансової дисципліни та цільового викристання централізованих та децентралізованих фондів.

Засобами фінансового регулювання є фінансові інструменти та фінансові важелі:

Фінансові інструменти - певний спосіб фінансування, який реалізується як певний договір, в якому зазначені юридичні вимоги з боку одного учасника і зобов'язання з боку іншого учасника. Такими інструментами є податки, субсидії, трансферти, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні векселі тощо.

Фінансовими важелями є ставка оподаткування, рівень резервування, ставка рефінансування НБУ, валютний курс тощо. Фінансові важелі часто використовуються для стимулювання потрібних процесів(фінансові стимули) та застосування фінансових санкцій для зменшення небажаних явищ і процесів(фінансові санкції).

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідне його відповідне нормативно-правове забезпечення, що включає передусім Конституцію України, численні закони, а також підза-конні нормативно-правові акти.

Взаємозв’язок між фінансовим механізмом та фінансовою політикою проявляється у тому, що фінансова політика реалізується за допомогою фінансового механізму (залежно від виду забезпечення, регулювання, планування та використання основних складових фінансового механізму).

11. Зміст і призначення фінансового контролю, його види, об'єкти та суб'єкти. Функції, права і обов'язки суб'єктів фінансового контролю.

Фінансовий контроль - це цілеспрямована діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямована на додержання законності, фінансової дисципліни і раціональності у забезпеченні мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави, підприємств, установ та організацій.

Головним завданням фінансового контролю є підтримка фінансової дисципліни, запобігання фінансовим правопорушенням та застосування заходів примусу за їх вчинення.

Макрорівень(держава):

Суб’єкт: Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, місцеві державні адміністрації, Державний митний комітет та ін.

Об’єкт: фінансові ресурси держави

Мікрорівень(підприємства, установи та організації):

Суб’єкт: контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств, аудиторські організації, власні сили підприємства.

Об’єкт: фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та організацій, фінансово-кредитних інститутів тощо, які здійснюють фінансову діяльність.

Розрізняють такі види фінансового контролю: державний, аудиторський та внутрішньогосподарський.

Державний фінансовий контроль проводять державні органи влади і управління. Весь державний контроль поділяється на загальнодержавішй і відомчий.

Загальнодержавний контроль проводять Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, місцеві державні адміністрації, Державний митний комітет та ін.

Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій і проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств.

Аудиторський контроль — незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах

Внутрішньогосподарський контроль — здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації).

Ці види фінансового контролю виконуються у формах, що визначаються за певними ознаками. За часом здійснення виокремлюють попередній(що проводиться до здійснення фінансових операцій), поточний(в процесі фінансових операцій) і наступний контроль (здійснюють після господарських операцій. За допомогою такого контролю виявляють незаконне виконання господарських операцій, а також винних у цьому); за джерелами даних, що перевіряються, — документальний (перевіряється достовірність, законність та господарська необхідність господарських операцій на підставі документів, у яких вони відображені) і фактичний(перевірці фактичної наявності коштів, основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, розрахунків, їх відповідності даним бухгалтерського обліку); за методами виконання — ревізію (комплексну або некомплексну), перевірку, аналіз і обстеження.

Функції і обов’язки:

Верховна Рада України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу.

Рахункова палата України:

- здійснює постійний контроль за виконанням державного бюджету в межах та обсягах, визначених Конституцією України та Законом України "Про Рахункову Палату";

- перевіряє використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів;

- контролює утворення, обслуговування і погашення внутрішнього і зовнішнього державних боргів України;

- відповідність затверджених бюджетних асигнувань державного бюджету бюджетному розпису та виконанням бюджетного розпису;

- контролює ефективність управління коштами державного бюджету Державним казначейством України, а також використання коштів резервного фонду Кабінету Міністрів України, законність та своєчасність руху цих коштів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах; виконання рішень Верховної Ради про надання Україною позик.

Міністерство фінансів України здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за дотриманням Правил складання проектів бюджетів в Україні, за використанням бюджетних асигнувань та лімітів бюджетних асигнувань розпорядниками бюджетних коштів, а також координує діяльність з контролю за додержанням надходжень та використанням державних коштів.

Головними завданнями ДКРС Закон визначив здійснення державного контролю за витрачанням коштів і товарно-матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних коштів.

До основних функцій Державного казначейства України належать:

o забезпечення казначейського обслуговування Державного бюджету України;

o забезпечення обліку та складання звітності всіх надходжень Державного бюджету України та кошторисів бюджетних установ;

o здійснення попереднього та поточного контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів, взятих на облік органами Державного казначейства України;

o контроль за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису Державного бюджету України;

o забезпечення складання та зведення звітності щодо виконання Державного бюджету України;

o організація та здійснення внутрішнього фінансового контролю.

12. Сутність державних фінансів, їх призначення і роль. Складові державних фінансів.

Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Склад державних фінансів розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є:

— бюджет держави;

— фонди цільового призначення;

— державний кредит;

— фінанси державного сектора.

За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.

		Ланки
		Бюджет держави	Цільові фонди	Державний кредит	Фінанси державних підприємств
Рівні	Загальнодержавні фінанси	Державний бюджет	Загальнодержавні фонди	Державні позики	Фінанси державного сектора
	Місцеві фінанси	Місцеві бюджети	Регіональні фонди	Місцеві позики	Фінанси муніципального господарства

Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Вони, з одного боку, формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, а з іншого — у їхніх руках є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни.

Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Основне призначення місцевих фінансів — забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, районів) та поселень.

13. Місцеві фінанси: поняття, необхідність та складові.

За своєю економічною сутністю місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

Функціонування місцевих фінансів пов’язане із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих Рад та органів місцевого самоврядування. Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних інтересів і потреб та сприяння соціально-економічному розвитку регіону. Наявність завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади, є об’єктивною причиною необхідності фінансів для цих органів влади. Причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

До складу місцевих фінансових ресурсів включають:

—фінансові ресурси місцевих фінансових органів влади (місцевий бюджет і цільові фонди);

—фінансові ресурси підприємств комунальної форми власності.

За рахунок місцевих бюджетів фінансується 82% видатків на соціальний захист населення і 72% витрат на соціально-культурні заходи. Основна частина бюджетних ресурсів місцевих органів самоврядування сконцентрована на рівні районів, сіл, селищ (70%). Цільові фонди використовуються на певні заходи, передбачені планом соціально-економічного розвитку даної території.

Підприємства комунального господарства мають понад 20 напрямів діяльності, серед яких:

* житлове господарство; * транспорт; * комунальна енергетика; * комунальне обслуговування (готелі тощо); * міські шляхи та ін.

Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик та деякі інші, як правило, перебувають у не фондовій формі.

Місцеві фінанси відіграють надзвичайно вагому і багатопланову роль в економічній системі кожної держави. Місцеві фінанси, як специфічна сфера економічних відносин, впливають на соціально-економічне становище країни та її фінансову безпеку, сприяють розвитку демократії в суспільстві, визначають умови життєдіяльності громадян та рівень їх добробуту.

Протягом останніх років до 12 % вартості валового внутрішнього продукту України перерозподіляється через систему місцевих фінансів.

Місцеві фінанси, у тому числі місцеві бюджети, виступають як інструменти перерозподілу суспільного продукту між різними сферами діяльності, соціальними верствами населення, окремими адміністративно-територіальними формуваннями.

За рахунок бюджетних коштів забезпечується розвиток стратегічно важливих регіонів і територій, проводиться структурна перебудова народного господарства, фінансується капітальне будівництво. Як показує досвід, фінансова підтримка конкретних підприємств найбільш ефективна саме на місцевому рівні, оскільки тим самим створюються можливості для обґрунтованого підходу, контролю за витрачанням виділених коштів.

14. Об'єктивна необхідність податків. Податки як фінансова категорія, їх сутність, функції та роль.

Податки встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави - управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів конкретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення.

Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості ВВП на загально суспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Сутність податків слід розглядати в наступних аспектах:

За економічною сутністю податки характеризуються економ. відносинами, які склалися у державі з юр. і фіз.ос. з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів держави.

За формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правової сторони податок - це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.

Основними характерними особливостями податку є те, що він:  

— стягується на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачено пільги щодо даного податку;

— має односторонній характер встановлення. Оскільки податок стягується з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлено від індивідуальних потреб конкретного платника податку, то він є індивідуально безповоротний. Сплата платником податку не породжує зустрічного зобов'язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника; 

— на відміну від інших обов'язкових платежів, може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

— категорія не тільки правова, але й економічна, оскільки це форма перерозподілу національного доходу. При сплаті податкового платежу відбувається перехід частини коштів із власності окремих платників у власність всієї держави. Такого переходу права власності немає при внесенні до бюджету обов'язкових платежів державними підприємствами.

Функції

Економічна функція податків розглядається як їx здатність впливати на економічні процеси: темпи та пропорції розширеного відтворення, сукупний попит, інфляцію.

1. Фіскальна функція. За допомогою даної функції реалізується головне призначення податків: формування і мобілізація фінансових ресурсів держави, а також акумулювання в бюджеті засобів для виконання загальнодержавних або цільових державних програм. 

2. Розподільна (соціальна) функція податків складається в перерозподілі суспільних прибутків між різноманітними категоріями населення.  відбувається передача засобів на користь більш слабких і незахищених категорій громадян за рахунок покладання податкового тягаря на більш сильні категорії населення.

3. Регулююча функція податків спрямована в першу чергу на досягнення за допомогою податкових механізмів тих або інших задач податкової політики держави.  Аналізуючи цей аспект податкових відносин необхідно  виділити стимулюючу, дестимулюючу і відтворювальну підфункції оподатковування. Стимулююча подфункция спрямована на підтримку розвитку тих або інших економічних явищ.  Вона реалізується через систему пільг і звільнень.  Підфункція, що дестимулирует, навпаки спрямована на встановлення через податковий тягар перешкод для розвитку яких-небудь економічних процесів, наприклад, через реалізацію державою свого протекціоністського економічної політики.  Це виявляється через уведення підвищених ставок податків, установленні податку на вивіз капіталу, підвищених мит, податку на майно, акцизів і ін.

