71

ВСТУП

За даними ООН, в світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них - діти.

Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшення числа дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився приблизно у 3,6 рази. Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок; погіршення екологічної обстановки) та зовнішні (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, несприятливі умови життєдіяльності).

Але, не зважаючи на причини настання інвалідності, для дітей це означає значне обмеження життєдіяльності. Вона сприяє розвитку соціальної дезадаптації, що обумовлена порушенням розвитку, утрудненнями у самозабезпеченні, спілкуванні, навчанні, оволодінням у майбутньому професійними навичками. Отримання дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства додаткових засобів та зусиль, що сьогодні намагається бути реалізовуватись у рамках соціальної роботи.

Актуальність проблеми.  Актуальною проблемою сьогодення постає питання щодо соціальної підтримки дітей-інвалідів. Загальновідомо, що базовими характеристиками здоров’я населення, поряд з демографічними, є показники інвалідності. Значення цих показників настільки велике, що деякі автори розглядають їх в контексті репродуктивних збитків суспільства. Проблема інвалідності з дитинства є однією з найгостріших не лише в педіатрії, але й у соціальній програмі суспільства. Свідченням цьому є прийняті в Україні за останні роки законодавчі та нормативні документи щодо охорони здоров я жінок і дітей, які визначають стратегію і тактику державних органів у вирішенні медико-соціальних проблем.

В Україні, на жаль, історично склалася ситуація, за  якої категорія дітей-інвалідів протягом довготривалого часу залишалася соціально незахищеною, і навіть певною мірою ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем, стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві. Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім’ї, діти-інваліди та їх  сім’ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя. Часто ці діти виявляються не підготовленими до життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам, зокрема у створенні без бар’єрної інфраструктури, забезпеченні без перешкод доступу до інформації. Нині спостерігається тенденція зростання чисельності дітей-інвалідів внаслідок зниження рівня медичного обслуговування та катастрофи на Чорнобильській АЕС, поширення СНІДу, алкоголізму та наркоманії.

Сучасна політика у відношенні дітей-інвалідів є результатом розвитку суспільства. Багато в чому ця політика відображає загальні умови життя та соціально-економічну політику держави. Невігластво, зневажання, упереджене ставлення та страх ось ті соціальні фактори, що протягом усієї історії були перешкодою для нормального розвитку дітей-інвалідів та призводили до ізоляції як самих хворих, так і їх родин.

В Законі України «Про охорону дитинства» зазначається, що проведення державної політики спрямовано на реалізацію цільових програм з охорони дитинства і передбачає надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.

У Законі України «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства» встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.

За звітними даними в Рівненській області дітей-інвалідів до 16 років, що знаходяться під наглядом лікувально-профілактичних закладів системи МОЗ України 4946 осіб, або 204,4 на 10 тисяч дитячого населення. В інтернатних закладах різних міністерств і відомств станом на 01.01.2002 р. знаходилося 299 дітей-інвалідів. Наведені цифри свідчать про те, що наша область стоїть на першому місці в Україні по інвалідизації дітей. При цьому в Україні лише в трьох областях відсутні центри медико-соціальної адаптації дітей з органічними ураженнями нервової системи (Харківська, Запорізька та Рівненська).

Станом дослідження проблеми. Дану тему досліджували сучасні вітчизняні та зарубіжні вчені, зокрема слід відзначити ґрунтовне досліджування питань у працях Л. Т. Тюпті ,І. Б. Іванової «Соціальна робота», де вони стверджують, що у «Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів» визначаються цільові галузі для створення рівних можливостей: доступність, освіта, зайнятість підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання. Одна з проблем - визначення принципу рівних можливостей у сфері освіти. Державним органам пропонується забезпечити навчання дітей-інвалідів в інтегрованих структурах. Навчання у звичайних школах зумовлює використання послуг перекладачів та належних допоміжних засобів, а також доступу, що покликані задовольнити потреби з різними нозологіями інвалідності. До процесу навчання на всіх рівнях слід залучати батьківські групи і організації інвалідів. Для створення інвалідам можливостей у галузі освіти країнам необхідно мати сформульовану політику, що розуміється і сприймається на всіх рівнях, забезпечити гнучкість програм, можливості варіювання навчальних планів. У випадках, коли система загальної шкільної освіти не задовольняє потреб усіх дітей-інвалідів, необхідно передбачити спеціальне навчання, що спрямоване на підготовку учнів до навчання у системі  загальної шкільної освіти. Внаслідок особливих комунікативних потреб глухих і сліпоглухонімих дітей доцільно організовувати їх навчання у спеціальний закладах чи у спеціальних групах і класах у звичайних школах.

І. Б. Іванова у праці «Соціально-психологічні потреби дітей-інвалідів» де звернуто увагу на створення рівних можливостей для дітей-інвалідів: доступність, освіта, зайнятість підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання. Питанню соціальної підтримки через реабілітацію дітей-інвалідів у навчальному посібнику «Технології соціальної роботи» навчального посібника, де зазначено, що система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацювати на повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятиме відновленню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з вадами більш якісно при значно менших фінансових затратах, оскільки основні витрати лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Мета бакалаврської роботи – дослідити та розкрити стан соціального захисту дітей в Україні через систему надання соціальної допомоги.

