§ 2. Загальні положення спадкового права

Поняття та значення спадкового права. Спадкове право — це найдавні-ий інститут права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвит-' та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини. Вивчен-з спадкового права присвячено багато праць відомих радянських та раїнських учених, зокрема В. І. Серебровського, Б. С. Антимонова, К. А. Гра-, І. Н. Азімова, Т. П. Коваленко, А. М. Немкова та ін.

Такий інтерес науки до питань спадкування природний, адже у процесі свого іття людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і ціннос-й, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх рід-х та близьких. Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід лежних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Крім того, особливо в наш с спадкове право стало актуальним не тільки для фізичних, а й для юридичних іб, оскільки воно істотно впливає на формування та склад їх вищих органів, їх ільність, особливо це стосується питань спадкування акцій, часток (паїв) у атутному фонді.

З розвитком відносин приватної власності, що в свою чергу зумовило появу вих об'єктів цього права, з'явилася потреба у розвитку і вдосконаленні норм адкового права. Ці проблемні питання, а також питання основних положень адкового права будуть розглянуті нами в подальшому.

Загальна характеристика спадкового права 583

Поняття спадкового права можна розглядати як в об'єктивному, так і в суб'єктивному значенні.

Спадкове право в об'єктивному значенні — це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків.

Під спадковим правом у суб'єктивному значенні розуміють права особи, яка закликається до спадкоємства, та права особи, яка вже прийняла спадщину. Таких осіб називають спадкоємцями.

Зазначимо, що деякі вчені, зокрема В. І. Серебровський, розрізняють поняття спадкового права і права спадкування, розуміючи під першим право в об'єктивному значенні, під другим — право у суб'єктивному значенні¹. Проте у практиці ці два поняття ототожнюються.

Принципи спадкового права. Оскільки спадкове право — це окремий інститут цивільного права, то природно, що його норми базуються на притаманних лише цій підгалузі права принципах. "Більше того, наявність таких принципів слугує свого роду лакмусовим папірцем, який дає змогу стверджувати, чи є достатні підстави для виділення даної сукупності правових норм відповідно як самостійного підрозділу галузі цивільного права, чи їх немає"².

Проте зазначимо, що єдиного й однозначного переліку принципів спадкового права в цивілїстичній науці не існує. Цікаво і найбільш глибоко вирішив це питання Ю. К. Толстой³. На його думку, до принципів спадкового права належать такі.

Принцип універсальності спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини. Крім того, універсальність виявляється і в тому, що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями.

Вказаний принцип також означає, що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця.

Принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загальноци-вільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить.

Складання заповіту, його скасування — виключно воля спадкодавця, ніхто не має права примусово впливати на його дії.

Серебровский В. И. Избранньїе трудьі по наследственному и страховому праву. — М., 1997. — С. 66-73.

² Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева иЮ.К. Толстого. — М., 1998. — Ч. 3. - С. 518.

Там само.

4 Глава 71

Проте законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист к званих обов'язкових спадкоємців (ст. 535 ЦК УРСР) і які мають пріоритет д правилами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому полягає принцип безпечення прав та інтересів, необхідних спадкоємців.

Наступний принцип — принцип врахування не тільки дійсної, а й припу-имої волі спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить іовіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з ураху-4ням припустимої волі спадкодавця — до спадкування закликаються найближ-особі спадкодавця люди. На цей принцип вказував П. С. Нікитюк¹, який сфор-лював його як принцип сімейно-родинного характеру спадкування.

Норми спадкового права надають свободу волевиявлення не тільки спадко-зцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї 'ізних міркувань. Така диспозитивність становить зміст принципу свободи ви-оу у спадкоємців, які закликаються до спадщини.

Два інші принципи — принцип охорони основ правопорядку і моралі, інте-;ш спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо гдкування та принцип охорони самої спадщини від будь-яких протиправ-х чи аморальних посягань мають охоронний характер. Ці принципи чітко являються у нормах, що регламентують порядок усунення від спадкування іобросовісних спадкоємців (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1243 ЦК України), забезпе-іня збереження таємниці заповіту, виконання волі спадкодавця, реалізації на-кних спадкоємцям спадкових прав, охорони та управління спадщиною до мо-ніту передачі її належним спадкоємцям тощо.