Можна назвати також відтворювальну подфункцию, що призначена для акумуляції засобів на відновлення використовуваних ресурсів. 

4. Контрольна функція. Через податки держава здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю організацій і громадян, а також за джерелами прибутків і витратами. 

5. Заохочувальна функція оподатковування. Порядок оподатковування може відбивати визнання державою особливих заслуг визначених категорій громадян перед товариством надання податкових пільг учасникам Великої Вітчизняної війни. 

15. Податки як вихідна категорія державних фінансів. Сутнісні ознаки податків як фінансової категорії.

Податки встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави - управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів конкретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення.

Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості ВВП на загально суспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Сутність податків слід розглядати в наступних аспектах:

За економічною сутністю податки характеризуються економ. відносинами, які склалися у державі з юр. і фіз.ос. з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів держави.

За формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правової сторони податок - це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.

Основними ознаками податку є:

— безповоротність. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачено пільги щодо даного податку;

— односторонній характер встановлення. Сплата платником податку не породжує зустрічного зобов'язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника; 

-обов’язковість.

— на відміну від інших обов'язкових платежів, може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

— зміна форми власності. При сплаті податкового платежу відбувається перехід частини коштів із власності окремих платників у власність всієї держави. Такого переходу права власності немає при внесенні до бюджету обов'язкових платежів державними підприємствами.

-нецільовий характер податкового платежу, який означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб. При цьому невідомо, на задоволення яких саме цілей використовуються надходження від конкретного податку.

16. Поняття і функції фінансового ринку. Передумови виникнення фінансового ринку. Роль фінансового ринку у забезпеченні макрофінансової стабільності.

Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають в інших. Фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів у народному господарстві і має своїм призначенням забезпечити підприємствам, державі і фізичним особам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.

За економічною сутністю фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів.

Фінансові ринки забезпечують таку взаємодію покупців та продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них; Фінансові ринки запроваджують механізм викупу у інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих активів; Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента угоди,

Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є:

1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;

2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);

3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання;

4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;

5) вплив на грошовий обіг та прискорення оборогу капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;

6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;

7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;

8) операції, пов'язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю;

9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;

10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.

17. Фінансовий ринок як економічна категорія, його сутність, функції та роль у ринковій економіці. Взаємозв'язок фінансового ринку зі сферами і ланками фінансової системи.

Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають в інших. Фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів у народному господарстві і має своїм призначенням забезпечити підприємствам, державі і фізичним особам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.

За економічною сутністю фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів.

Фінансові ринки забезпечують таку взаємодію покупців та продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них; Фінансові ринки запроваджують механізм викупу у інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих активів; Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента угоди,

Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є:

1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;

2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);

3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання;

4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;

5) вплив на грошовий обіг та прискорення оборогу капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;

6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;

7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;

8) операції, пов'язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю;

9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;

10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.

Взаємозв’язок

Фінансовий ринок-елемент фінансової системи,який займає особливе місце.По-перше,виступає надбудовою через яку відбувається діяльність усієї фінансової системи; По-друге,з,єднувальна ланка,через яку здійснюється рух фінансових ресурсів. Він є важливою складовою ринкової економіки.

Фінансовий ринок значно впливає на ефективність,стійкість та еластичність фінансової системи.Він покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію і розподіл фінансових ресурсів,що сконцентровані в державних грошових фондах,у розпорядженні підприємницьких структур і у населення.Фінансовий ринок у розподільчих і перерозподільчих процесах фінансових ресурсів виконує ті функції,які не може виконати жодна складова фінансової системи.

18. Поняття фінансового ринку і характеристика його складових (сегментів).

Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають в інших. Фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів у народному господарстві і має своїм призначенням забезпечити підприємствам, державі і фізичним особам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.

За економічною сутністю фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів.

Складові:

1) за видами фінансових активів, фінансовий ринок поділяється на:

- кредитний ринок (ринок банківських позик, позикового капіталу), тобто ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу є вільні кредитні ресурси, обіг яких здійснюється на умовах поверненості, строковості, платності і забезпеченості;

- ринок цінних паперів , на якому об'єктом купівлі-продажу виступають усі види цінних паперів , емітованих підприємствами, різними фінансовими інститутами, державою;

- валютний ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу виступають іноземна валюта і фінансові інструменти, що обслуговують операції з нею;

- страховий ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу виступає страховий захист у формі різноманітних страхових продуктів;

- ринок золота (та інших дорогоцінних металів: срібла, платини), на якому об'єктом купівлі-продажу виступають дорогоцінні метали.

- ринок фінансових послуг, який за своєю структурою є дуже різноманітним. Фінансові послуги можуть мати ознаки кредитних операцій, операцій оренди та страхування, проте всі вони спрямовані на мобілізацію й переміщення фондів фінансових ресурсів із вільного обігу в сфери інвестиційного прикладання.(лізинг, факторинг)

2) За періодом обертання фінансових активів фінансовий ринок поділяється на:

ринок грошей, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових послуг усіх вищерозглянутих фінансових ринків із терміном обертання до 1 року. Ці фінансові активи, що обертаються на ринку грошей, є найліквіднішими, їм притаманний найменший рівень фінансового ризику;ринок капіталів, на якому здійснюються операції купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових послуг з терміном обертання більше одного року.

3) За регіональною ознакою фінансовий ринок поділяється на: місцевий фінансовий ринок, регіональний фінансовий ринок, національний фінансовий ринок, світовий фінансовий ринок як складову частину світової фінансової системи.

19. Суб'єкти ринку цінних паперів (емітенти, інвестори, посередники, інфраструктура); склад і роль кожної групи суб'єктів.

Емітенти цінних паперів - господарюючі суб'єкти, які від свого імені випускають цінні папери і зобов'язуються виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Емітентом цінних паперів може бути також держава в особі своїх органів та органи місцевого самоврядування, Інвестори - фізичні та юридичні особи, які мають вільні фінансвові ресурси і наміри вкласти їх у фінансові активи з метою одержання коштів доходу у вигляді дивідендів, процентів Посередники - юридичні особи, які опосередковують зустрічний рух коштів та цінних паперів як на первинному, так і на вторинному ринку. Потрібно розрізняти дві групи посередників:

власне посередники, тобто структури, які допомагають емітентам та інвесторам здійснювати купівлю-продаж цінних паперів на комісійних умовах, але не використовують власних коштів для проведення таких операцій (торговці цінними паперами, в першу чергу – брокери, дилери та андеррайтери);

фінансові посередники - активні учасники фондового ринку, які купують фінансові інструменти на власний розсуд і, як правило, за власний рахунок, формують інвестиційний портфель та отримують доход від його володіння та від подальшого перепродажу цінних паперів.

Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або групи учасників фондового ринку, які становлять його суб'єктну інфраструктуру прийнято відносити:

саморегулюючі організації - біржі та добровільні об'єднані професійних учасників фондового ринку.

розрахунково-клірінгові установи - установи, які здійснюють платежі по операціях в межах ринку цінних паперів. (розрахункові палати та спеціалізовані банки, які завжди існували при біржах). Для повного завершення угоди, тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок

депозитарні установи - установи, які здійснюють облік, збереження і фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. (депозитарії, зберігачі та реєстратори);

інвестиційні консультанти - структури, які здійснюють інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі - потенційних) фондового ринку;

аудитори - спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності фінансової звітності емітентів цінних паперів.

Андерайтери – торговці цінними паперами, які здійснюють розміщення цінних паперів за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Зберігач цінних паперів – банк, який має дозвіл на зберіганняі обслуг обігу цінних паперів.

20. Склад і характеристика інструментів фінансового ринку.

Виконуючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти — фінансові документи, що обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

За окремими видами фінансових ринків розрізняють:

Інструменти ринку позичкових капіталів (гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку). Інструменти ринку цінних паперів (різноманітні цінні папери, що обертаються на ньому ринку) Інструменти валютного ринку (іноземна валюту, розрахункові валюті документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок). Інструменти страхового ринку (страхові послуги, розрахункові документи та окремі види цінних паперів). Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння (вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери). До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За термінами обігу виділяють:

Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року).

Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року).

За характером фінансових зобов'язань фін. інстр. поділяються:

Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов'язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка

Дольові (пайові) фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотка і т.п.).

Залежно від пріоритетної значимості розрізняють:

Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку).

Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджуючі, право або зобов'язання їх власника купити або продати первинні цінні папери(опціони, свопи, ф'ючерсні і форвардні контракти.

За гарантованістю рівня дохідності:

Фінансові інструменти з фіксованим доходом. (привілейовані акції)

Фінансові інструменти з невпзначеним доходом. (прості акції)

За рівнем ризику виділяють:

Безризикові фінансові інструменти (державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків тощо)

Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику (короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей тощо)

Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику.

Фінансові інструменти з високим рівнем ризику.

Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику ("спекулятивні ") (акції "венчурних" (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем відсотка).

21. Поняття та характеристика цінних паперів. Боргові, пайові та похідні цінні папери.

Цінні папери- грошові документи ,що засвідчують право володіння або відносин позички, визначають взаємовідносини між особою ,яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів , а також можливість передавання прав , що зазначенні в цих документах, іншим особам.

Вони поділяються на три основні групи:

-пайові цінні папери, за якими емітент не бере відповідальністиь повернути грошові засоби, інвестовані у його діяльність, але які свідчать про участь в управлінні виробництвом і отримання частки майна при ліквідації емітента.

-боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, або які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні п-вом.

-похідні цінні папери, механізм обігу яких пов”язаний з пайовими, борговими цінними паперами , ін. інструментами.

Акція- цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує внесеня певного паю до статутного фонду акціонерного товариства. Облігація- це цінний папір , який посвідчує внесення його власникомпевних коштів і підтвержує зобовязання емітента відшкодувати його власникові номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк із виплатою процента. Казначейські зобовязання-це вид цінних паперів на предявника , які розміщують виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхнім власником грошових засобів до бюджету й дають право на отриманя фінансового доходу. Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Вексель - це письмове абстрактней безспірне зобовязання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошейвласникові векселя. Депозитне свідоцтво - це цінний папір, який підтвержує ,що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, які зберігаються в одному з банків, та має право на одержання дивідендів, а також на частку активів цієї корпорації у разі її ліквідації. Інвестиційниі сертифікати - це цінні папери , що випускаються виключно інвестиційним фондом чи інвестиційною компанією і дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів.

