16. Записки діаса про мексіку

Берналь Діас, соратник Кортеса, залишив після себе записки «Справжня історія завоювання Нової Іспанії», в яких він розповідає про свої враження очевидця і учасника завоювання Мексіки Кортесом, про культуру ацтеків і про методи розправи іспанських конкістадорів, які знищили цю куль­туру. Повний переклад цих записок проф. Д.H. Єгорова в двох томах, Ле­нінград, 1924 – 1925.

...А тепер треба докладніше змалювати Мотекусуму і весь його уклад життя.

Мотекусумі в цей час було років під сорок. Він був високий на зріст, добре збудований, хоч і трохи худий. Колір шкіри да­леко не такий яскравий, як у інших індійців. Волосся недовге: тільки над вухами, прикриваючи їх, були залишені два кучеряві пучки. Борода негуста. Обличчя довгасте, відкрите, а очі, дуже виразисті і чорні, могли бути і серйозними, і жартівливими.

Кожного вечора він купався, бо чистоту тіла ставив дуже високо, і одяг, раз надітий, наказував приносити аж на четвер­тий день. Крім двох головних жінок з місцевих князівських до­мів, у нього було дуже багато другорядних, дочок сановників та іншої знаті.

Біля його власних внутрішніх апартаментів завжди було 200 чоловік для охорони і послуг, але по-простому він ніколи з ними не розмовляв, а тільки давав накази або вислухував доне­сення, які повинні були викладатися стисло, в кількох словах. Приходячи на виклик або з дорученнями, прибулий повинен був накинути на свій, хоч і дуже багатий, одяг інший, простіший, особливого крою і найчистіший; з ніг знімалося взуття, і я багато разів бачив, що це робилося при вході в палац навіть найвищими сановниками і князями. Говорили з ним, завжди опустивши очі додолу, і ніхто ніколи не смів йому дивитися просто в обличчя. Виходячи, не можна було повернутися до дверей, а треба було посуватися назад; кількість поклонів при вході і виході була точно встановлена. Нарешті, ніхто не мав права, навіть в екстрених випадках, відразу входити в апартаменти Мотекусуми: при­дворний звичай вимагав, щоб кожен, прибувши до нього, якийсь час чекав біля воріт.

Щодо трапези, то кількість страв звичайно доходила до 30; подавали їжу в спеціальних судках, де було місце для гарячого вугілля, щоб страва не холонула. Кожну страву готували в кіль­кості від 300 до 1000 порцій. Перед трапезою він іноді питав, що сьогодні приготовано, і вибирав найулюбленіші для себе страви, які й подавалися до столу. Як особливі ласощі, кажуть, що іноді готували дитяче м’ясо. Чи так воно, чи ні, – не можу ска­зати, бо серед численних дуже смачних м’ясних страв важко щось розібрати. Знаю тільки, що з того моменту, коли Кортес серйозно поговорив з ним про людські жертвоприношення і лю­дожерство, Мотекусума заборонив подавати собі щось подібне.

В холодну погоду апартаменти Мотекусуми нагрівалися спе­ціальним вугіллям з кори якогось дерева, що горіло без диму, з дуже приємним запахом. При цьому між ним і вогнем ставили ширми із золота, на яких були зображені різні боги.

Сидів Мотекусума на невисокій лаві з м’якою оббивкою чу­дової роботи; не набагато був вищим і стіл, покритий дуже тон­кою білою матерією. Перед початком трапези приходили чотири жінки, поливали йому руки з високого сосуда, давали м’які витиральники, потім приносили йому маїсові коржі, приправлені яйцями. А втім, до початку трапези вони ж ставили перед ним ширми з багатою різьбою і позолотою, щоб ніхто його не міг ба­чити під час їди; біля цієї ширми вони і залишалися, кожна на своєму місці. Потім впускали чотирьох старців з найбільш са­новних, щоб Мотекусума, коли захоче, міг з ними перекинутися словом. Коли на знак ласки угощав їх якоюсь стравою, вони по­винні були їсти стоячи, не дивлячись на нього. Весь посуд на столі був зроблений в Чолулі. Протягом трапези придворні і охорона в сусідніх залах повинні були додержувати найповні­шої тиші.

Після гарячих страв подавалися фрукти, хоч Мотекусума їх майже не їв. Час від часу йому подавали золотий кубок з особ­ливим питвом, яке вони називають «какао» і яке нібито збуджує.

