Lyudina_i_svit аеее

1 .Співвіношення понять. Особистість — поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду його як суб'єкта соціокультурного життя, визначення його як носія індивідуальності, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить. Формування особистості — процес соціального розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина. Виявляється і формується вона в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім’ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя. Цілеспрямоване формування особистості здійснюється в соціальній системі шляхом виховання.

2.Взаємозв’язок в людині. Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Біологічні особливості тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам´ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу,

3. Людина та основні теорії. Людина – унікальне творіння у Всесвіті, вона непояснена, незбагнена, загадкова. Існує багато теорій походження, але виділяють певні основні теорії. З боку релігії міфології – цілісна картина світу, де основним персонажем є людина(розумна тварина з душею); релігія – цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина(істота, що має тіло й душу, вірить у винятково неймовірне: Бог, Диявол); наука – цілісна картина світу, де основним персонажем є людина, яка пізнає і перетворює світ, а й возвеличується та абсолютизується істина); філософія – цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина, істота, яка здатна бути мудрою, возвеличується та абсолютизується відносність.

4. Вікові етапи. Вікова періодизація є умовним поділом цілісного життєвого циклу на вікові періоди, що вимірюються роками. Відомо, що розвиток дитини відбувається за кілька періодів, які послідовно змінюють один одного. Цей процес є обов'язковим і передбачуваним. Оскільки не можна молодшого школяра повернути до дошкільного рівня розвитку, але можна передбачити, яким він стане у підлітковому віці.Віковий період — відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості. У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії, які послідовно змінюють одна одну. Тобто розвиток психіки людини має періодичний і стадійний характер. У межах стадій розрізняють менші часові відрізки розвитку — фази (наприклад, у періоді раннього дитинства виділяється стадія немовляти, а в межах цієї стадії — фаза новонародженості).Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі. Критеріями їх визначення є системні суттєві якісні ознаки — психічні й соціальні зміни на певному етапі життя дитини.Важливе значення має розуміння зв'язку між періодами і стадіями розвитку, оскільки набуті знання і навички на попередній стадії переходять у наступну і використовуються в нових, складніших взаємовідносинах особистості із суспільним середовищем.

5.Мета, сенс, спосіб. Філософська антропологія не може обійти питання про сенс і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по-різному. Але. незважаючи на постійну увагу і велика кількість точок зору, на сьогоднішній день питання про сенс і мету життя залишається відкритим і немає жодних підстав вважати, що воно може бути вирішене абсолютно.Представляється, що дати логічно обгрунтовану відповідь про абсолютне і вищому сенсі життя людини неможливо. Шукати первісний сенс у людському бутті – це значить стати на точку зору телеології, припустити наявність заздалегідь заданої для людини мети. Іншими словами, обгрунтувати теоретично сенс життя, мабуть, не можна.Дати абсолютний відповідь на нього – це значить вичерпати саме життя, яка безмежна у своєму існуванні і не вичерпується раціональним поясненням. Ну і нарешті, для того щоб пізнати сенс життя, відповісти на запитання «для чого ми живемо?», Необхідно, мабуть, пізнати і сенс смерті і відповісти на запитання «для чого ми вмираємо?». А це питання взагалі, як нам здається, позбавлено сенсу.