22. Фондовий ринок, його сутність і роль. Первинний і вторинний ринок, біржовий і позабіржовий, організований і неорганізований.

Залежно від характеру руху інструментів на фондовому ринку, його можна розмежувати на первинний і вторинний. Первинний ринок - це ринок перших і повторних емісій (випусків) цінних паперів, на якому здійснюється їх початкове розміщення серед інвесторів. Тобто рамки первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі-продажу того чи іншого цінного паперу. Обіг цінних паперів - це прерогатива вторинного ринку.

Фондова біржа, в залежності від форми організації, може бути публічно правовою, тобто державною, або створюватися як акціонерне товариство, засновниками якого можуть бути торговці цінними паперами, які мають дозвіл на таку діяльність.

Біржовий ринок – ринок із найвищим рівнем організації , що максимально сприяє підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на фін. вклади , що перебувають в обігу .

Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржою . Переважно на цьому ринку відбувається первинне розміщення ,а також перепродаж ц.п. тих емітентів . яку не бажаютьвиставити свої активи на біржу

Організований фондовий ринок представлений фондовою біржею що є організаційно оформленою, постійно діючим ринком, на якому здійснюється торгівля цінними паперами

Неорганізований (позабіржовий або "вуличний ") фінансовий ринок є сферою купівлі-продажу фінансових активів через інші різноманітні фінансові інститути, фізичні та юридичні особи.

23. Фондова біржа та її функції.

Фондова біржа — організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.Організаторами торгівлі є фондові біржі, що відповідають.

Розмір статутного капіталу фондової біржі має становити не менш як 15 мільйонів гривень. Розмір власного капіталу фондової біржі, що здійснює кліринг та розрахунки, має становити не менш як 25 мільйонів гривень

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами. Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).

Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Фондова біржа виконує три основні функції — посередницьку, індикативну та регулятивну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й усебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. На фондовій біржі обертаються лише цінні папери, що пройшли реєстрацію і включені до лістингу. Торговельні угоди на біржі укладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів-інвесторів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери. При цьому права власності на куплені цінні папери чи отримані від їх реалізації гроші належать клієнтам. Крім того, в торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх наступного перепродажу. Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну та якісну оцінку цінних паперів і динаміку їх розвитку. Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі. Мета контрольної діяльності біржі — забезпечення достовірності котирування цінних паперів та надійності біржової торгівлі. Існують три види бірж: замкнута біржа, у торгах на якій можуть брати участь лише члени біржі; біржа з вільним доступом відвідувачів, угоди на якій здійснюють тільки маклери (тобто посередники); і біржа, що складається із широкого кола осіб, але діє під контролем урядових органів.

24. Страхування, його економічна сутність та ознаки. Страховий ринок.

Страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів.

Страхування – це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник сплачує грошовий внесок, і забезпечує собі чи третій особі у разі настання події, обумов договором чи законом, суму виплати з боку страховика, який утримує повний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, застосоа превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику.

Особливості страхування: є грошовими відносинами, виникають ванслідок існування ризику, об’єктом є створення і викор цільових грошових фондів, юридично регламентовані законом і договором, наступають лише якщо є майновий інтерес, високий ступінь невизначеності і носять ймовір х–р. Водночас можна виділити суттєві ознаки, що характеризують специфічність категорії страхування. Це:

1) страхування пов'язане тільки з перерозподільними відносинами, які обумовлені наявністю настання раптових, непередбачених подій, 2) при страхуванні має місце солідарне розкладення завдано збитку між учасниками страхування, що зумовлює повернення коштів, мобілізованих до страхового фонду. 3) замкнене розкладення збитків обумовлює зворотність коштів, мобілізованих у страховий фонд. 4) перерозподільні відносини у страхуванні виходять за рамки календарного року. Розкладення збитків у часі.

Страховий ринок являє собою всю сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу страхових послуг, тобто ринок забезпечує органічний зв’язок між страховиками і страхувальниками і тут здійснюється обов’язкове визнання страхової послуги. При цьому необхідною умовою існування страхового ринку є наявність суспільної потреби на страховиків, які можуть задовольнити ці потреби.

Згідно з українським законодавством в Україні можуть створюватися страхові компанії у формі акціонерних товариств, товариств з додатковою відповідальністю, товариств з повною відповідальністю та командитних товариств. Нині найбільш розповсюдженою формою організації страхових компаній є акціонерні товариства.

Крім безпосередніх суб’єктів страхування, на страховому ринку діють страхові посередники — агенти і брокери. Страхові агенти укладають угоди страхування зі страхувальниками від імені страховика. Страхові брокери, також виконуючи функції укладення угод, діють від імені страхувальника, підбираючи йому найвигідніші умови і надійні страхові компанії.

Функціонування страхового ринку пов’язане з такими поняттями, як страхове поле і страховий портфель. Страхове поле — це наявність потенційних страхувальників з певного виду страхування. Страхове поле визначає потенційні масштаби страхування. Страховий портфель являє собою сукупність укладених певною компанією угод як з окремого виду страхування, так і з усіх видів. Страховий портфель характеризує діяльність кожної компанії на ринку. Мета — сформувати якомога більший страховий портфель, адже це збільшує доходи і здешевлює страхування.

Розвиненість страхового ринку є важливою передумовою стабільного функціонування економіки, забезпечення надійності у життєдіяльності громадян та досягнення раціонального використання наявних у суспіль­стві фінансових ресурсів.

25. Міжнародні фінанси: поняття і складові. Суб’єкти міжнародних фінансів. Міжнародні фінансові потоки.

Міжнародні фінанси — це фонди фінансових ресурсів, створення і використання яких здійснюється на світовому або міжнародному рівнях для задоволення спільних потреб, які мають міжнародне значення. Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено глобалізацією економічних зв'язків, посиленням інтеграційних процесів в економіці, політиці і соціальній сферах. Необхідність координації економічних, політичних і гуманітарних питань сприяла створенню багатьох міжнародних організацій. Це насамперед ООН, ЄС, для функціонування яких потрібні фінансові ресурси. Систему міжнародних фінансів формує множина грошових відносин, що виникають між суб’єктами з приводу платежів: за товари та послуги; надання та погашення кредитних зобов’язань; відкриття та обслуговування валютних рахунків; надання гарантій; страхування ризиків; виконання договорів страхування; щодо оплати праці; здійснення міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів; сплати податків та виконання певних зобов’язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин; сплати (отримання) контрибуцій та репарацій; з приводу грошових внесків у міжнародні організації; отримання субсидій.

У функціях міжнародних фінансів відбивається основне їх призначення — ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг та пе­рерозподіл грошового капіталу між конкуруючими агентами світового ри­нку, а також, своєю чергою, вчасно подавати сигнали про стан світової фінансової кон'юнктури.

Суб’єктами міжнародних фінансів є:

держава;

міжнародні організації;

юридичні особи, серед яких особливе місце посідають:

транснаціональні корпорації;

транснаціональні банки;

фінансово-кредитні організації;

біржі;

фізичні особи.

Суб’єкти системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяються на резидентів та нерезидентів.

Держава — це основний суб’єкт, що діє у сфері міжнародних фінансів і в особі державних органів (Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ та ін.) та через офіційних посадових осіб (президент, прем’єр-міністр) має право здійснювати такі види діяльності: брати участь у міжнародних економічних та фінансових конференціях, у діяльності міжнародних організацій, укладати міждержавні договори щодо експорту—імпорту товарів та послуг, а також клірингові, платіжні й валютні угоди, міждержавні угоди оренди рухомого та нерухомого майна, іпотеки, кредитування, позик, інвестування, фінансування; здійснювати операції із золотом та дорогоцінними металами, емітувати державні казначейські зобов’язання, цінні папери; забезпечувати фінансовими й іншими гарантіями операції різних юридичних та інших осіб; надавати безплатну фінансову допомогу.

Міжнародні організації — це створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об’єднання суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб’єктністю і засновані відповідно до міжнародного права.

Міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації (міжнародні фінансові організації) — це економічні організації, створені на основі міждержавних угод для регулювання міжнародних валютних і фінансово-кредитних відносин з метою стабілізації світової економіки.

Міжнародні взаємовідносини опосередковуються грошовими потоками.

Торговельні взаємовідносини між суб’єктами господарювання різних країн охоплюють два грошові потоки: надходження підприємству валютних доходів від експорту товарів і послуг; оплата підприємством товарів та послуг, що імпортуються. Кредитні взаємовідносини є двосторонніми: з одного боку — надання позики позичальником кредитору, з іншого — погашення позики і сплата процентів.

Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

Міжнародні фінансові інституції мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб’єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внес­ків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини — надання кредитів окремим країнам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інституції, здійснюючи фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі.

26. Група Світового банку. Історичні передумови створення та напрями діяльності структурних одиниць групи Світового банку.

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про Групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком), Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатосто­роння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів.

Період, за який було створено та розвивалась група світового банку нараховує 70 років. Початком їх створення є прийняття рішення про створення МБРР, що був створений за результатами Світової економічної конференції 1944 року. Діяльність МБРР спочатку була спрямована на фінансуванні реконструкції європейських країн, що постраждали під час Другої Світової війни.

Пізніше у віце-президента МБРР Р.Гарнера з’явилася ідея щодо створення нової організації, яка виконувала б в приватному секторі ту ж роботу як МБРР за проектами в державному секторі. Таким чином в 1956 році було засновано МФК, метою діяльності якої є сприяння економічному розвитку країн-членів шляхом заохочення приватних інвесторів інвестувати кошти закордоном, головним чином, у країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою.

В 1960 році як юридично самостійний партнер МБРР було утворено Міжнародну асоціацію розвитку для фінансування найменш розвинутих країн. Проте фактично самостійність цієї організації обмежена, оскільки в неї з МБРР — спільні керівні органи, спільний персонал, організаційно-технічні засоби.