Іноді до трапези запрошувалися скоморохи, гидкі горбаті гноми, але дуже спритні, іноді блазні, танцюристи або співаки. Такі забави Мотекусума дуже любив і нерідко частував цих лю­дей какао.

Після трапези жінки знов мили йому руки, знімали скатер­ки із столу і подавали кілька дуже гарно позолочених і розпи­саних люльок, в які клали амбру і особливу траву, що назива­лася «тютюн». Трубочки ці він брав у рот, потім їх підпалювали з одного кінця, і він випускав дим з рота. Покуривши якийсь час, він ішов спочивати.

Після трапези Мотекусуми наставав час, коли могли їсти і його придворні: раніше охорона і чергові сановники, потім інші придворні, і, нарешті, весь двірцевий штат, якого було сила-силенна, так що треба дивуватися з того, що вони швидко все робили і додержували належного порядку. Щодня з’їдали тут кілька тисяч порцій їжі і питва, і не можна не жахнутися, по­бачивши великі щоденні витрати на це. За всім наглядав головний управитель; він же вів і всі рахунки, записуючи їх в товсту книгу з мексиканського паперу, що зветься «аматл». Рахунки ці і книги заповнювали цілий зал.

Було у Мотекусуми і два цейхгаузи з багатою зброєю, часто-густо оздобленою золотом і дорогоцінним камінням. Я вже го­ворив що кремені, вставлені в лезо, ріжуть і колють краще, ніж наші мечі і списи; досить сказати, що такими ж кременями мексиканці і брились. Особливо також слід згадати своєрідні, май­стерно складені щити, які зручно переносяться і надзвичайно просто розгортаються в разі потреби. М’яких ватних панцирів було дуже багато, і всі вони мали певні кольори, як наші мун­дири. Цейхгаузи ці були не тільки для особистого вжитку Мо­текусуми і мали спеціальних наглядачів з цілим штатом поміч­ників і робітників.

Окремі приміщення були збудовані для птахів, і мені дово­дилось робити над собою зусилля, щоб не застряти надовго в цьому дивовижному закладі. Адже там тримали всі порода птахів, які тільки трапляються в тих краях, починаючи з різного роду орлів і кінчаючи найменшими пташками. Все це сяяло ди­вовижним пір’ям, особливо дрібна пташка і, розуміється, па­пуги. Немало було і домашньої птиці на заріз... Великий штат досвідчених і дбайливих людей доглядав ці пташині палаци, щоб забезпечити їм корм, чистоту, здоров’я і правильне розмі­щення по певних гніздах і сідалах.

В іншому великому будинку перебували дикі звірі, страшні, величезні і кровожерливі, а поруч був іще будинок з не менш страшними ідолами. Місцеві леви скоріше схожі на вовків і на­зиваються «шакали»; більшість з них народилась уже в неволі, а годували їх не тільки всякою дичиною і собачим м’ясом, але й людським – під час великих жертвоприношень. А втім, деякі рештки від жертв завжди кидають зміям, серед яких – а їх там безліч – є одна особливо отруйна і надзвичайно огидна: на кінці її хвоста дивовижні кісточки, наче кастаньєти... Після нашого нещасливого від’їзду з Мексіки дуже багатьох наших нещасних товаришів пожерли ці дикі звірі. Кажуть, ними годували їх ці­лий тиждень.

Тепер же слід сказати і про вправних майстрів, яких у Мексиці було багато з усякого ремесла. Насамперед, звичайно, треба згадати про різб’ярів по каменю, а також майстрів золотих виробів, які куванням і литвом виробляли такі речі, які викли­кали б заздрощі їх іспанських товаришів, їх було дуже багато, найкращі з них жили в Ескапусалко, недалеко від Мексики. Разом жили і ювеліри, на диво досвідчені в шліфуванні різного. Багато міст на озері.

Дійсно, це диявольське капище панувало над усією округою. Ясно видно було три дамби, які вели в Мексіку з їх переривами і мостами через Істапалапан, по якій ми чотири дні тому всту­пили в столицю, через Тлакупу, по якій нам судилося через 6 мі­сяців рятуватися вночі, і через Тепеакілу. Ясно видно було і водопровід чапультепекський, який постачав питну воду всьому містові. Все озеро було як на долоні: безліч човнів сновигали туди й сюди, перевозячи людей і продукти в будь-який будинок, а над будинками скрізь височіли, наче фортеці, піраміди храмів з каплицями і баштами на вершині. Внизу під ними кишів ринок й його численним натовпом, і шум його було чути далеко. Деякі з нас, які побували в Константинополі і навіть обійшли всю Іта­лію, запевняли, що ніде вони не бачили такого великого і впоряд­женого ринку.