6. Класифікаця потреб людини. Існує безліч версій на тему потреб людини, але найбільшу популярність і майже безперечну повагу знайшов Абрахам Маслоу й висунута ним класифікація потреб. З малюнка видно, що піраміда складається всього з п'яти видів потреб: фізіологічних, в захищеності і безпеки, в приналежності до соціальної групи, у повазі і визнанні, у самовираженні. Тільки після задоволення фізіологічних потреб відчувається необхідність в інших речах. Але важлива не класифікація потреб в теорії, а застосування її на практиці. Фізіологічні потреби. Чи не викличе заперечень фраза про те, що найважливіше для людини є задоволення його природних інстинктів, так як без їжі та води, теплого одягу в холодний час, особистість, яка не має інших потреб, припиняє своє існування. Саме тому автор ставить ці потреби в основі піраміди.Припустимо, що вони задоволені.Потреба в захищеності і безпеки. Після задоволення фізіологічних потреб, появи надлишків, людина усвідомлює необхідність захистити нажите майно, він потребує гарантії власної безпеки і свободи. У цей момент підстава піраміди здається чимось вже готовим і непорушним. Потреба в їжі вгасає, на перший план стає турбота про особисту безпеку. Приходить час, і ця проблема вирішується.Ми переходимо на наступний щабель. Потреба в приналежності до соціальної групи. Думка про вечерю не викликає занепокоєння, квартира щільно замкнена, поки ми на роботі. Але з того самого моменту, як ми почали мислити, ми постійно зараховуємо себе до когось, до кого-то схожого на нас або навпаки, що відрізняється від нас, але ми не можемо звільнитися від того тваринного стадного почуття, починаючи з поділу на хлопчиків і дівчаток, і закінчуючи клубами за інтересами в Інтернет-чатах. Визначившись із соціальними групами, звертаємося до четвертій сходинці. Потреба в повазі та визнанні. Навіть у п'яному стані, коли, здавалося б, відключені всі моральні гальма, нам важливо знати, що ми шановні. Людина - дивна тварина, йому мало їжі і води, мало гарантії, що ця їжа і вода буде, мало друзів і просто людей поруч з ним, але йому просто необхідно відчувати себе потрібним, корисним, отримувати підтвердження своїм рішенням і словам. У цьому і полягає наша потреба в повазі і визнання. Без неї ми могли б перестати задовольняти потреби першої необхідності.Потреба в самовираженні. Вершина піраміди об'єднує всі інші потреби і бажання сучасної людини, тут любов і творчість, релігія і моральні норми, мораль і право, гегелівське пізнання і Достоєвського бажання всесвітнього об'єднання людей. Все в одному. Все в потреби самовираження.

7.Види людської діяльності. Особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні, фізичні речі та процеси.Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим духовним універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:Матеріальна (практична) - пов'язана з перетворенням природи, із подоланням опору матеріалу, з дією з об'єктами.Духовна - пов'язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей.Духовно-практична - пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

8.Почуття, інтелект, воля в житті людини. Почуттями називають індивідуально-суспільно ство­рену форму безпосереднього переживання людиною дій­сності.Почуття людини цілеспрямовано формуються в процесі виховання та історично змінюються навіть на принципово протилежні. Так, здатність бачити красу (естетичні почут­тя) є результатом естетичного виховання людини, яке здій­снюється відповідно до певних історично даних уявлень су­спільства про прекрасне. Тому одне коло людей красивим може визнавати такі форми тіла, які іншим людям здаються огидними. Вам, очевидно, знайомі почуття любові й нена­висті, поваги і зневаги. У своєму ставленні до інших людей і природи ми й виявляємо свої почуття. Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес ціле­спрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з пра­вилами і законами логіки.Отже, поняття "інтелект" вживають для означення ак­тивного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, лю­дина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі. Воля (волевиявлення) — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпо­середніх фізіологічних потреб власного організму.Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечува­ти природні потреби, бажання тіла.

 