З метою сприяння впливу міжнародних інвестицій шляхом створення сприятливих умов для припинення й урегулювання суперечок між урядами країн-членів та інвесторами під егідою Світового банку в 1966 році було створено Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів.

Завершальним етапом історії встановлення групи Світового банку було заснування в 1988 році Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій з ціллю стимулювання прямих зарубіжних інвестицій в країни, що розвиваються шляхом страхування ризиків некомерційного характеру. Інструментом діяльності БАГІ є надання страхових гарантій іноземним інвесторам від некомерційних ризиків.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку — зменшення бі­дності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Зазначимо, що ос­новна різниця між Світовим банком і МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткостроко­вої фінансової стабільності в країнах, тоді як Світовий банк зосе­реджується переважно на середньо - та довгострокових (за термі­ном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн. Ось чому, коли йдеться про фінансову стабілі­зацію в Україні, то це питання насамперед стосується діяльності МВФ. Коли ж мова йде про структурні і галузеві реформи, то тут на перший план серед міжнародних фінансових організацій по­стає Світовий банк, який концентрує свою увагу на перетвореннях на мікрорівні, на питаннях приватизації, дерегуляції галузевих перетворень, сприяє реформуванню енергетичної галузі, сільсь­кого господарства, соціального сектору тощо.

Основною метою діяльності МБРР є сприяння розвитку економіки країн-членів через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Діє у двох сферах: макроекономічна стабілізація та інституційні зміни.

МАР надає безпроцентні кредити найбіднішим країнам світу терміном до 50 років на пільгових умовах – 0.75%. Право на отримання таких кредитів мають країни з річ­ним доходом на душу населення, що не перевищує 835 дол. США.

МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від п'яти до 15 років за умови, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень процентів відповідає про­центам, що існують на міжнародних фінансових ринках.

БАГІ здійснює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

МЦУІК засновано для сприяння припливу міжнарод­них інвестицій шляхом створення умов для припинення й урегу­лювання спорів між урядами та іноземними інвесторами.

27. Особливості формування та напрями використання фінансових ресурсів МВФ. Вплив МВФ на стабілізацію міжнародних фінансових відносин.

МВФ є провідним світовим фінансовим інститутом, який мас статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародні й конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а почав функціонувати у 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду.

Матеріальною основою діяльності Фонду є кредитні ресурси. Вони складаються із власних ресурсів і запозичених коштів. • Власні ресурси Фонду формуються із внесків країн-членів у розмірі їх квот. Статутом передбачене періодичне збільшення квот (без урахування інфляції). Звичайно, переважна роль у формуванні ресурсів належала і належить сьогодні промислово розвинутим країнам, хоча, як про це вже говорилося, співвідношення сил останнім часом суттєво змінилося. Квоти встановлюються з урахуванням ВНП, обсягу експорту й імпорту, золотовалютних резервів і т. ін., тобто з урахуванням тих показників, які характеризують позиції країни у світовій економіці. 25% квоти вноситься золотом або в доларах США, решта — національною валютою. В цілому квота виконує кілька завдань. По-перше, вона визначає фінансовий внесок кожної держави в статутний капітал. По-друге, пропорційно до квоти держава може претендувати на отримання кредитів. По-третє, квота визначає кількість голосів при голосуванні, тобто здатність впливати на політику Фонду. Запозичені кошти надаються Фонду офіційними валютними органами країн-членів. Існує кредитна лінія між Фондом і кредиторами — так звана Генеральна угода про позики, створена 1962 р. Вона відновлюється кожні п'ять років.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, з метою надання фінансової допомоги країнам, у яких утворилось від'ємне сальдо платіжного балансу, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних умовах. Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє, поетапне, розширене, пільгове та спеціальне фінансування.

Безпосереднє фінансування прямо пов'язане з квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної часток. Резервна частка становить 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити-резервні транші, видаються на першу вимогу країни без сплати процентів і комісійних. Надання кредитів обумовлюється виконанням країною певних полі­тичних та економічних вимог з метою ліквідації негативного сальдо платіжного балансу.

Система поетапного фінансування використовується при більш суттєвих і триваліших проблемах з платіжним балансом у країни-позичальника і є наступним етапом її взаємовідносин з МВФ після безпосереднього фінансування. Поетапне фінансування здійснюється в межах граничних кредитних часток тієї чи іншої країни і включає механізми резервних кредитів (stand-by) та розширеного фінансування. Кредити " stand-by " видаються траншами від 1,5 доЗ років під реалізацію програм макроекономічної стабілізації. Механізм пільгового фінансування пов'язаний з наданням на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу. Позики з цих фондів надаються на дуже вигідних умовах - під 0,5 % річних на термін до 10 років.

Система спеціального фінансування використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення й обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій.

Механізм компенсаційного та непередбаченого кредиту­вання повинен вирівнювати відхилення в платіжному балансі,що виникають із незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від скорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку та від збільшення вартості імпорту, від непередбачених втрат, пов'язаних зі стихійними лихами, промисловими спадами, введенням протекціоністських обмежень у країнах-імпортерах, при появі товарів-замінників тощо.

Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів Фонду. Насамперед кожна країна повинна, відповідно до статуту МВФ, співробітничати з Фондом та з іншими країнами з метою забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів, її економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забезпечення економічного зростання при розумній стабільності цін.

Будучи провідним міжнародним фінансовим інститутом, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед за допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн.

28. Джерела залучення фінансових ресурсів МБРР. Вплив МБРР на соціально-економічний розвиток національних економік.

Основні фінансові ресурси МБРР, які є джерелом його позик, формуються за рахунок капіталу, забезпеченого членами Банку, запозичень на світових фінансових ринках і надходжень від погашення позик та інвестицій.

Обсяг кредитних ресурсів МБРР, що формуються шляхом підписки країн-членів на його акції, доволі незначний. Це зумовлено характером забезпечення статутного капіталу Банку. Загальний початковий підписний капітал МБРР становив 10 млрд дол.

Уряди країн-членів забезпечують статутний капітал нетрадиційним шляхом: вони купують акції, але в момент підписки сплачують лише частку вартості кожної акції. Сплачувана частка становить лише З % вартості підписки на акції МБРР. Сплачена частка підписки поділяється на дві частини, одна з яких сплачується золотом або в доларах США, інша — у власній валюті країни-члена в обсязі, еквівалентному стандартній доларовій вартості капіталу МБРР. Несплачена частина вартості підписки на акції МБРР залишається недоторканою "до запитання" і має сплачуватися лише в тому разі, якщо Банк виявиться неплатоспроможним. Цей капітал не може бути використано на покриття адміністративних видатків або надання позик. Несплачена сума є головним чином гарантійною часткою статутного капіталу для захисту інтересів кредиторів МБРР. Саме вона становить той гарантійний фонд, під який МБРР позичає кошти на міжнародних фінансових ринках.

Більшість своїх фінансових ресурсів МБРР отримує завдяки операціям на світових фінансових ринках. Характерною особливістю МБРР як міжурядової організації є залучення значної частини коштів на ринках приватного капіталу. Банк продає облігації та інші гарантії заборгованості пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, комерційним банкам і приватним особам у більш ніж 100 країнах світу. Банк також залучає кошти шляхом продажу облігацій і векселів безпосередньо урядам, їхнім представництвам та центральним банкам. Він є головним позичальником на міжнародних ринках капіталу і найзначнішим позичальником-нерезидентом практично в усіх країнах, де продаються його цінні папери.

МБРР залучає головним чином середиьо- і довгострокові ресурси терміном від 2 до 30 років, але найбільшу кількість становлять 5- і 10-річні боргові зобов'язання. Основними інструментами запозичення є єврооблігації (почали випускатися з 1980 р.) та глобальні облігації (з 1989 р.). Облігації Банку — це деноміновані в доларах США боргові зобов'язання, що одночасно випускаються в обіг у Нью-Йорку, Лондоні й Токіо як місцеві облігації. Облігації Банку є особливо привабливими для кредиторів, оскільки істотно підвищують ліквідність інвестицій: власники облігацій можуть легко здійснювати операції купівлі-продажу в межах трьох основних ринків або між ними й національними фінансовими ринками.

Основною метою діяльності МБРР є сприяння розвитку економіки країн-членів через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Діє у двох сферах: макроекономічна стабілізація та інституційні зміни.

29. Сучасний стан та перспективи співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ, СБ, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з МВФ. Надання позичок МВФ розпочалося у 1994 р. Другим за розмірами наданих кредитів Україні є МБРР. Розширюється співробітництво між Україною та ЄБРР. Центральне місце серед кредитів цієї організації належить позикам на розвиток приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР надає під погоджені проекти кредит, який становить значну частку їхньої вартості. Останнім часом започатковане співробітництво України з МФК (інвестиційним банком Світового банку для країн, що розвиваються) переважно з надання технічної допомоги приватним фірмам.

Визначаючи доцільність залучення кредитних ресурсів, слід відмітити, що найрезультативнішими для України були перші кредити МВФ, призначені для фінансування системних перетворень і перший кредит підтримки та інституційний і реабілітаційний кредити Міжнародного банку розвитку та реформування (МБРР). Саме завдяки надходженню цих коштів стало можливим прискорення формування власної фінансово-кредитної системи та золотовалютних резервів України. Крім того, ці ресурси забезпечили реалізацію ефективної монетарної політики (наслідком чого стало скорочення темпів інфляції), надходження валютних ресурсів в країну сприяли проведенню грошової реформи і введенню в обіг національної грошової одиниці, динамізували формування інфраструктури ринкового середовища та розбудову фінансових інструментів тощо.

Разом з тим, не відкидаючи позитивного ефекту взаємодії України (та інших перехідних економік) з міжнародними фінансовими організаціями, слід зазначити, що діяльність останніх не позбавлена ряду недоліків. Йдеться, насамперед, про занадто активне втручання цих установ у внутрішні справи країн-позичальників. За більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає «заручником» необхідності відмови від частини національного суверенітету країни.

Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив'язки кредитування міжнародними фінансовими організаціями національних економік з нав'язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень.

Україна зацікавлена в одержанні фінансової підтримки Світового банку для реалізації інфраструктурних проектів, насамперед у тих напрямах, де Україна має найбільші потреби, а досвід співпраці є найуспішнішим: це впровадження проектів у сфері розвитку державної міської та транспортної інфраструктури, секторів енергетики та енергозбереження.

Основними напрямками співпраці з міжнародними фінансовими організаціями є:

• вирішення проблем у фінансовому секторі шляхом:

а) підтримки ліквідності та розширення гарантій стосовно депозитів;

б) посилення спроможності банківської системи, у тому числі і державні фонди;

в) врегулювання питання боргів домогосподарств та підприємницького сектору;

• зменшення впливу зовнішніх шоків та скороченню рівня інфляції шляхом проведення відповідної макроекономічної політики.

• поліпшити свою конкурентоспроможність на міжнародному рівні;

• реформувати свою систему державних фінансів та державний сектор для покращення якості державних послуг і забезпечення підвищення добробуту всіх громадян України;

• усунути вади у галузі управління у державному і приватному секторах.

• транспорт та зв’язок (впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів на залізницях України; новий проект державного сектору у галузі автомобільних доріг; розвиток портової інфраструктури; розвиток регіональних аеропортів та ін.);

• енергетика та енергозбереження (реконструкція Старобешівської ТЕС; фінансування Української енергосервісної компанії – УкрЕско; модернізація після завершення будівництва енергоблоку № 2 Хмельницької АЕС та енергоблоку № 4 Рівненської АЕС; ядерна безпека на Чорнобильській АЕС проект „Укриття” та ін.);

• підвищення енергоефективності (спільне дослідження можливості для розвитку проектів енергоефективності: в секторі адміністративних та житлових будівель; в сфері виробництва та використання нетрадиційних видів палива; в сфері використання альтернативних джерел енергії для теплопостачання населених пунктів України)

Отже, співробітництво з міжнародними фінансово-кредитними організаціями є досить важливим для України, яка вирішує завдання не тільки інтеграції у світову економіку, а й зміцнення політичної незалежності та економічної безпеки. Реалії сучасних міжнародних економічних відносин вимагають пошуку взаємоприйнятних компромісів між державами для розв'язання актуальних валютно-фінансових проблем, що мають загальносвітове значення.

30. Сутність і зміст податкової системи. Об’єктивні і суб’єктивні чинники її становлення.

За економічним змістом податки відображають відносини між платниками та державою з приводу вилучення частини створеного ВВП для формування централізованого фонду держави, необхідного для виконання покладених на неї функцій. За формою прояву податки – це обов’язкові платежі юридичних та фізичних осіб до бюджету.

Виходячи з наведених визначень, податкова система:

-    в абстрактно-теоретичному аспекті - це сукупність відносин між платниками та державою;

-на рівні безпосереднього сприйняття форм реалізації зазначених відносин – це сукупність обов’язкових платежів юридичних та фізичних осіб до бюдету.

Відносини між платниками та державою реалізуються через діяльність уповноважених органів та платників податків і підлягають обов’язковому регламентуванню. Їх можна поділити на кілька груп:

-між органами державної влади і платниками: стосовно визначення елементів оподаткування (платників, ставок, об’єкта оподаткування, пільг, податкової бази тощо); порядку обчислення і сплати податків; правового статусу платників; їхньої відповідальності за порушення податкового законодавства;

- між органами державної влади і органами місцевого самоврядування: щодо розмежування їхніх повноважень і законодавчої компетенції цих органів в податковій сфері (право встановлювати органами місцевого самоврядування місцеві податки і отримувати закріплені загальнодержавні податки);

- між органами державної законодавчої влади і контролюючими органами: щодо визначення правового статусу контролюючих органів, порядку адміністрування податків, відповідальності за дотримання законодавства в процесі адміністрування (при стягненні податків);

-між контролюючими органами і платниками: щодо взаємних прав і обов’язків та механізму їх реалізації.

Отже, існує організаційно-управлінський рівень податкової системи. Вся діяльність щодо збору і сплати податків спирається на систему нормативних актів. Тому податкову систему можна також розглядати і як систему податкового законодавства.

Узагальнююче визначення податкової системи - це сукупність законодавчо закріплених у даній державі податків, зборів і платежів, процедур їх встановлення, зміни чи скасування; дій, що забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Об’єктивні чинники: 1) еволюція економіки і 2) еволюція держави.

До об’єктивних чинників відносяться:

1. Вплив суспільної форми виробництва:

-при натуральному господарстві податки стягуються у натуральній формі без встановленої періодичності (що є, то і могли віддати державі);

- з розвитком товарно – грошових відносин  - встановлюється грошова форма оподаткування із визначенням строків сплати.

2. Вплив відносин власності:

-  за умови домінування державної форми власності держава задовольняла свої потреби як правило не примусовим порядком, а за рахунок надходжень від державної власності, податки відігравали незначну роль у доходах бюджету;

-  з розвитком товарно-грошових відносин держава поступово передавала право власності приватним особам, що було зумовлено і сприяло розвитку ринкових відносин. Тим самим держава здобувала право здійснення функцій, пов’язаних з управлінням відокремленої від неї власності. Тобто, внаслідок відокремлення держави-функції від держави-власності став формуватися та розвиватися податковий метод формування доходів бюджету і фіскальна роль податків збільшується (держава передавала власність приватним особам, а навзамін брала себе управлінські функції, законодавче регламентування, забезпечення прав власності, охорона). Податки перетворюються на постійне джерело державних доходів.

3. Вплив концентрації (укрупнення) виробництва: виникають підстави для державного регулювання економіки, розширюється коло суспільних потреб. Це вимагає збільшення державних доходів, отже підвищення ролі податкових надходжень. 4. Вплив зростання ВВП: призводить до збільшення можливостей для податкових вилучень. Достатній для життя рівень доходів сприяє більш виваженій реакції платників на збільшення податків, з іншого боку, при відносно постійних видатках, зростання ВВП, дає можливість зменшувати рівень оподаткування.

5. Вплив форми державного правління:

-  в умовах абсолютизму введення нових податків або збільшення діючих ставок податків, їх скасування є виключним правом однієї особи, що має владу;

-  в умовах демократії податкова політика стає прерогативою колективного розуму. Податки запроваджуються через ухвалення їх в парламенті, внаслідок чого намагаються досягти компромісу між інтересами різних суспільних (соціальних) груп. Суб’єктивні чинники: суспільні, колективні (групові, тобто підприємств) та індивідуальні інтереси членів суспільства.

Закономірність: з одного боку, запровадження податків, їх співвідношення, механізми справляння залежать від волі осіб при владі (при абсолютній монархії це виключний привілей однієї особи, при демократичній формі правління це рішення членів парламенту). З іншого боку, формування податкової системи залежить від фіскальної поведінки платників, від сприйняття ними тих законів, які приймаються державою (досить часто вони встановлюються без належних знань). Платники, вдаючись до міграції чи протесту змушують правителів утримувати рівень оподаткування в більш-менш прийнятних межах.

31. Загальна характеристика податкової системи України, її склад і структура.

Податкова система є складною багаторівневою структурою. Основна сутнісна характеристика системи - взаємозв’язок між її елементами. У податковій системі елементами є податки, збори та інші обов’язкові платежі. За економічним змістом податки відображають відносини між платниками та державою з приводу вилучення частини створеного ВВП для формування централізованого фонду держави, необхідного для виконання покладених на неї функцій. За формою прояву податки – це обов’язкові платежі юридичних та фізичних осіб до бюджету.

Виходячи з наведених визначень, податкова система:

-    в абстрактно-теоретичному аспекті - це сукупність відносин між платниками та державою;

-на рівні безпосереднього сприйняття форм реалізації зазначених відносин – це сукупність обов’язкових платежів юридичних та фізичних осіб до бюдету.

Відносини між платниками та державою реалізуються через діяльність уповноважених органів та платників податків і підлягають обов’язковому регламентуванню. Їх можна поділити на кілька груп:

-між органами державної влади і платниками: - між органами державної влади і органами місцевого самоврядування: щодо розмежування;

- між органами державної законодавчої влади і контролюючими органами:);

-між контролюючими органами і платниками: щодо взаємних прав і обов’язків та механізму їх реалізації.

Отже, існує організаційно-управлінський рівень податкової системи. Вся діяльність щодо збору і сплати податків спирається на систему нормативних актів. Тому податкову систему можна також розглядати і як систему податкового законодавства.

Узагальнююче визначення податкової системи - це сукупність законодавчо закріплених у даній державі податків, зборів і платежів, процедур їх встановлення, зміни чи скасування; дій, що забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Здебільшого до складу податкової системи входять податки і збори, що установлюються на різних рівнях. В Україні це місцеві та загальнодержавні.

В Українві відбувалося розширення кількості податків на І етапі розвитку под.. с-ми та їх суттєве зменшення з прийняттям ПКУ.

До прийняття ПКУ	Після прийняття ПКУ
Усього 41	23
Згльнодержавних 25	18
Податки 9	7
Збори 13	7
Плати 2	4
Інші 1	-
Місцеві 16	5
3	2
13	3

До прийняття ПКУ було 42 податок з них 25 згльнодержавних і 16 місцевих, після прийняття ПКУ –стало 23 податки з них 18 загальнодерж ( ПДВ, мито, акцизний податок, податок н прибуток, плата за змлю, платежі за ресурси, рентні платежі, майнові податки)і 5 місцевих (подток на нерухоме майно відмінне від земельних ділянок, єдиний податок, збір за впровадження деяких видів підпр. діяльності, збір за місця для пркування транспортних засобів, туристичний збір).

Найбільшу частку у податкових надходженнях займає :ПДВ – 50%, Акциз – 10%, Мито – 5%, ПП – 23%, ПДФО – 20%.

32. Правові засади функціонування податкової системи України.

Система податкового законодавства згідно із статтею 3 Податкового кодексу України представлена на рис. 2.1.

Конституція України, Митний кодекс та закони з питань митної справи відносяться до групи загальних не фінансових законів. Конституція України містить норми, які є відправною точкою правового регулювання податкових відносин.