До зазначеного переліку принципів, сформульованого Ю. К. Толстим, можна іати ще один — принцип матеріально-забезпечувального призначення гдкування². Вже сама назва принципу виражає його суть: мета переходу прав обов'язків від спадкодавця до спадкоємців забезпечує задоволення матеріаль- інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно зі

556 ЦК УРСР та ст. 1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, повідає за боргами спадкодавця, не ставить його у невигідне та скрутне ста-іище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обкується розміром дійсної вартості спадкового майна.

Поняття спадкування та спадкового правонаступництва. Перехід прав збов'язків фізичної особи — спадкодавця — після її смерті до спадкоємців від-іідно до норм спадкового права називають спадкуванням.

Спадкування характеризується рядом таких ознак.

1. Для здійснення вищезазначеного переходу прав та обов'язків необхідна евність певного фактичного складу, передбаченого нормою спадкового права.

підстав спадкування належать закон І заповіт. ЦІ підстави не протистоять од-одній і не виключають одна одну. Трапляється, коли частина спадщини може

іейти до спадкоємців за заповітом, інша — за законом. Але, як вірно зауважив

К. Толстой, "для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом необхід-

[ цілий набір передбачених законом юридичних фактів"³.

НикитюкП. С. Наследственное право и наследственньїй процесе. — Кишинев, 1973. — С. 12.

Никитюк її. С Зазначена праця. — С. 12.

Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева иЮ.К. Толстого. — С. 518.

Загальна характеристика спадкового права 585

Так, для спадкування за законом потрібно не тільки, щоб особа входила до кола спадкоємців за заповітом, а й принаймні ще для початку, щоб відбулося відкриття спадщини.

2. Єдність прав та обов'язків, які переходять, сприймається як одне ціле, що й пояснює об'єднання їх одним терміном — спадщина чи спадкова маса. Всі майнові права, які переходять до спадкоємця у процесі спадкування мають назву спадкового активу, а сукупність обов'язків — спадкового пасиву.

Не можна прийняти права і відмовитися від обов'язків. Так, якщо спадкове майно заставлено, то зміна власника у процесі спадкування заставу майна не припиняє.

3. Спадкування має загальний (універсальний) характер, а не частковий (сингулярний). Перехід усіх прав відбувається водночас і на підставі одного акта. Не можна прийняти одні права, а від інших відмовитися. Універсальність спадкування виявляється і в тому, що всі права та обов'язки переходять від од нієї особи до іншої без участі третього суб'єкта. Сингулярний правонаступник придбаває тільки яке-небудь одне право чи групу прав. До нього може перейти також окреме зобов'язання. Так, згідно зі ст. 539 ЦК УРСР спадкодавець може покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання на дати іншій особі (сингулярному правонаступникові) довічне користування цим будинком або його частиною. А відпоідно до ст. 1259 ЦК України заповідач може зобов'язати спадкодавця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Як бачимо, сингулярний правонаступник придбаває свої права не безпосередньо від спадкодавця, а від спадкоємця.

При спадкуванні перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців відбувається в порядку спадкового правонаступництва, яке матиме місце тільки за наявності ряду умов. Так, правонаступником має виступати особа, яка внаслідок визначених у законодавстві фактів визнається спадкоємцем. Необхідно також, щоб спадкоємці були закликані до спадкоємства, адже в іншому разі правонаступництво не виникає. Спадковим правом встановлено відповідні правила щодо порядку закликання до спадкування певних категорій спадкоємців, які ми розглянемо далі. Крім того, необхідно, щоб і особа, яка закликана до спадкування, прийняла спадщину.

І. Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного правонаступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором міни кожна зі сторін набуває права власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'язального права. Нормами спадкового права регулюються лише відносини наступництва в правах і обов'язках фізичної особи, що померла.