9. Функції і роль сім’ї у розвитку особистосі. Завдяки своїм особливостям родина як мала група створює своїм членам такі умови для емоційних потреб, які, допомагаючи людині відчувати свою приналежність до суспільства, підсилюють почуття його безпеки й спокою, викликають бажання надавати допомогу й підтримку іншим людям. Сім’я має свою структуру, певну соціальними ролями її членів: чоловіка й дружини, батька й матері, сина й дочки, сестри й брата, дідусі й бабусі. На основі цих ролей складаються міжособистісні відносини в родині. Ступінь участі людини в житті родини може бути найрізноманітнішим, і залежно від цього родина може здійснювати на людину більший або менший вплив. Сім’я відіграє колосальну роль у житті й діяльності суспільства. Функції сім’ї можна розглядати як з позиції реалізації цілей суспільства, так і з позиції виконання своїх обов'язків стосовно суспільства. Сім’я як мікроструктура задовольняє важливі соціальні потреби й виконує важливі соціальні функції. Завдяки своїй репродуктивній функції сім’я є джерелом людського життя. Це та соціальна група, що споконвічно формує особистість людини. Сім’я сприяє збільшенню творчих і продуктивних сил суспільства. Сім’я вводить у суспільство його нових членів, передаючи їм звичаї, основні зразки поведінки, обов'язкові в даному суспільстві, вводить людину в світ духовних цінностей суспільства, контролює поведінку своїх членів. Соціальні функції сім’ї проявляються не тільки у відношенні до дітей, але й відносно подружжя, тому що життя в шлюбі є процесом, що відіграє важливу роль у житті суспільства. Одна з найголовніших функцій сім’ї - створення умов для розвитку особистості всіх своїх членів. Сім’я задовольняє різні потреби людини. У шлюбі чоловік і дружина знаходять щастя інтимного спілкування. Народження дітей викличе радість не тільки від усвідомлення продовження свого роду, але й дає можливість більш впевнено дивитися в майбутнє. В сім’ї люди піклуються один про одного. Також у сім’ї задовольняються різноманітні потреби людини. У подружнім житті людини найбільше яскраво проявляється почуття любові й взаєморозуміння, визнання, поваги, почуття безпеки. Однак задоволення своїх потреб пов'язане з виконанням певних функцій.

10.Сутність та структурні елементи людської свідомості. Свідомість - це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, у процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції свідомості належить осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсностi , так і до Інших людей, до суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків згідно з певними поняттями та критеріями. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світ її "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного та суспільного.Таким чином, свідомість водночас предметна й рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе - як суб'єкт, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність та існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, а й психіка людини містять у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий смисл. Відношення "суб'єкт - об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів та істот не існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності.Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується у процесі предметної діяльності й спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись на інших людей, як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також й інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини.Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності, і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті.

11.Поняття дискримінації. Дискримінація може бути визначена як будь-яка форма підпорядкування або негативного відношення до окремих осіб або груп, заснована на характеристиках, що не є прийнятними в умовах, у яких вони мають місце. Дискримінація означає будь-яке розходження, виняток або перевагу, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Положення про захист прав людини ґрунтується на принципі заперечення дискримінації. У міжнародних конвенціях з прав людини передбачається, що країна, що ратифікувала їх, зобов'язана шанувати і забезпечити всім людям, що знаходяться на її території й у межах її юрисдикції, права людини без будь-яких розходжень, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, власність, народження або інший статус. Дискримінацією називається позбавлення окремих осіб, груп або цілих співтовариств рівних соціальних, політичних або економічних прав; переслідування через етнічне походження, національність, світогляд або інші соціальні чинники. У міжнародних відношеннях поняття дискримінації також охоплює відношення до держави (або групі держав), зазіхання на її права, що загрожує загальновизнаним звичаям і принципам міжнародного права.

12. Сутність культури особистоті. Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним. Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством). Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

13. Поняття культури. Матеріалістична і духовна культура. Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людини особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

14.Мова як засіб людського спілкування. Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Мова – це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Подолання мовного бар’єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Існують так звані національно – специфічні компоненти культур, тобто саме те, що і створює проблеми міжкультурної комунікації.Мова – знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Отже, мова не існує поза культурою як соціально успадкованої сукупності практичних навичок і ідей, що характеризують наш спосіб життя. Як один з видів людської діяльності, мова виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

15.Сім’я як мала соціальна група. Cім'я як одна з найстаріших біосоціальних спільнот нині зазнає велетенських змін. Ці зміни носять глобальний універсальний характер і пов'язані з руйнацією традиційних цінностей і форм сімейного життя і шлюбу. Однак це не означає загибелі сім'ї як такої: нові часи відкривають нові, незнані раніше обрії у стосунках чоловіка, жінки і дитини. Роль соціології полягає саме в тому, що вона здатна вчасно помітити нові явища, дослідити їх, виявити тенденції і перспективи, нагромадити соціологічну інформацію для-вироблення виваженої державної сімейної політики, дієвої у масштабах всієї країни. Для вітчизняної соціології це — одне з нових і важливих завдань.