Митний кодекс та інші закони з питань митної справи містять окремі норми, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним і вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України.

Міжнародні договори, як складова податкового законодавства, мають таку особливість. Йдеться про чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відтак, якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені Податковим кодексом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Основним законодавчим актом у системі податкового законодавства виступає Податковий кодекс України. Сфера дії податкового кодексу: ●відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів

●вичерпний перелікподатків та зборів та порядок їх адміністрування

- платників податківта зборів, їх права та обов’язки,

- компетенціюконтролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під часздійснення податкового контролю

- відповідальність запорушення податкового законодавства

●погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу

До окремої групи віднесено нормативно - правові акти, прийняті на підставі та на виконання Податкового Кодексу, конкретно не указано які. Проте очевидно, що йдеться про підзаконні нормативно-правові акти, а саме: постанови Верховної ради України, Укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази Державної податкової адміністрації України.

Певними повноваженнями з питань оподаткування наділені органи місцевого самоврядування. Вони мають право встановлювати місцеві податки і збори, проте з переліку та у межах правил, встановлених Податковим кодексом.

33. Принципи оподаткування та побудови податкової системи: відмінність і взаємозв’язок.

Слід чітко розрізняти принципи оподаткування і принципи побудови податкової системи. Принципи оподаткування відображають засади справляння податків, а принципи формування податкової системи визначають правила співвідношення різних видів податків та механізмів їх справляння (кожного окремо). Між ними існує певний взаємозв’язок: при побудові податкової системи мають бути реалізовані принципи оподаткування. Принципи оподаткування уперше були сформульовані А. Смітом (справедливість, визначеність, зручність, економічність).

А. Вагнер не лише визначив принципи оподаткування, але й систематизував їх в чотири окремі групи:

-фінансові принципи, серед яких достатність та еластичність.

господарські принципи – належний вибір джерела обкладення, правильна комбінація різних податків у таку систему, яка б зважала на наслідки і умови їх перекладення (в різних країнах різні пріоритети: прямі або непрямі податки).

етичні принципи, принципи справедливості: загальність оподаткування та рівномірність.

сукупність адміністративно-технічних правил чи принципів податкового управління: визначеність обкладення, зручність сплати податку та максимальне зменшення витрат на стягнення.

Ідея, що податки не повинні перешкоджати розвитку виробництва (ефективність), в процесі еволюції податкової системи була реалізована Ф. Нітті в окремий, самостійний принцип при її побудові. Особливо це проявилося в кінці ХХ ст., коли відбулося відчутне зіткнення фіскальних потреб держави з інтересами економічного розвитку.

У сучасній фаховій та навчально-методичній літературі немає єдиного підходу до визначення принципів побудови податкової системи. Ми вважаємо, що переконливою є аргументація професора В. М. Опаріна. Він бгрунтовує три принципи побудови податкової системи:

Принцип рівнонапруженості означає такий розподіл податкового тягаря між суб’єктами оподаткування, який відображає усі аспекти їх діяльності, а саме:

 рівень отриманих доходів, тобто внесок у створення ВВП (що вони дають суспільству);

 споживання, тобто його участь у розподілі і використанні створеного ВВП;

 майновий стан, що характеризує рівень доходів платників.

Реалізація цього принципу передбачає оптимізацію співвідношення між прямими і непрямими податками, між оподаткуванням доходів і майна, між податками з юридичних та фізичних осіб.

Принцип рівнонапруженості сформувався на основі поєднання принципів рівномірності і соціальної справедливості

Рівномірність означає, що всі платники мають однакові зобов’язання перед бюджетом за певними критеріями. Цей принцип передбачає або використання пропорційних ставок, або дуже помірної прогресії.

Принцип соціальної справедливості чітко не визначений. З одного боку є думка, що цей принцип передбачає застосування прогресії з достатньо високою крутизною. З іншого боку, особливо в країнах суспільного добробуту, ця ідея не підтримується.

Принцип урівноваженості інтересів – значить установити відповідність між функціями держави і уподобаннями платників, які розглядають ці функції як можливість отримати блага, які не можна придбати на приватному ринку.

- Принцип фіскальної достатності – встановлені податки, збори та інші обов’язкові платежі, система їх адміністрування та контролю повинні забезпечувати доходи, достатні для фінансування видатків.

Принцип цілеспрямованого використання податків як фінансових регуляторів. Для цього треба чітко уявляти, як певна комбінація податків і механізми їх справляння впливатимуть на соціально-економічний розвиток загалом, окремих галузей та на добробут окремих категорій населення.

Оскільки податкову систему можна розглядати як сукупність нормативно-правових актів, то в законодавстві закріплюються правові принципи її функціонування. У демократичних державах організація системи оподаткування ґрунтується на таких правових принципах:

-     рівність всіх платників перед законом;

-обов’язкове закріплення преференцій в податкових законах;

-      презумпція невинності платника в поєднанні з системою гнучкого впливу на порушників податкового законодавства;

- однозначне трактування норм податкового законодавства;

- заборона зворотної сили податкового закону;

-      антидискреційність рішень податкової адміністрації (неможливість вирішення нею питань на свій розсуд);

-      гарантованість стабільності та послідовності податкової політики.

Отже, наука і практика розробила багато принципів, але головне не лише їх правильно обрати, а й реалізовувати на практиці.

34. Податкові теорії в світовій фінансовій думці.

В залежності від розвитку поглядів на роль держави у вирішенні тих чи інших суспільно-необхідних потреб, формувались і концепції оподаткування. Економічні теорії, які вважали за необхідне надати державі мінімум функцій ( управлінську та військову) розглядали податки як “неминуче зло” і намагались мінімізувати податкові стягнення та зробити їх вплив на економіку нейтральним, розглядаючи лише фіскальне значення податків. В економічних теоріях, в яких державі надавалось більшого значення, зокрема ще й у вирішенні проблем економічного регулювання, розподілу доходів, соціального забезпечення, тощо відповідно існували і інші погляди щодо оподаткування. Так, податки розглядались як плата за суспільні блага, які надає держава; як моральний обов”язок громадянина щодо збереження державних інститутів; як складова економічної і соціальної політики, як засіб вирівнювання доходів, тощо.

Виникненя систематизованих концепцій оподаткування відносять до 16 століття в рамках класичної теорії. До цього часу податки розлядались не як постійне джерело доходів, а як тимчасове, необхідність у якому була спричинена недостатністю коштів у надзвичайних умовах: війни, стихійного лиха, тощо. Основним постійним джерелом доходу виступали доходи від державної власності, оскільки на той час держава виступала найбільшим власником земель, лісів, підприємств, тощо. Представники класичної школи (В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо) відводили державі мінімум функцій, розглядаючі ринок як основний регулятор економічної та соціальної сфери. Звідси їх вимоги до мінімізації податкових стягнень та створення для підприємництва сприятливих умов, в яких стягнення податків не перешкоджало їх ефективному функціонуванню, нагромадженню капіталу та розширенню виробництва.

Розвиток суб”єктивно-психологічної теорії, або маржиналізму, яка отримала назву неокласичної, зумовив її використання і для досліджень питань оподаткування (Е.Сакс, А.Кохен-Стюарт, Ф.Еджворт). На відміну від класичної теорії, маржиналісти, використовуючі математичні методи довели, що стягнення податків може мати стимули для підвищення продуктивності праці і збільшення виробництва, для компенсації виробником втрати доходу через податки. Крім того, саме в рамках маржиналізму вперше було запропоновано неоподатковуваний мінімум, а з принципу скорочення корисності приросту доходу виводиться принцип прогресивності в оподаткуванні.

Значний вклад в теорію оподаткування було внесено представником історичної школи А.Вагнером, якого вважали ідеологом державного соціалізму. На відміну від класичної і неокласичної теорії, він розглядав оподаткування не з позицій індивідууму, а з позиції держави в цілому. Завдяки А.Вагнеру, податки починають розглядатись не лише як фіскальний інструмент, але й як засіб згладжування соціальної нерівності.

Вперше податки як регулюючий чинник макроекономічного розвитку почали розглядатись в теорії Дж. Кейнса. Головним інструментом такого втручання від називав бюджетну політику, а саме – маніпулювання бюджетним дефіцитом, що впливало на розміри сукупного попиту. Податкова політика розглядалась однією із складових активної бюджетної політики, спрямованої на регулювання економічного циклу. Крім того, податкам у цій теорії відводилась роль “вбудованого стабілізатора” (тобто можливість пом”якшувати циклічні коливання економіки в автоматичному режимі, без зміни умов оподаткування). Так, монетаристи ( М. Фрідмен, Ф.Кейген, К. Брунер та інш.) розглядали лише грошову політику як єдиний засіб впливу на економічний розвиток, заперечуючі використання бюджетної і податкової політики в цьому напрямі. Прихильникі теорії “пропозиції” (А.Лаффер, Р.Манделл та інш.) вважали, що основна мета податкової політики – забезпечити пропозицію ресурсів у достатньому обсязі, за рахунок введення оптимальних ставок на оподаткування прибутку підприємств і зменшення прогресії в оподаткуванні громадян, що створило б достатні ресурси для інвестицій у розвиток економіки. Загальновідомою стала “крива Лаффера”, яка демонструвала залежність між ставкою та базою оподаткування.

Сучасній економічній і податковій теорії (А. Пігу, Р.Масгрейв, Дж. Б”юкенен та інш.) властива певна конвергенція різних напрямів (взаємопроникнення неокласичних і кейнсіанських ідей), що має наслідком розробку в теоретичних моделях поєднання бюджетної, податкової, монетарної та кредитної політики. Крім того, економічна теорія прагне до інтеграції з іншими суспільними науками (соціологією, психологією, антропологією, політологією, тощо).

35. Тенденції розвитку податкової системи України.

Податкова система України почала формуватися ще у колишньому СРСР у 1990 році. Після проголошення незалежності в Україні у 1991 році був прийнятий власний Закон «Про систему оподаткування. У 1994 і 1997 роках цей закон змінювався і приймався у нових редакціях. Проте протягом 1997-2010 років до нього вносилися зміни. У 2011р. відбулося прийняття нового Податкового кодексу. На даний момент Податкова система України налічує 18 загальнодержавних і 5 місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

У період 1991 – 2011(2012) років розвиток податкової системи України характеризується такими тенденціями.