Картина була дійсно величною, і ми не могли відірвати очей від неї...

В усіх цих провінціях завоювання Мексики вважалося спра­вою немислимою. Коли ж всякі сумніви щодо цього зникли, місцеві касики перелякались і посилали послів за послами із запевненнями в покорі і з багатими подарунками. Брали вони з собою і своїх синів і показували їм повалену Мексику, як у давні часи дивилися зруйновану Трою.

Щодо мене, то я вирішив відправитись із Сандовалем, хоч Кортес і хотів, щоб я залишився при ньому; але, нарешті, віл погодився і обіцяв, що де б я не був, він завжди подбає, щоб я мав усе, що мені потрібно. Коли, нарешті, читач спитає, чому ми, справжні конкістадори, не залишилися в Мексиці або біля неї, а пішли так далеко, в умови незабезпечені, то я відповім: у податних списках Мотекусуми ми знайшли дані, які вказували, скільки і звідки йде золота, какао, матерій. Розуміється, всі ці доходи повинні були піти нам, а не комусь іншому. Але, зви­чайно, справа була важка, і недаремно Кортес відпускав нас так неохоче...

...Давно уже Кортес чув, що країни Гондурас і Ігерас багаті на золото і срібло. Іноді моряки, які побували там, розповідали просто чудеса: наприклад, що індійці тамтешніх місць для риб­ної ловлі вживають грузила з чистого золота. Крім того, при­пускали, що саме тут повинен бути «Прохід¹», і Кортес давно уже мав спеціальне доручення знайти його що б то не стало, бо тоді відкрився б найпростіший і найзручніший шлях в країни прянощів. Все це спонукало Кортеса не відкладати рішення в довгий ящик, і він вибрав керівником експедиції Крістобаля де-Олі, тому що він йому цілком довіряв, бо він, Олі, цілком зобов’язаний був своїм піднесенням Кортесу, та й сім’я його і володіння були в самій Мексиці.

...Багато з нас, старих, справжніх конкістадорів, оселилися в Гуакасуалко, де у нас були великі маєтки. І тут сталося те саме, що й в інших провінціях: коли настав строк збирання податків, індійці наші чинили опір і намагались убити власника коменди². Бунти почалися скрізь, і ми, об’єднавшись, безустанно переїжджали з місця на місце, щоб відновити покору.

Так само повстало і населення Сіматана. Наш начальник Луїс Марш вважав достатнім послати туди чотирьох іспанців, серед яких був і я. Ми пішли туди, йдучи весь час по важкій, болотистій землі з великою кількістю річок. Трохи не доходячи до Сіматана, ми сповістили жителів про мету нашого приходу; у відповідь на це був напад з трьох боків: двоє з нас загинули, я дістав небезпечну рану в горло і спливав кров’ю; нарешті, і останній з нас теж був поранений, і, хоч як запекло ми билися, нам прийшлось подумати про те, щоб тікати до річки, де стояли човни. Мій товариш і кинувся туди, а я, знесилений, забрався в густі кущі, де майже знепритомнів. Нарешті, я прийшов до пам’яті, зібрався з силами і кричачи: «Свята Діво, допоможи мені, щоб ці собаки хоч сьогодні мене не вбили!» я кинувся на індійців і, незважаючи на нові рани, пробився до свого товари­ша, який уже був біля човнів. Човни наші були врятовані чотир­ма вірними індійцями, подвиг яких тим вищий, що жителі Сі­матана не стільки цікавились нами, скільки нашим багажем. Нам усім удалося забратися в човни і переправитись через річку, дуже бурхливу і широку.

Діставшись до протилежного берега, ми більш як тиждень ховалися в горах, щоб остаточно збити переслідувачів. В Гуака­суалко тим часом довідалися про нашу невдачу, але вважали, що нас убили, бо так думали і вірні нам індійці, які даремно че­кали нас кілька днів. Тому Луїс Мартін віддав, як того вимагав звичай, наші коменди іншим конкістадорам, повідомивши про це в Мексику, а наше майно було продане... Коли ж ми через 23 дні прийшли в Гуакасуалко, наші друзі зустріли нас з великою ра­дістю, а «спадкоємці» були у великій мірі розчаровані.