З іншого боку, не всі цивільні правовідносини навіть після смерті фізичної особи можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з її смертю (наприклад, правовідносини, що випливають з трудового договору, аліментні зобов'язання, право користування житловим приміщенням, право на отримання приватизаційних

86 Глава 71

аперів, неодержаних спадкодавцем¹, відносини, що випливають з договору до-учення² — пункт 3 ст. 392 ЦК УРСР тощо).

Цікавою є думка Б. С. Ангимонова і К. А. Граве³ про те, що слід розрізняти тадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вони вва-яють, що виникнення у набувача права на одержання вкладу в Ощадному бан-/ внаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спад-звого правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На дтвердження цього наводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набу-іча з вкладу як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам зо спадкування, а зовсім іншому правовому режиму, вклад у цьому випадку не слючається в спадкову масу, набувач не стає зобов'язаним за боргами спадко-івця; набувачем з вкладу може бути визнана будь-яка особа, незалежно від об-вжень, які існують щодо спадкоємців.

У цивілістичній науці спадкове правонаступництво характеризується рядом інак, які дають змогу відрізнити його від правонаступництва після смерті, а іме.

1. спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле, тобто як сукупність »ав та обов'язків. І навіть та обставина, що відповідальність спадкоємця за бор- ми спадкодавця (ст. 556 ЦК УРСР, ст. 1301 ЦК України) обмежується розмі- ім спадкового майна, не перекреслює єдиний зв'язок між активом і пасивом адщини;

2. спадкоємець набуває спадщину завжди безпосередньо. На підставі норм адкового права правонаступник стане володільцем усіх прав та обов'язків, які жуть до нього перейти. У разі виникнення спільної власності в процесі спад- вання жоден із співвласників не потребує посередництва іншого для виникнен-

у нього відповідного права на об'єкт спадкової маси, що свідчить про безпо-редність та самостійну участь у спадковому процесі.

Стаття 552 ЦК УРСР передбачає випадок, коли одні спадкоємці можуть всту-ти у володіння та управління спадковим майном раніше, до явки інших спад-ємців. Але цим вони не створюють об'єктивних прав для спадкоємців, які шилися пізніше. Тому останні не вимагають виділення їм певної частки спад-вого майна, а, захищаючи своє право власності, заявляють вимогу власника

0 витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей пинцип також за- іплений і в новому ЦК. Так, у ст. 1287 визначено, що незалежно від часу прий- гтя спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини;

3) спадкоємець набуває всіх прав та обов'язків відразу і водночас. Прийнят- спадщини — це єдиний акт, який поширюється на всі об'єкти спадкування ;ночас. До спадкоємця в момент виникнення правонаступництва переходять і права, які в цей час ще не були відомі.

За змістом пункту 4 ст. 2 Закону України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р. цомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352) таке право вважається іменним му припиняється зі смертю особи. Відповідно, воно не може бути об'єктом спадкового насту-

іцтва.

Слід відзначити, що незважаючи на припинення самого договору, майнові права, набуті іерлим за життя у зв'язку з виконанням договору, у спадщину переходять.

¹ Антпимонов Б. С, Граве К. А. Советское наследственное право. — М, 1995. — С. 49.

_І

Загальна характеристика спадкового права 587

Спадкові правовідносини. Відносини, які виникають з приводу реалізації відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав, у цивілістичній науці називають спадковими правовідносинами.

II. Оскільки спадкові правовідносини є видом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин, спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристики спадкових правовідносин як різновиду цивільних правовідносин можна віднести такі:

1. Предмет регулювання — права та обов'язки між його учасниками виника ють з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу вка заних відносин у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступ ників (спадкоємців).

2. Метод регулювання — юридичної рівності учасників спадкових право відносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не знаходиться у підпо рядкуванні іншого; диспозитивності, тобто можливості вибору з кількох варі антів поведінки, що виявляється у спадковому праві, наприклад, у можливості вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийнят тя спадкової маси або відмову від неї, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців і т. п. Проте на відміну від інших цивільно-правових інститу тів у спадковому праві все ж переважають імперативні норми.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивільних, у спадкових правовідносинах вони набувають дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

• Спадкові правовідносини — правовідносини вольові, оскільки вони грунтуються на вільному волевиявленні їх суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкових правовідносин відбувається їх виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не бере участі у правовідносинах, оскільки останні виникають лише після ЇЇ смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідносин — спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідносин полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідносин для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них цих правовідносин. Лише стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкових правовідносин — обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, ще спадкові відносини виникають незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця Тут воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців піс ля його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свід

18 Глава 71

ть про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спад-вання за законом у такому разі виступає як презумпція волі спадкодавця, який -их чи інших міркувань не висловив її інакше — шляхом складання заповіту.

