Заохочення і підтримки

І. Оскільки торгівля полягає головним чином в купівлі, про­дажу і обміні товарів або продуктів країни як по морю, так і по суші, як за межами держави, так і всередині неї, то можна ска­зати, що Іспанія завжди вела торгівлю. У неї ніколи не було недостачі в покупцях або в продавцях її продуктів; продукти інших країн завжди ввозилися в неї як самими іспанцями, так і чужоземцями. Але спосіб, яким велася ця торгівля, був на­стільки шкідливий для неї, що вона зубожіла, обезлюділа і ос­лабла до того рівня, в якому її можна бачити в даний момент і в якому її змальовують публічно інші народи в творах, їй при­свячених. Прикладом може бути книга під заголовком «Голланд­ська торгівля», автор якої не назвав себе. Проте існує думка, що її написав один з французьких міністрів, людина обізнана і надзвичайно здібна... В цій книзі можна прочитати такі слова: «Головна торгівля Голландії з Іспанією ведеться через Кадікс; саме в цьому знаменитому порту споряджаються і до цього по­вертаються галеони, які підтримують жваву торгівлю з Перу; саме сюди прибувають флоти, які йдуть з Мексики і Нової Іспанії, які привозили, та й тепер ще привозять, майже все золото і срібло, які ми бачимо в Європі. Проте можна сказати з певністю, що хоч іспанці і володіють землями, звідки течуть у такій великій кількості дорогоцінні метали, самі вони мають їх менше, ніж інші нації: обставина, яка показує, що золоті розсипища не зба­гачують держави в тій же мірі, в якій її збагачує торгівля... Ясно, що Іспанія переживає занепад тільки тому, що вона нехту­вала торгівлею і не будувала численних мануфактур на обширних просторах свого королівства. А Франція зобов’язана своїми ба­гатствами тільки тому, що вона дбала про розквіт своєї промис­ловості, а оскільки вона торгувала з Іспанією, у неї ніколи не було недостачі в грошах навіть у часи дорогих і затяжних воєн... Твердо встановлений принцип такий, що чим більше ввіз інозем­них товарів буде перевищувати вивіз наших, тим швидшим і неминучішим буде наше розорення, і наслідки такого переви­щення ввозу над вивозом бувають більш відчутними, ніж на­слідки найжахливіших нещасть».

II. Від величезної невідповідності між нашими закупівлями і продажами за кордоном, а також і від інших причин, усім ві­домих, можна зробити висновок, що в середньому щороку з Іспа­нії вивозиться 15 млн. пезет золотом і сріблом... Ці відпливи дорогоцінного металу наводять на найсерйозніші міркування і вимагають заходів, які відповідають тій шкоді, яка неминуче завдаватиметься монархії, коли вона допустить, щоб у неї заби­рали монету: бо коли так буде і далі, цілком очевидно, що вона сама ослабне в усіх відношеннях, тоді як вона збільшить сили своїх противників, навіть сили турків і невірних, вічних воро­гів нашої віри. І для того, щоб підтвердити правильність того, що я сказав про відплив золота і срібла з Іспанії, я наведу те, що говорять з цього приводу деякі авторитетні автори. Доктор дон Саичо де-Монкада, професор святого письма в Алькалі, го­ворить в третьому відділі розділу 1 свого трактату, опублікова­ного в 1619 p., що згідно з доповіддю, поданою 24 роки тому його величності, після відкриття Вест-Індії у 1492 р. і до було ввезено в Іспанію, 3 мільярди пезет золота і срібла..., тобто 103 роки в середньому по 20 млн. пезет щороку; ще було вивезено приблизно стільки ж незареєстрованого і що з усієї цієї кількості в Іспанії залишилось не більше 200 млн. – 100 млн. в монеті і 100 млн. у виробах. Коли ж зро­бити підрахунок з 1595 р. до 1714 р. і коли припустити, що в Іспанію привозилось тільки 12 млн. щороку протягом цих 119 ро­ків, то це становитиме суму в 1536 млн. пезет, а загальна сума з 1492 р. буде 3536 млн. Дон Педро Фернандес де-Новаретте в 21-й промові про збереження монархії говорить, що, не рахуючи тих грошей, які були в Іспанії, і тих, які були видобуті з копа­лень Гвадалканалу, з Вест-Індії було привезено зареєстрованих 1536 млн. з 1519 по 1617 p., що становитиме більш ніж 15 мли. щороку в середньому для кожного з цих 98 років. Коли ми при­пустимо, що привозилось щороку до 12 млн. в попередні 27 років з 1492 по 1519 p., з якого Новаретте починає свій рахунок, і коли ми припустимо, що видобуток був не меншим протягом 107 ро­ків, які минули з 1617 до нинішнього 1724 p., ми матимемо іншу суму, а саме 1596 млн., а всього разом 3132 млн. Додамо сюди кількість дорогоцінного металу, яка була до цього в королів­стві : загальний підсумок дорівнюватиме 5 мільярдам пезет в зо­лоті або сріблі, навіть коли ми будемо додержуватись підрахун­ків Новаретте, який бере нижчі цифри. Ближче до істини було б, проте, їх не зменшувати, а навпаки, збільшити, беручи до уваги кількість дорогоцінного металу, який прибуває в Кадікс у наші дні...