Поступово Луїс Мартін прийшов до переконання, що для тривалого втихомирення країни йому потрібно далеко більше сил. За цим він і поїхав у Мексику, наказавши нам відсиджува­тися в наших міцних хатах і нікуди не соватись навмання. Кортес погодився на доводи Мартіна, дав йому 30 солдатів, але в той же час зобов’язав його і нас підкорити Чіапу і заснувати там місто.

Про негайний похід не могло бути й мови: спершу довелося прокласти дороги, бо в країні було багато боліт і заростей. По­чали настилати гатки з колод і дощок, а де цього було мало – робили човни.

Так ми пройшли, нарешті, першу частину шляху. Далі були гори, і ми знов прокладали собі дорогу вздовж річки, щоб таким чином добратися до Чіапи. Ніякої дороги раніше тут не було, бо сусіди дуже боялися Чіапи, жителі якої були, може, найбільш войовничим племенем в усій Новій Іспанії, так що навіть Мексика не могла їх підкорити. Займалися вони роз­боєм. Вони раз у раз вимагали данини золотом, всяким добром і людьми, яких потім різали під час своїх жертвоприношень; у своїх наскоках вони часто доходили до Техуантепека і робили засідки в тамтешніх горах, чекаючи проходу індійських купців, так що порушували мирний обмін цілих провінцій. Часті і вдалі походи їх зібрали у них дуже багато полонених, яких вони три­мали на становищі рабів, перш за все для сільських робіт.

Ідучи вгору по річці, ми зробили огляд наших сил. Нас було: 30 вершників, 15 арбалетчиків, 8 мушкетерів і 60 піхотинців. Було з нами і немало індійців-мексиканців, касик Качули з ве­ликим почтом і великим загоном, але вони так боялися Чіапи, що погоджувалися тільки допомогти при транспортуванні і про­кладанні доріг.

Ми йшли з величезною обережністю, але люди з Чіапи нас помітили, і скрізь почали горіти сигнальні костри, щоб збира­лися воїни. Тим часом дорога йшла вже між маїсовими полями та іншими дуже привабливими насадженнями. Ми покладали надії на багату вечерю, бо відсутність жителів – вони всі втек­ли – нітрохи нас не конфузила. Але замість відпочинку довелося битися...

...Ми здобули цілковиту перемогу і в доброму порядку, з музикою і прапорами, увійшли у вороже місто.

Жителі, звичайно, втекли. Але наш каштан вмілими діями змусив їх повернутися, їх приклад наслідувало і населення су­сідніх селищ, і скоро життя увійшло в колію, і наш патер про­повідував з великим успіхом. Добрі відносини незабаром були порушені з вини одного нашого солдата, який перебував у Чомулі, сусідньому великому місті. Солдат був відправлений у Мексику на суд, але Чомула все ж повстала, і довелося її знов підкоряти. Місто лежало в горах і захищалося міцними стінами, а навкруги зяяли непрохідні провалля. Обстріл нічого не дав„ і ось ми спорудили спеціальні міцні рухомі навіси, під захистом яких ми почали підкопувати стіни. Захисники скидали різні горючі матеріали, стараючись запалити навіси, лляли киплячу воду, зсували великі глиби каменю. Кілька разів навіси розби­валися, і ми будували міцніші, ні на хвилину не припиняючи своєї роботи. Запеклість обох сторін усе зростала. Пригадую, як жерці із стін кричали: «Вам потрібне золото, тільки золото. Нате!» І з стін полетіли майстерно зроблені прикраси, але ски­нуті вони були в таке місце, куди легко долітали і стріли, і дротики.

Та ось удень пройшла якось злива, а потім настав густий туман, як це буває в горах. Нічого не було видно, і навіть звуки якось заглушалися. Наш капітан хотів припиняти поки що роботи, але я, знаючи з мексиканського прикладу, що й ворог у таких випадках слабшає, з не багатьма товаришами пробрався крізь пролом і дійсно натрапив тільки на невеликий загін чоловік у 200. Зав’язалась запекла сутичка і, може, всім нам тут був би й кінець, якби кілька з наших індійців не прийшли на допомогу. Наші підоспіли, і місто було взяте. Жителі в панічному страху кинулись у протилежну від нас частину міста, де намагалися втекти по майже стрімких скелях. Багато розбилося на смерть. Багатьох ми забрали в полон, але скарбів ніяких не знайшли.

¹ В Південно-Східну Азію.

² Великі маєтки, дані конкістадорам.