Об’єкт дослідження – діти-інваліди та система надання соціальної допомоги їм в Україні.

Предмет дослідження – процес надання соціальної допомоги дітям-інвалідам.

Завдання дослідження:

• розглянути дитячу інвалідність як соціальну і наукову проблему;

• розкрити сутність системи соціального захисту України стосовно дітей-інвалідів

• дослідити систему надання соціальної допомоги дітям-інвалідам в Україні

• охарактеризувати нормативно-правові та соціально-економічні чинники призначення та виплати соціальної допомоги дітям-інвалідам

Наукові методи дослідження: 1) теоретичні: аналіз, порівняння, класифікація, узагальнення наукової психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження;

2) емпіричні: вивчення соціально-педагогічної літератури.

Структура бакалаврської роботи складається зі вступу, двох розділів та параграфів до неї,висновків, списку використаної літератури, додатків.

РОЗДІЛ 1. СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ В УКРАЇНІ.

1.1. Сутність системи соціального захисту дітей інвалідів в Україні.

Рівень цивілізованості будь-якої соціальної держави визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих її членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей-інвалідів. В умовах реформування економічної системи України у зв'язку з переходом до ринкових відносин такі діти опинилися в найбільш тяжкому становищі.

Виділення дітей-інвалідів в окрему самостійну групу є життєво необхідним у зв'язку з їх беззахисністю, важкістю соціальної адаптації в суспільстві, що пов'язане з особливими умовами, в яких відбувається формування особистості дітей-інвалідів. Сфера правового регулювання захисту такої категорії дітей базується на положеннях законів України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. За останні десятиліття в Україні, як і в усьому світі, внаслідок багатьох чинників збільшилась кількість дітей-інвалідів, які потребують посиленої уваги з боку держави [6,23].

В даний час в Україні налічується понад 150 тис. дітей-інвалідів, значна частка яких мають вроджені вади розвитку, хвороби нервової системи та психіки. Частина цих дітей утримується в різних загальноосвітніх і галузевих закладах, обов’язковою умовою діяльності яких є створення середовища для якісної освіти, формування життєвих навичок, адаптації учнів з особливими потребами до життя в нових соціальних умовах. Поняття «діти з особливими потребами» має широкий зміст і включає в себе всі категорії фізичних, психічних та психологічних порушень у розвитку дитини. Як допомогти дитині, що має порушення та, яка опинившись у загальноосвітній школі, стикається з безліччю проблемних ситуацій та власною неспроможністю. Можна зрозуміти батьків, які віддають перевагу загальноосвітній школі, а не спеціалізованому закладу для подальшого навчання та соціалізації дитини, бо вони піклуються про збереження статусу «нормальності» для своєї дитини. Правильність внутрішнього інтуїтивного рішення батьків таких дітей, стосовно подальшої соціалізації підтверджується ідеями Інклюзивної освіти, які останнім часом поширюються та осмислюються на державному рівні та в освітньому просторі. У розвинених країнах інваліди мають не лише право, а й можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Така форма освіти називається інклюзивною (від англ. «інклюд», включення). Для інвалідів пристосований громадський транспорт, будинки обладнані так, щоб людина на візку могла легко заїхати до аптеки, книгарні чи кінотеатру. Як свідчать дослідження, близько 80 відсотків дітей з фізичними, психічними, розумовими обмеженнями проживають в сім’ях. Труднощі, з якими вони стикаються, пов’язані з необхідністю догляду за дитиною, високими витратами на її лікування, оздоровлення, придбання засобів корекції. Внаслідок цього у більшості сімей формується нездоровий психологічний клімат, спричинений низькими доходами батьків, що не забезпечують належне утримання дітей-інвалідів.

Важливим життєвим фактором для кожної дитини є інформування про особисті права, які допомагають підліткам в подальшому житті. Від незнання своїх прав, діти з особливими потребами відчувають себе не досить впевнено в повсякденному житті. Дітям-інвалідам, які перебувають на повному державному утриманні, державна соціальна допомога виплачується в розмірі 50 % призначеної суми та перераховується на їхні особисті рахунки в банку. Решта 50 % перераховуються на рахунок установи (закладу) за місцем перебування дитини. Дітям-інвалідам із числа сиріт за період перебування на повному державному утриманні державна соціальна допомога виплачується в повному розмірі та перераховується на їхні особисті рахунки в банку [6,12].

Надзвичайно актуальним залишається питання щодо відновлення стану здоров’я дітей, оскільки у них, на відміну від дорослих, лікувальні і реабілітаційні заходи повинні забезпечити подальший розвиток усіх органів і систем, попереджаючи затримку або дисгармонійність росту і дозрівання організму. У структурі причин інвалідності серед дітей на першому місці хвороби нервової системи та органів чуття ‒ 42,3 %. Найчастіше причиною інвалідності є дитячий церебральний параліч ‒ 38,8 %. На другому місці в структурі причин дитячої інвалідності психічні розлади ‒ 19 %, в тому числі розумова відсталість різних ступенів 84,1 %. Травлення, порушення обміну речовин становить 4,2% від загального рівня і зумовлена, головним чином, цукровим діабетом на який припадає 61,8 %.