16. Поняття рівня життя та його показники. Рі́вень життя́ — характеристика економічного добробуту населення, що вимірюється як реальний доход на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя при народжунні. Часто терміну протиставляється термін «якість життя», що також приймає до уваги різноманітні неекономічні показники. Життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їх задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. Отже, на рівень життя населення впливає ряд економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших факторів.

17. Поняття ідеалу та його різно. Ідеа́л (лат. idealis від грец. ίδέα — образ, ідея, пор. також ейдос) — Вища Абсолютна Істина, Бог, вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей; вища норма етичної особи; вищий ступінь етичного уявлення про благо і належність; досконалість у відносинах між людьми; найбільш довершений устрій суспільства.Творчість про ідеал, формування речовини природи на основі ідеалу є специфічно людською формою життєдіяльності, що відрізняє її від діяльності тварин. Як загальна форма діяльності, ідеал виступає у всіх областях суспільного життя: соціальній, політичній, етичній, естетичній і ін.Категорія ідеалу володіє глибоким соціальним значенням. Впродовж століть прогресивні класи в боротьбі проти віджилих форм суспільних відносин черпали свій ентузиазм у високих ідеалах свободи, рівності, братерства.Поняття ідеал застосовується однаково і до відвернутих і конкретних предметів:ідеал добра, ідеал жіночої краси, ідеал чоловічої краси, ідеал держави, ідеал громадянина і ін.У загальне вживання слово ідеал стало входити з кінця XIX і початку XX століття, головним чином, завдяки Шиллеру.

18. Вплив суспільства та природи. . Суспільство — це сукупність конкретних людей. Людина — частина природи. Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. Природа — це середовище, в якому людина живе. Саме воно забезпечує її найперші потреби. Життя людини можливе тільки у взаємодії з природою. Ця взаємодія проявляється в різних формах, насамперед в обміні речовин і енергії. Але людина — не тільки біологічна істота, а й суспільна. Умови її життєдіяльності залежать і від суспільного оточення. В зв'язку з цим для пояснення розвитку людини як компонента живої природи і людського суспільства одних тільки біологічних закономірностей недостатньо. Треба враховувати суспільні умови і закономірності. Між людиною і природою є не тільки біологічна, а й економічна взаємодія. Саме природа є джерелом споживчих вартостей.Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру. Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв'язані, вони впливають одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають розглядатися у взаємозв'язку і у взаємодії.Матеріальне виробництво є конкретним виявом взаємодії суспільства і природи. В ньому особливо чітко проявляється єдність взаємодіючих частин. Відношення людей до природи змінюється з розвитком продуктивних сил. Природа і суспільство становлять єдність. Нарізне вивчення суспільства і природи не забезпечує дослідження тісної взаємодії між ними.

19. Вплив природно-географічного середовища. Географічне середовище — це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на даному етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать земна кора із корисними копалинами, грунти, луки, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто та частина природи, яка є об'єктом діяльності людини і насамперед виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються дно океанів, Північний і Південний полюси, різноманітні родовища, космічний простір тощо. Змінюється і його роль у житті людини.На перших етапах розвитку суспільства важливе значення мали багатий рослинний і тваринний світ, родючість грунтів, сприятливий для життя людини клімат, багато інших важливих складових. І це зрозуміло, навіть життя як явище природи могло виникнути лише за сприятливих умов. У подальшому географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства. Для порівняння можна зіставити темпи соціального розвитку народів Африки, які жили в умовах тропічних лісів або в пісках Сахари, Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, якутів, евенків тощо. В даному випадку мова йде лише про вплив на життя людини виключно природних умов.