Ятрить душу біль Дніпра

На суді в бога Озіріса давні єгиптяни з побожним трепетом виголошували таке заклинання: „Я не знищував тварин на їхніх пасовищах, я не ловив сонної риби, я не зганяв тварин з божих земель..."

А ми? На порозі XXI сторіччя, вважаючи себе людьми куль­турними й освіченими, продовжуємо знущатися з природи. Ко­ли ж схаменемося й затямимо, що жива природа — це та сама жива істота? Кожен чагарець, струмочок, кожне болітце боять­ся шматувань, відчуваючи біль.

А що чинимо з Дніпром? Півтори сотні років тому прозвуча­ли слова Шевченкові: „Нема на світі України, немає другого Дніпра..." А нащадки генія здійснюють щось подібне до розра­хованого вбивства, жорстоко розтягнутого на десятки років.

Згадаймо, ниточка клубочка, що вела до знищення Славути, почалася з будівництва Дніпрельстану. Країні була потрібна електроенергія? Справді, дуже потрібна. Але ж не ціною зни­щення козацьких порогів, цього грандіозного, порівняного хіба з величчю Ніагари дива, де лютувала, закипала вода! Тут же гартувався незборимий дух цілих поколінь! Звідси ж веслува­ли аж до Царгорода на швидких чайках, дубах та байдарках відчайдухи — запорожці.

Ніякі Дніпрельстани не владні замінити того, що для істо­ричної пам'яті народу стало багатовіковою святістю, невмиру­щою славою, думою, піснею, самою його душею.

Недарма мало не збожеволів сивий, старий академік Дмитро Іванович Яворницький. Як кричав і плакав цей незвичайніший з-поміж усіх козаків козак, біжучи берегом, безсилий зупини­ти чорну наругу вибухів!

А сьогодні? Стан Дніпра катастрофічний. Рани ріки без­донні. Славута перетворився на каскад зацвілих мертвих штучних морів. 254

Гнила, смердюча подоба води. Біла піна на плесі. Голічерева спливає на каламутну хвилю понищена мертва риба.

Яку ж божественну красу понищено? Яку незрівнянну каз­ку вбито, казку, що її навіки возвеличили народна пісня й ду­ма, слово Тараса Шевченка й Миколи Гоголя, а ще художні по­лотна Архипа Куїнджі!

Коли ж пробудиться наша свідомість? Коли по-справжньо­му спалахне боротьба за врятування ріки, що стала долею Ук­раїни? (За О. Дмитренком).

То що ж ми можемо зробити для оздоровлення й нор­малізації мовної ситуації на Україні? Очевидно, потрібна терп­ляча, довготривала, але неодмінно результативна робота. Пра­цювати ж бо доведеться не тільки з тими, хто мову знає, хто рідною мовою дорожить, маємо подати руку й тим окраденим, мовою недовченим, в кому громадянська й національна свідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується. Не забуваймо, що багато людей виростало в умовах національної дис­кримінації, поширених настроїв національного нігілізму, всту­пали в життя духовно злиденними, бувши — і часто не за влас­ною волею — позбавлені знань рідної мови, правдивого уявлен­ня про героїчну історію свого народу. А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо одно­часно. Потрібно відроджувати в наших сучаних українцях і ук­раїнках генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо й до збай­дужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного сло­ва! (За Олесем Гончаром).