• Зменшення податкового навантаження на економіку

• Зниження ставок податків. Ця тенденція обумовлена тим, що на етапі становлення податкової системи України для забезпечення формування доходів на тому, рівні, що склався у колишньому СРСР, держава змушена була встановлювати досить високі ставки податків. Так, у 1992 році ставка ПДВ становила 28%,  ставка податку на прибуток – 60%. Згодом, по мірі розвитку підприємницької діяльності і розширення бази оподаткування,  ставки податків поступово стали знижуватися.

• Переважання податків на споживання над податками на доходи. Ця тенденція пояснюється тим, що в умовах значних масштабів приховування доходів, їх оподаткування здійснюється не через податки на доходи, а через витрачання коштів на купівлю товарів та послуг, відтак, через сплату податків на споживання. Цей факт, на нашу думку, варто враховувати при побудові податкової системи. Мабуть, варто змістити акценти у бік податків на споживання, послабивши оподаткування доходів. Можливо, зменшення податкового навантаження на доходи призведе, принаймні часткового, до їх легалізації.

• Переважання податку на доходи фізичних осіб над податком на прибуток підприємств. Ця тенденція є характерною для податкових систем розвинутих країн. В Україні податок на доходи фізичних осіб перевищив податок на прибуток підприємств у 2009 та 2010 роках. Це пов’язано, передусім із зміною пропорцій розподілу ВВП у бік заробітної плати,  а також із зменшенням прибутків підприємств у зв’язку із світовою фінансовою кризою.

До зазначених тенденцій слід додати, що основу податкової системи України утворюють податки, аналогічні тим, що формують податкові системи більшості країн світу, а саме: ПДВ, податок на доходи громадян, податок на прибуток підприємств, мито і акцизний податок.

Але існують і деякі проблеми - українська система оподаткування є однією з найбільш обтяжливих у світі. Підприємцям в Україні доводиться платити 147 податків і зборів та витрачати на це більш ніж 736 годин. Таким чином, у рейтингу податкових систем Україна займає 181 місце із 183 (гірше справи йдуть тільки у Венесуелі та Білорусі).

На адміністрування податків український бізнес щорічно витрачає більше 4 млрд. гривень.

Дисбаланси податкової системи України створюють нерівномірні податкові навантаження та, як результат, призводять до збільшення тіньового сектору економіки, ухиленню від оподаткування, зменшенню податкових надходжень. Особливо гостро дисбаланси податкової системи почали проявлятися з початком фінансово-економічної кризи. Зменшення попиту на цільових ринках, неконтрольоване збільшення вартості базових ресурсів, хаос на валютному ринку поставили на межу виживання цілі галузі, які є бюджетоутворюючими.

36. Основні бюджетоутворюючі податки: проблеми оподаткування в Україні.

Основними бюджетоутворюючими податками є: ПДВ, акциз, ПП, ПДФО.

Переважання податків на споживання над податками на доходи. Ця тенденція пояснюється тим, що в умовах значних масштабів приховування доходів, їх оподаткування здійснюється не через податки на доходи, а через витрачання коштів на купівлю товарів та послуг, відтак, через сплату податків на споживання. Цей факт, на нашу думку, варто враховувати при побудові податкової системи. Мабуть, варто змістити акценти у бік податків на споживання, послабивши оподаткування доходів. Можливо, зменшення податкового навантаження на доходи призведе, принаймні часткового, до їх легалізації.

Переважання податку на доходи фізичних осіб над податком на прибуток підприємств. Ця тенденція є характерною для податкових систем розвинутих країн. В Україні податок на доходи фізичних осіб перевищив податок на прибуток підприємств у 2009 та 2010 роках. Це пов’язано, передусім із зміною пропорцій розподілу ВВП у бік заробітної плати,  а також із зменшенням прибутків підприємств у зв’язку із світовою фінансовою кризою.

До зазначених тенденцій слід додати, що основу податкової системи України утворюють податки, аналогічні тим, що формують податкові системи більшості країн світу, а саме: ПДВ, податок на доходи громадян, податок на прибуток підприємств, мито і акцизний податок.

Але існують і деякі проблеми - українська система оподаткування є однією з найбільш обтяжливих у світі. Підприємцям в Україні доводиться платити 147 податків і зборів та витрачати на це більш ніж 736 годин. Таким чином, у рейтингу податкових систем Україна займає 181 місце із 183 (гірше справи йдуть тільки у Венесуелі та Білорусі).

На адміністрування податків український бізнес щорічно витрачає більше 4 млрд. гривень.

Дисбаланси податкової системи України створюють нерівномірні податкові навантаження та, як результат, призводять до збільшення тіньового сектору економіки, ухиленню від оподаткування, зменшенню податкових надходжень. Особливо гостро дисбаланси податкової системи почали проявлятися з початком фінансово-економічної кризи. Зменшення попиту на цільових ринках, неконтрольоване збільшення вартості базових ресурсів, хаос на валютному ринку поставили на межу виживання цілі галузі, які є бюджетоутворюючими.

37. Податки на споживання в Україні: склад, структура, відмінність та спільні риси.

До податків на споживання входить мито, акцизний збір і ПДВ.

ПДВ — непрямий багатоступінчастий податок, що збирається з кожного акту продажу, починаючи з виробничого та розподільчого циклів і закінчуючи продажем споживачеві. Ряд товарів, послуг, видів діяльності частково або повністю звільняється від податку на додану вартість. Платники: юридичні та фізичні особи, які здійснюють від свого імені виробничу або іншу підприємницьку діяльність на території України залежно від форм власності.

Він включається у вигляді надбавки до ціни товарів і послуг і повністю сплачується кінцевим споживачем товарів і послуг.

ПДВ= Податок на додану вартість. Ставка 17% з 2014р. На даний час 20% і 0%

Акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).

Акцизний збір обчислюється: а) за ставками у процентах до обороту з продажу. б) у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції); в) одночасно за ставками у процентах до обороту з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції); г) комбіновано, тобто за ставками у процентах до обороту з ціни реалізації, але не менше установленої твердої суми з одиниці реалізованого товару (продукції)

Акцизний збір обчислюється за ставками, що визначаються у двох варіантах:

- у твердих сумах з одиниці реалізованого товару;

- за ставками у відсотках до обороту з продажу товарів.

Акцизний збір за алкогольні напої та тютюнові вироби сплачується шляхом придбання акцизних марок (знак, що наклеюється на продукт і свідчить про сплату акцизу).

Мито – непрямий податок, що встановлюється на товари, що перетинають митний кордон країни з метою захисту інтересів вітчизняних виробників.

Структура: ПДВ – 60%

АП – 23%

Мито – 17%.

Спільні ознаки АП і ПДВ:

• Включення до ціни товару;

• Сума платежу не залежить від прибутку платника;

• Платником податку є кінцевий споживач.

Відмінні ознаки:

Ознаки	ПДВ	АП
Обєкт оподаткув	Додана вар-сть	Повна вар-сть
Періодичністьстягнення	На кожному етапі руху тов	На кінцевому етапі реалізації
Фіскальне значення	Стабільність надходжень	Залежно від конюнктури ринку
Диференціація ставок	Диференціація ставок незначна	Значна диференціація ставок

38. Податки на доходи в Україні: склад, структура, відмінність та спільні риси.

Податки на доходи в Україні включають податок на прибуток підприємств та податок на доходи фізичних осіб. Дані податки є одними із бюджетоутворюючих після податків на споживання, зокрема ПДВ. Частка ППП у податкових надходженнях становить близько 23%, а ПДФО – 20%. Частка податку на прибуток у ВВП становить близько 3,6%, а ПДФО – 4,2%. Починаючи з 2009 року спостерігається переважання податку на доходи фізичних осіб над податком на прибуток підприємств. Ця тенденція є характерною для податкових систем розвинутих країн. Це пов’язано, передусім із зміною пропорцій розподілу ВВП у бік заробітної плати,  а також із зменшенням прибутків підприємств у зв’язку із світовою фінансовою кризою.

ППП – це прямий податок, сплачуваний підприємствами з прибутку, одержаного від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також із прибутку від орендних операцій, роялті та від позареалізаційних операцій.

ПДФО – це прямий податок, сплачуваний фізичними особами з доходів, які вони отримують у різних формах (з/п, дохід від оренди, продажу і.т.д)

Спільні риси:

☺прямий податок, що залежить від доходу платника

☺ об’єктом оподаткування є дохід

☺Незначна диференціація ставок

☺Стабільність надходжень залежить від стану ринку

Відмінні риси:

☻ платниками ППП є юридичні особи, а ПДФО – фізичні особи

☻ різні особливості сплати та нарахування, обчислення

39. Майнове оподаткування в Україні: склад, структура, відмінність та спільні риси податків.

До прийняття податкового кодексу в Україні існували такі види майнових податків: плата за землю (у 1994 і 1997 рр був податок на промисел) та податко з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, справляння яких регулювалося відповідними законодавчими актами. У 1994 і 1997 рр також функціонував податок на майно. Великі надії щодо збільшення доходів бюджетів покладлися на запровадження податку на нерухомість.

З прийняттям Податкового кодексу України оподаткування майна зазнало суттєвих змін. Розвиток податкових систем відбувався протягом багатьох віків. Як результат у світі виокремилися наступні основні види майнових податків: податок на майно юридичних осіб і податки на конкретні види рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, споруди, будівлі, транспортні засоби та інші). Перелік цих податків у чинній системі оподаткування України значно вужчий і містить лише два майових податки: збір за першу реєстрацію трансп-засобу та податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Податок на нерухоме майно є основою майнового оподаткування в переважній більшості європейських країн. ПКУ розроблено механізм нарахування та сплати податку на нерухоме майно, але вступить він в дію лише з 1 липня 2012 року.

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, запроваджено для забезпечення місцевих органів влади стабільними джерелами фінансування, а також з метою детінізації майнових відносин, розвитку інституту приватної власності, зменшенню неконтрольованого зростання цін на житло.