Виникнення спадкових правовідносин для спадкоємця обумовлюється юри-чним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. [Ід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця залежно від його волі. Від його волевиявлення залежить реалізація цього по-нційного права. Прийняття спадщини — акт вольовий, оскільки він повністю нежить від волі спадкоємця. З цього загального правила є тільки одне виклю-ння, коли у виникненні спадкових правовідносин відсутня суб'єктивна воля, [еться про успадкування відумерлого майна, що відбувається незалежно від во-держави-спадкоємиці. ,

Оскільки спадкові правовідносини виникають лише зі смертю спадкодавця, ступні етапи їх розвитку — зміна та припинення — залежать вже не від нього зпосередньо, а від його спадкоємців. Зміна в обсязі відносин тягне за собою рерозподіл спадкових часток того чи іншого спадкового наступника, що відбудься шляхом різноманітних волевиявлень спадкоємців — відмови від прий-гтя спадщини, коли належна даному спадкоємцеві частка переходить за пра-VI прирощення до інших спадкових наступників, які реалізували право на яйняття спадщини, відмови на користь будь-якого спадкоємця, закликаного до нйняття спадщини, тощо. Незважаючи на можливі зміни в обсязі прав та зв'язків, які переходять до спадкоємців, склад правовідносин, який визнається часом смерті спадкодавця, залишається незмінним і не залежить від волі ідкоємців: останні не можуть, наприклад, прийняти одне право зі складу спад-ни, відмовившись при цьому від придбання інших, або прийняти лише права ідмовитися при цьому від виконання обов'язків спадкодавця.

Шляхом відмови від спадщини спадкоємець може припинити для себе існу-іня спадкового відношення. Але навіть якщо всі закликані до спадкування по-щійні наступники не приймуть спадщину, правовідносини все одно Існувати-гь, оскільки у такому разі всі ті права та обов'язки, які в своїй сукупності іновлять спадкову масу, перейдуть до держави як до необхідного та пІдпризна-юго в силу закону спадкоємця.

• Спадкові правовідносини — це відносини, в яких наявний особистіший

"МЄНТ.

Під особистісним елементом у спадкових правовідносинах передусім слід ро-ііти характер, поведінку, репутацію особи, яка призначається спадкоємцем, і івність якого зумовлює складання заповідального розпорядження на користь і особи.

Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідносини, спадкоє-ц набуває права не тільки на майно померлого, але й стає представником йо-інтересів — кредитором у правах та боржником в обов'язках.

Виявляється особистісний елемент І в наданій законом можливості спадкоєм-і щодо вільного поділу спадкової маси (ст. 562 ЦК України), який може бути шедений і без точного додержання спадкових часток, з метою одержання ни-

того майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті по-би та інтереси.

Загальна характеристика спадкового права 589

• Спадкові правовідносини є відносинами наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

Як ми вже зазначали вище, не можуть перейти у спадщину ті відносини, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

У зв'язку з цим, цікавим є питання про правову природу обов'язків спадкоємців повіреного за повідомленням довірителя про припинення договору доручення і за вжиття ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 394 ЦК УРСР). Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст. 392 ЦК УРСР договір доручення припиняється внаслідок смерті однієї зі сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

Природа відносин, які виникають на підставі зазначеної норми, є спірною. Спадковими їх вважати не можна, оскільки вони спираються на зобов'язальні відносини, в яких спадкоємець з довірителем не перебував. Крім того, як ми вже зазначали, за своєю сутністю ці відносини є невід'ємними від особи і, відповідно, не можуть перейти у спадщину. Можливе лише одне прийнятне пояснення, що нормою закону для спадкоємців створюється штучна конструкція — особливе зобов'язання, яке виникає з сукупності передбачених законом юридичних фактів (існування договору доручення, смерть довірителя, прийняття спадщини спадкоємцями повіреного), які мають на меті забезпечення інтересів довірителя шляхом покладення на спадкоємців повіреного додаткових, не належних померлому обов'язків.