Подивимось тепер, скільки залишається золота і срібла в Іспанії як в монеті, так і у виробах. Я певен, що навіть ті, хто готовий говорити про це з легким серцем, не назвуть суми біль­шої за 100 млн., включаючи сюди й те. що є у церкви і приватних осіб. Ось явний наслідок відпливу золота з королівства, і цей відплив дорогоцінного металу па кордон досягає в середньому 20 мли. пезет щороку для кожного з 232 років, які минули з 1492 до 1724 p., отже я вище нітрохи не перебільшував, заявляючи. що відплив становить 15 млн. пезет щороку...

III. Після всіх тільки що перелічених фактів не доводиться сумніватися, що торгівля, яку ми вели стільки років... справж­ня причина наших нещасть. Так само зрозуміло, що для того, щоб ця торгівля була для нас корисна і приносила нам великі вигоди... потрібно, щоб ми використали достаток і чудові якості нашої сировини. Треба, нарешті, строго застосовувати всі ті засоби, які дадуть нам можливість продавати іноземцям більше продуктів нашого виробництва, ніж вони продають нам свого виробництва. В цьому весь секрет і єдина користь від торгівлі... [Треба підняти виробництво, створювати мануфактури...], кож­на розумна людина повинна розуміти це; особливо, коли ті, що пропагують ці ідеї, звернуть увагу на те, в якій мірі вказані вище принципи сприятимуть відбудові наших міст. Візьмемо як приклад Севілью, згадаймо її колишній блиск, численність її населення в минулі часи, її прославлені багатства! Якби за­мість 300 або 400 верстатів шерстяного і шовкового виробництва, які лишилися там тепер, в місті було б 16 000 верстатів, як було колись, згідно з офіціальними даними, ці верстати, виробляючи тонку або звичайну матерію, потребували б, рахуючи по 3 чоло­віка на верстат, 48 000 робітників і приблизно 60 000 чоловік, якщо включити сюди й сімейних. За таких умов і державні ак­цизи на продукти дали б казні величезні суми... Але мова йде не тільки про відбудову 16 000 верстатів, які були колись в Се­вільї. Ясно, що все те, що говорилося про засоби відновлення її багатства і блиску, так само можна прикласти до всіх інших міст і провінцій Іспанії, особливо до Сеговії, Толедо, Кордови, Гренади, Мурсії, Валенсії, Сарагосси, Вальядоліда, Медіне-дель-Кампо, Бургоса та інших¹, які ще не в такі давні часи цвіли завдяки своїм мануфактурам та іншим комерційним підприєм­ствам. Користь від такої відбудови промисловості була б для кожного з них пропорційна їх розмірам, кількості населення, достаткові і якості сировини, готових продуктів і виробництву кожного з них. Проте успіх мануфактур і виробництва залежить не тільки від кількості і достатку сировини, яка виробляється в країні. Буває іноді, що виробництво само покриває відсутність або недостачу деяких речей. Можна навести кілька прикладів, але досить вказати на Геную або Голландію. Хоч їх територія не виробляє ні шовку, ні шерсті, ні речовин, вживаних для фарбування, це не заважає їм мати численні і добре устатковані мануфактури як шовкові, так і шерстяні. Іспанія забезпечена вдосталь сировиною найкращої якості та іншими продуктами; в її розпорядженні достатня кількість робочих рук; у неї є вдосталь харчових припасів для годування робітників, чого нема« ні в Голландії, ні в Генуї. Нарешті, народ цієї монархії такий же, яким він був колись. Треба думати, що в цьому відношенні він зробить усе, що в його силі, коли уряд подбає про те, щоб спо­нукати його до справи, заохотити і допомогти йому. Головне – треба усунути перешкоди, які ми самі поставили на шляху роз­витку мануфактур і продажу їх продуктів як за межами держави, так і всередині її. Ця перешкода полягає в тяжких податках на харчові припаси, які споживаються робітником, на сировину, яку він обробляє; в надмірному і не раз стягуваному податку «алькабалі» на кожний продаж, у 15-процентному податку на тканини, які вивозяться з королівства, – і все це суперечить принципам політики і природного права, якими в даному разі керуються інші нації. Я багато разів говорив про це раніше, я безустанно готовий повторювати: створення мануфактур і ре­форма тарифу – ось перелік дійсних засобів, з допомогою яких ми зможемо загоїти наші рани і повернути силу нашому коро­лівству.

¹ Автор вказує, що за офіціальними даними на початку XVI ст. загальна кількість текстильних верстатів в Іспанії була не меншою ніж 60 000.