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (ст. 265 ПКУ):

=платниками податку є фіз- та юрособи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості;

=базою оподаткування є житлова площа об’єкта такої нерухомості;

=не оподатковують об’єкти житлової нерухомості, що перебувають у власності фізосіб, якщо їх житлова площа не перевищує:

для квартир - 120 кв. м.;

для житлових будинків - 250 кв.м;

=ставки податку встановлюють сільські, селищні або міські ради в таких розмірах (за 1 кв. м житлової площі): для квартир, житлова площа яких не > 240 кв. м. (для житлових будинків — не > 500 кв. м.) — до 1% розміру мінзарплати, встановленої на 1 січня звітного року; для квартир, житлова площа яких > 240 кв. м. (для житлових будинків — > за 500 кв. м.) — 2,7 % розміру мінзарплати, встановленої на 1 січня звітного року.

Важливо! Якщо житлова площа об'єкта нерухомості, що перебуває у власності фізосіб, виходить за рамки дозволених до неоподаткування площ (120 або 250 кв. м. житлової площі), то оподатковуватиметься тільки площа такого об'єкта, що перевищує встановлені обмеження (тобто  перевищення 120 або 250 кв.м. житлової площі). 

Збір за першу реєстрацію транспортного засобу – загальнодержавний збір, який справляється з юридичних та фізичних осіб за першу реєстрацію в Україні транспортних засобів, що поділяються на колісні, судна, літаки і вертольоти (зареєстровані відповідно до законодавства України).

Незалежно від кількості транспортних засобів їх власнику слід розраховувати суму збору для кожного транспортного засобу окремо, за формулою:

Збір = База оподаткування (об’єм циліндрів двигуна в куб. сантиметрах, потужність двигуна, довжина корпусу судна в сантиметрах, максимальна злітна маса об’єм циліндрів двигуна в куб. сантиметрах) х Ставка х Коефіцієнт

Збір сплачується за місцем реєстрації транспортних засобів за ставками, які діють на день сплати.

Юридичні особи повинні подавати податкову звітність тільки при першій реєстрації транспортного засобу, а не кожного року; розрахунок транспортного збору подається за місцем свого знаходження та за місцем реєстрації транспортного засобу у десятиденний строк після першої реєстрації.

Платники збору зобов'язані при першій реєстрації в Україні пред'являти квитанції або платіжні доручення про сплату збору з відміткою банку про дату виконання платіжного доручення, а платники, звільнені від сплати збору, - відповідний документ, що дає право на користування такими пільгами.

Надходження до місцевих бюджетів від запровадженого податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є мізерними, оскільки базою його оподаткування визначено лише житлову нерухомість.

Надходження від запровадженого податку на нерухоме майно в 2012 р. будуть становити лише 0,09 млрд. грн.

Частка збору за першу реєстрацію становить менше 1% у податкових надходженнях.

Спільні риси:

• Об’єктом є майно юридичних або фізичних осіб

• Прямий податок, що залежить від об’єкта та його характеристик

Відмінні риси:

• Значна диференціація ставок у збору за першу реєстрацію, та незначна у податку на нерухомість

• Сплата збору одноразова, а податку – періодична.

• Об’єктом збору є рухоме майно, а податку – нерухоме майно.

40. Пільгове оподаткування та його реалізація в Україні.

Спеціальний податковий режим - особливо (специфічно) побудована система податків та оподаткування для визначених категорій платників податків, видів діяльності та галузей, що базується на єдиному податку в тій або іншій формі та обмеженій кількості супутніх податкових платежів, з метою спрощення процесу оподаткування, реалізації його принципів загальності і справедливості та досягнення на цій основі найбільшого фіскального і регулюючого ефекту

Види СПР:

1. Фіксований сільськогосподарський податок

2. Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками

3. Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності

Фіксований сільськогосподарський податок – загальнодержавний податок, що справляється з одиниці земельної площі у відсотках її нормативної грошової оцінки;

Платниками податку можуть бути с/г товаровиробники, у яких частка с/г товаровиробництва за попередній податковий рік дорівнює або перевищує 75%.

Не може бути зареєстрований як платник податку: 1) суб'єкт господарювання, у якого понад 50% доходу, отриманого від продажу с/г продукції, становить дохід від реалізації декоративних рослин, диких тварин і птахів, хутряних виробів і хутра; 2) суб'єкт господарювання, що провадить діяльність з виробництва та/або реалізації підакцизних товарів; 3) суб'єкт господарювання, який на день подання документів для набуття статусу платника податку має податковий борг, за винятком безнадійного податкового боргу, який виник внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Об'єктом оподаткування є площа с/г угідь та/або земель водного фонду, що перебуває у власності с/г товаровиробника або надана йому у користування.

Базою оподаткування податком для с/г товаровиробників є нормативна грошова оцінка 1 га с/г угідь та/або земель водного фонду

Розмір ставок податку залежить від категорії земель та їх розташування.

Базовим податковим періодом є календарний рік.

Сума податкового зобов’язання обчислюється як БО*Ставку.

Сплата податку проводиться щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного місяця, у розмірі 1/3 суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у I кварталі - 10%; у II кв. - 10%; у III кварталі - 50%; у IV кв-30%.

а) збір у вигляді цільової надбавки до діючих тарифів на електричну та теплову енергію.

Платниками збору є оптовий постачальник електроенергії та виробники електроенергії, які мають ліцензію на право здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії і продають її поза оптовим ринком електричної енергії, та теплової енергії (далі - юридичні особи).

Об'єктом оподаткування є: а) для оптового постачальника електричної енергії - вартість відпущеної електричної енергії без урахування ПДВ;б) для юридичних осіб - вартість відпущеної електричної енергії, що продається поза оптовим ринком електроенергії, зменшена на вартість електричної енергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками та/або з відновлюваних джерел енергії, а для гідроенергії - виключно у частині виробленої малими ГЕС без урахування ПДВ.

Ставка збору становить 3% від вартості фактично відпущеної платником збору електричної енергії без урахування ПДВ.

Сума податкових зобов’язань= Ставка збору*Вартість фактично відпущеної електричної енергії, є об’єктом оподаткування.

Строк сплати: визначені для місячного податкового (звітного) періоду  за місцем податкової реєстрації

б) збір у вигляді цільової надбавки до діючих тарифів на природний газ

Платниками збору є суб'єкти господарювання та їх відокремлені підрозділи, які провадять діяльність з постачання природного газу споживачам.

Об'єктом оподаткування збором є вартість природного газу в обсязі, відпущеному кожній категорії споживачів у звітному періоді з урахуванням відповідного тарифу.

Збір справляється у розмірі 2% на обсяги природного газу, що постачаються для таких категорій споживачів: а) підприємства комунальної теплоенергетики, теплові електростанції, електроцентралі та котельні суб'єктів господарювання; б) бюджетні установи; в) промислові та інші суб'єкти господарювання та їх відокремлені підрозділи, що використовують природний газ.

На обсяги природного газу, що постачається для населення, збір справляється у розмірі 4%

Сума податкових зобов’язань= Ставка збору* вартість природного газу в обсязі, відпущеному кожній категорії споживачів у звітному періоді

Строки подачі податкового розрахунку (звітності):

Базовий податковий період дорівнює календарному місяцю.

Єдиний податок

Усіх спрощенців поділили на чотири групи. Групи мають різні критерії відповідності для права перебування на спрощеній системі та, відповідно, різні ставки ЄП

Групи	Кіль-кість найма-них праців-ників*	Доход за кален-дарн. рік, що пере-дував пере-ходу на ЄП	Види діяльності	Ставка ЄП: фіксована ( % до МЗП)станом на 1 січня) або % до доходу)	Строки сплати ЄП і подання звітності
1 (підприємці)	Без найма-них праців-ників	не перевищує 150 000 грн	Роздрібн. продаж товарів з торговельних місць на ринках надання побутов. послуг** населенню	1%-10% від МЗП***	Річна декларація (якщо не допущено перевищення обсягу 150 тис.грн.) Щомісячні авансові внески не пізніше 20 числа поточного місяця (можна сплатити авансовим внеском до кінця року).
2 (підприємці)	одночасно не переви-щує 10 осіб	не перевищує 1 000 000 грн	Надання послуг, в т.ч. побутових, платникам єдино-го податку та/або населенню; - вир-во та/або продаж товарів; - рестора-нне господарство	2%-20% від МЗП***	Щоквартальна декларація Щомісячні авансові внески не пізніше 20 числа поточного місяця (можна сплатити авансовим внеском до кінця року)
3 (підприємці)	Одно-часно не переви-щує 20 осіб	не перевищує 3 000 000 грн	Нема обмежень****	а)3% від доходу***** у разі сплати ПДВ; б)5% від доходу***** у разі включення ПДВ до складу ЄП	Щоквартальна декларація Податок сплачується не пізніше 50 календарних днів після закінчення звітного кварталу
4 (юрособи)	Серед-ньообл. к-сть праців-ників не переви-щує 50 осіб	не перевищує 5 000 000 грн	Нема обмежень****

41. ПДВ в системі непрямих податків: сутність, фіскальна і регулююча роль.

Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, а саме - однією з форм універсальних акцизів. Його називають наймолодшим податком, оскільки він був винайдений лише у 20 столітті. Схема визначення ПДВ була запропонована французьким економістом Морісом Лоре у 1954 році. У 1958 році даний податок був введений у Франції. Його називають європейським податком, і він є самим „молодим” податком у системі оподаткування в цілому.

ПДВ – це непрямий податок, який вилучає до бюджету частину доданої вартості, створеної на усіх стадіях вир-ва та обігу, він включається у вигляді надбавки до ціни товарів і послуг і повністю сплачується кінцевим споживачем.

ПДВ – непрямий податок, що нараховується та сплачується відповідно до ПКУ.

Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість. Додана вартість є часткою повної вартості товару чи послуги, це та її частина, яка створюється саме на цьому етапі виробництва. Обчислити її обсяг можна двома методами:

·       перший - від повної вартості відрахувати вартість сировини, матеріалів та послуг виробничого характеру (саме цей метод застосовується в Україні);

·       другий - скласти величини складових доданої вартості.