Не менш проблематичним залишається й питання про визначення правової природи обов'язків спадкоємців у відшкодуванні витрат третіх осіб з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, з охорони або управління майном спадкодавця, а також витрат на його поховання (ч. 4 ст. 556 ЦК УРСР). Оскільки ці обов'язки, крім зобов'язання щодо покриття витрат з догляду за спадкодавцем, не належали самому спадкодавцеві, деякі цивілісти говорили про неможливість переходу останніх у спадщину¹. При цьому зазначені автори все ж вважали за можливе віднесення обов'язків стосовно поховання до пасиву спадщини з огляду на те, що "жоден із спадкоємців не вправі ухилитися від участі в необхідних витратах на поховання спадкодавця пропорційно до своєї частки в активі спадщини"². Таке пояснення уявляється спірним. Справа в тому, що І при відшкодуванні витрат з догляду за спадкодавцем, з охорони та управління спадковою масою, спадкоємці несуть відповідальність відповідно до вартості своїх спадкових часток.

Більш правильною, на наше переконання, слід визнати позицію проф. В. І. Серебровського, який висунув ідею про розмежування зобов'язань, які включаються до складу спадщини, на дві групи. До першої з них входять борги, що випливають з договірних або недоговірних зобов'язань спадкодавця. Іншими словами, це борги самого спадкодавця. Зобов'язання, які входять до другої групи, виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і зумовлюються необхідністю його поховання, відшкодування витрат з охорони спадщини тощо. Це борги, ви-

Див.: Антимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 248. Там само.

О Глава 71

кнення яких породжується смертю спадкодавця¹. Отже, борги, які виникають (в'язку зі смертю спадкодавця і породжуються нею, можна з повним правом .нести до пасиву спадщини, як такі, що виникають на підставі смерті спадко-зця та у зв'язку з тісною належністю їх до спадкової маси.

4. Спадковими правовідносинами опосередковуються відносини спадко-го наступництва як в майнових, так і в особистих немайнових правах та зв'язках.

Предметом спадкового правонаступництва є не лише майнові, але й особисті майнові права, тісно пов'язані з майновими (наприклад, особисті немайнові ава авторів творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізатор-шх пропозицій тощо). У спадщину можуть також перейти і обов'язки, які но-гь особистий немайновий характер. Прикладом успадкування таких обов'язків же слугувати перехід до спадкоємців обов'язку щодо охорони недоторканності зру після смерті автора.

Слід зазначити, що незважаючи на те, що основну групу відносин, які перетять у спадщину, становлять майнові права, далеко не всі з них успадковують-. Так, не може бути предметом спадкового переходу обов'язки померлого по-іеного за договором доручення, аліментні зобов'язання, право на одержання нсії, соціальної допомоги (крім тих сум, які не доодержав спадкодавець за сво-життя) та ін. У зв'язку з цим недоречно, на нашу думку, при визначенні від-син, які входять до предмета регулювання спадкового права, говорити про пе-хід у спадщину лише "деяких особистих немайнових прав"².

III. Особливості спадкових правовідносин виявляються також за розгляду апів їх розвитку, а також за аналізу їх елементів.

Спадкові правовідносини поділяються на два етапи.

Перший етап настає, коли відкривається спадщина і до прийняття спадщини кликається певне коло осіб. ЦІ особи Іменуються спадкоємцями, але це не оз-чає, що вони приймуть спадщину і в них виникне відповідне суб'єктивне право асності на певні об'єкти спадкового права. Такі відносини Б. С. Антимонов та А. Граве називають відносинами, які виникають у зв'язку з відкриттям адщини³. На цьому етапі у спадкоємця виникає право на прийняття спадщи-, зміст якого зводиться лише до можливості прийняти спадщину чи відмовити-

від неї. За своєю юридичною природою це право належить до так званих пра-утворюючих прав, тобто воно є підставою виникнення інших прав. Перший ап спадкових правовідносин закінчується в момент, коли спадкоємець або иймає рішення про прийняття спадщини, або відмовляється від неї.

