17. Августін де-сарате – «історія перу»

На другий день ранком губернатор наказав, щоб загін у 60 верш­ників розділився на три частини і в трьох різних місцях ці лю­ди сховалися у засідках, і доручив він командувати ними капі­танам де-Сото і Беналькасару. Сам же він з Ернаидо Пісарро, Хуаном і Гонсало Пісарро, з усією піхотою і артилерією сховався в іншому місці і наказав, щоб без його дозволу або до того, як прогримить гарматний залп, ніхто не смів би поворухнутися. Атагуальпа провів день, даючи своїм капітанам розпоря­дження, як і з якого) боку вони повинні будуть вірватися в та­бір, і наказав одному з них на ім’я Румінагуї з п’ятьма тисячами індійців влаштувати засідку, якраз проти того місця, звідки повин­ні були увійти в табір християни. Румінагуї треба було стежити за тилом іспанців і перебити їх усіх до одного в ті хвилини, коли вони кинуться геть з табору. Атагуальпа йшов до місця нового табору дуже повільно, проходячи відстань в одну малу лігу за 4 години. Він прибув у паланкіні, який несли на своїх плечах вожді.

Попереду його йшло 300 індійців, які розчищали дорогу, прибираючи з неї не тільки каміння, але навіть дрібні соломинки, а за Атагуальпою прибули на носилках і в гамаках інші касики і вожді, і вважали вони всі, що християн так мало, що легко їх буде взяти голими руками. І так думали вони тому, що один індійський губернатор повідомив, що іспанці нечисленні і такі слабкі і неповороткі, що не можуть, не стомлюючись, ходити на власних ногах, і тому їздять вони верхи на великих вівцях і вівці ці називають кіньми. І переконаний в усьому цьому, уві­йшов Атагуальпа в огорожу, що оточувала табір Кахамалка. І побачив він, що іспанців мало і що всі вони піші (вершники були сховані в засідці), і вирішив, що не зважуються вони по­явитись перед ним і що не чекали вони його прибуття. І, випро­ставшись на носилках, сказав він своїм людям: «Вони будуть нашими полоненими». І відповіли всі ствердно.

А потім підійшов до нього єпископ, брат Вісенте Вальверде, з молитовником в ру­ках і розповів йому, як бог в троїстому єстві своєму створив небо і землю, і все. що на землі є, і створив Адама, який був першою людиною на землі, і з боку Адамового добув дружину його, Єву, і від подружжя цього всі ми ведемо свій рід, і що через не­слухняність наших перших прабатьків усі ми допустилися гріха і не було дано нам щастя бачити бога і піднятися до небес до того часу, поки Христос, визволитель наш, не появився на світ, на­роджений Дівою, щоб спасти нас. Саме для цього прийняв він смерть і муки. І що після смерті воскрес він у славі і перебував якийсь час на землі, а потім піднісся на небо, залишивши в світі замість себе св. Петра і його наступників, які сидять у Римі і називаються намісниками Христа – папами. І папи поділили всі землі в усьому світі між государями і королями християнськими і дали цим государям право конкісти, і що одна з тих про-иінцій була дана його величності імператору і королю дону Ріарлосу, нашому господареві, і його величність послав у ці місця губернатором дона Франціско Пісарро, щоб сповістити його, Атагуальпу, про все те, що говорилося вище, і що коли захоче він, Атагуальпа, прийняти святу віру хрещенням і підкоритися губернаторові, тобто зробити так, як роблять усі християни, то дон Франціско Пісарро захистить його, володіючи в мирі і справедливості тутешньою землею і захищаючи її свободу, як звичайно робить губернатор з королями, що підкорилися йому без опору. Коли ж вчинить Атагуальпа супроти сказаного, піде на нього губернатор війною жорстокою, змітаючи вогнем і мечем усе живе із списом в руці, щождо закону євангельського і віри христової, то Атагуальпа, знаючи цю віру, може з власної охоти пристати до цієї віри і зробити все для спасіння душі своєї. Але коли він цього не захоче, ніхто за відмову не чинитиме насиль­ства над ним.

І вислухавши це, сказав Атагуальпа, що землі тутешні і все, то на них є, придбав його батько і його діди, які залишили все не їх братові інке Гуаскару, але оскільки він переміг Гуаскара і ув’язнив його в тюрму, то тепер володіє ними сам і вважає їх своїми. І сказав він далі, що не знає, як це св. Петро міг комусь дати його землі, і що коли навіть і дав би їх св. Петро, то він, Атагуальпа, про це нічого не знав і знати не хоче. А що Ісуса Христа, який створив небо і людей і все існуюче, він не знає, і відомо йому, що все створене сонцем, і сонце вважають тут за бога, а землю за матір, і що родоначальником людей був їїагакама. Про Кастілію ж він нічого не знає і не бачив її ніколи. [спитав він єпископа, як він може переконатися в тому, що все, що йому говорилося, – правда. Тоді єпископ сказав, що в книзі, яку він тримає в руках, ця правда є, бо бачить він перед собою письмо господнє. І Атагуальпа попросив у нього цю книгу, по­крутив нею, перегорнув сторінки і сказав, що ця книга не го­ворить і не виголошує ніяких слів, і кинув її геть.

І повернувся єпископ до іспанців і гукнув: «На них, на них!» А губернатор, розуміючи, що коли індійці почнуть бій першими, то вони легко розіб’ють іспанське військо, кинувся вперед і на­казав Ернандо Пісарро виконати те, що наперед було вирішене, і дати залп з артилерії, і в ту ж мить помчали в табір з трьох боків вершники, а губернатор з піхотою кинувся до того місця, де стояв Атагуальпа. Але скупчились індійці навколо носилої, і вчинили запеклий опір, і було їх так багато, що на місце одного убитого зараз же ставало кілька воїнів. І губернатор, бачачи, що найменше прогаяння буде згубним, бо, хоч і убивали іспанці багатьох індійців, але рідшали їх власні ряди, в запеклому по­риві кинувся до носилок, схопив Атагуальпу за волосся (а було воно у нього довге), рвонув його до себе і витягнув геть з носилок, В цей час християни завдали стільки ударів по носилках (бо носилки були золоті), що поранили губернатора в руку, але губернатор повалив Атагуальпу на землю і зв’язав його. Ін­дійці побачили свого сеньйора поваленим і зв’язаним саме тоді, коли з різних боків накинулись на них вершники, яких вони так боялись, і повернули назад, кинувшись тікати, не використавши своєї зброї, і так швидко вони тікали, що збивали один одного з ніг. І така кількість людей кинулась до огорожі, яка оточувала поле битви, що проломили вони стіну, щоб вийти з цієї огорожі. І вершники переслідували тих, хто втікав, поки нічна темрява не зму­сила їх повернутися. А Румінагуї, почувши гуркіт гармат і по­бачивши, як один християнин скинув з вартової вишки того ін­дійця, який повинен був йому дати знак, щоб приєднатися до битви, вирішив, що іспанці перемогли, і з усіма своїми людьми кинувся тікати і тікав не зупиняючись до самої провінції Кіто, до якої було від поля битви 250 ліг.