Природно, що другий етап виникає, коли спадкоємець, безпосередньо реалі-ючи своє право набути відповідних спадкових прав, приймає спадщину, що і мовлює назву таких відносин — відносини, що виникають у зв'язку з прий-іттям спадщини. Цей етап триває доти, поки повністю не визначиться доля

Див.: Серебровский В. И. Очерки советского наследственного права. — М.: Издательство адемии наук СССР, 1953. - С. 210-211.

Див., напр.: Підопртора О. А., Боброва Д. В., Воронова Л. К. та ін. Цивільне право. — К.: нтурі, 1996. - ч. II. - С. 449.

Антимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 59.

Загальна характеристика спадкового права 591

спадкового майна (наприклад, виданий нотаріусом відповідний акт про прийняття спадщини).

Якщо ж спадкоємець відмовиться від прийняття спадщини, то він вибуває зі спадкових правовідносин.

Ці два етапи тісно пов'язані між собою: хто не має права прийняти спадщину, той і не може стати правонаступником суб'єктних прав та обов'язків спадкодавця.

Спадкові правовідносини виникають не за волею їх суб'єктів, підставою виникнення їх є факт, подія. Не завжди спадкодавець своїм волевиявленням може вплинути на зміст самих правовідносин. Так, у ст. 535 ЦК УРСР І в ст. 1260 ЦК України наведено коло спадкоємців, які мають право на одержання частки спадкового майна (обов'язкової частки) незалежно від того, яке розпорядження було зроблено заповідачем.

Важливим з правової точки зору є суб'єктний склад спадкових правовідносин: спадкодавець не є суб'єктом зазначених правовідносин, оскільки вони виникають тільки після його смерті (або після оголошення його померлим) і він сам безпосередньо не бере у них участі. Правда, його волевиявлення може бути відображено в заповіті, який разом з фактом відкриття спадщини та іншими фактами на підставі норм закону породжує спадкові правовідносини.

Логічним було б запитання, хто буде зобов'язаним суб'єктом у правовідносинах, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини? З цього приводу існують різні точки зору.

Питання про те, хто є суб'єктом права власності так званої лежачої спадщини (Ьегеагіаз іазепз), тобто спадщини, щодо якої вже відбулося відкриття, але вона ще не прийнята, цікавило вчених ще за часів Римської імперії. Правова природа пегес1ііа5 іазепз розглядалася у ракурсі правової природи юридичної особи. Так, основоположник теорії уособлення Савіньї вважав, що пегесШаз іазепз є майно ще невідомої особи, яка коли-небудь стане відомою. Ієрінг схильний до того, що поняття суб'єкта переходить у поняття об'єкта, тобто спадкова маса водночас є об'єктом і суб'єктом, що припустимо завдяки фікції. Останнім часом у літературі поширюється думка про те, що спадкове право належить до так званих прав без суб'єкта. Це виняток у юриспруденції, але краще констатувати факт, ніж запобігати фікції.

Цікавою з цього приводу є думка Б. С. Антимонова і К. А. Граве¹. Вони вважають, що визначення зобов'язаного суб'єкта відбувається для кожного етапу спадкових правовідносин окремо.

Стосовно першого етапу зобов'язаними особами слід вважати всіх тих, хто може завадити спадкоємцю здійснити своє право на прийняття спадщини (наприклад, пошкодити чи знищити майно, перешкодити спадкоємцю виявити свою волю прийняти спадщину і т. ін.). У деяких випадках закон зобов'язує до вчинення позитивних дій (наприклад, виконавець заповіту, призначений спадкодавцем, повинен повідомити спадкоємця про спадщину, яка відкрилась, тощо). Як бачимо, коло зобов'язаних суб'єктів не визначено, до нього може належати будь-яка особа, якої стосуватимуться правовідносини. Іншими словами, праву спадкоємця на прийняття спадщини кореспондується обов'язок кожного не чинити пе-

Антішонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 59.