Розподіл дітей-інвалідів за віком такий: до 3 років ‒ 5-8 %; 3-6 років ‒ становлять 16,7 %; 7-13 років ‒ 58,1 %; 14-15 років – 19,4 %.

Питання соціального захисту дітей-інвалідів урегульовані законодавчо, але, на жаль, місце органи влади та самоврядування виявляють формальний підхід до планування заходів (програм щодо соціального захисту дітей - інвалідів, так і до їх фактично впровадження в життя [12,15].

У соціальній державі соціальний захист ‒ це один з найважливіших напрямків діяльності держави. Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей-інвалідів. Виділення дітей-інвалідів в окрему самостійну групу є життєво необхідним у зв'язку з їх беззахисністю, важкістю соціальної адаптації в суспільстві, що пов'язане з особливими умовами, в яких відбувається формування особистості дітей-інвалідів. Нагляд за динамікою дитячої інвалідності та пошук шляхів впливу на неї, удосконалення чинного законодавства щодо соціального захисту дітей-інвалідів - одне з найважливіших завдань правової держави. Питання соціального захисту дітей з обмеженими фізичними можливостями не втрачає своєї актуальності, незважаючи на те, що цьому питанню постійно приділяється увага як на законодавчому рівні шляхом закріплення прав, пільг та компенсацій дітям-інвалідам, так і на суспільному рівні шляхом передбачення державних гарантій їх економічної та моральної підтримки.Згідно з чинним законодавством діти-інваліди першочергово і безоплатно забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації [19,3].

До технічних та інших засобів реабілітації, якими забезпечуються діти-інваліди належать:

• протезно-ортопедичні вироби, в тому числі ортопедичне взуття;

• спеціальні засоби для самообслуговування та догляду;

• засоби для пересування;

• допоміжні засоби для особистої рухомості, переміщення та підйому;

• меблі та оснащення;

• спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформацією.

Діти-інваліди забезпечуються технічними засобами реабілітації без права їх продажу, дарування і передачі протягом строку, на який видається такий засіб. Медичні показання до забезпечення дітей-інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації визначають лікувально-консультативні комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів з оформленням відповідного висновку. Технічні та інші засоби реабілітації, призначені для безоплатного забезпечення дітей-інвалідів за рахунок коштів державного бюджету, виготовляються, постачаються і ремонтуються підприємствами, які відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим Міністерством соціальної політики. Перелік цих підприємств щороку визначається Міністерством соціальної політики [21,4-5].

Облік дітей-інвалідів, які мають право на безоплатне забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення. З метою реалізації Законів України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та інших нормативно-правових актів, а також удосконалення механізму взаємодії органів системи Міністерства соціальної політики щодо працевлаштування інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 80 затверджено Порядок надання інвалідам та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг.

Послуги, спрямовані на відновлення оптимального фізично-інтелектуального, психічного і соціального рівня життєдіяльності особи з метою сприяння її інтеграції в суспільство – це і є реабілітаційні послуги.

Такі послуги надаються дитині-інваліду відповідно до індивідуальної програми реабілітації, яка складається лікувально-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу[7].

Індивідуальна програма реабілітації інваліда ‒ це комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей інваліда та дитини-інваліда. Але індивідуальна програма реабілітації носить рекомендаційний характер.

Надання реабілітаційних послуг дитині-інваліду може здійснюватись у реабілітаційній установі будь-якої форми власності, що має ліцензію на надання таких послуг, незалежно від місця проживання інваліда, за власним вибором законного представника дитини-інваліда[39].

Послуги, які передбачені Державною типовою програмою реабілітації інвалідів, надаються дитині-інваліду безоплатно чи на пільгових умовах у межах суми, передбаченої на зазначену мету.

Сьогодні в Україні діє розгалужена система реабілітаційних установ. За своїм спрямуванням такі установи є медико-соціальні, професійно-трудові, фізкультурно-спортивні, але такий поділ є відносним, оскільки більшість установ надають комплекс реабілітаційних послуг різного спрямування.

Системою соціального захисту передбачені пільги для дітей-інвалідів при вступі до вищих навчальних закладів. У разі складання вступних іспитів (вступних випробувань) з позитивним результатом до вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації зараховуються поза конкурсом діти-інваліди та інваліди першої і другої груп, яким не протипоказане навчання за обраною спеціальністю; до професійно-технічних навчальних закладів - діти-інваліди та інваліди, яким не протипоказане навчання за обраною професією (спеціальністю) та спеціалізацією. За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

• обидва батьки є інвалідами;

• один з батьків - інвалід, а інший помер;

• одинока матір з числа інвалідів;

• батько - інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачуються в повному розмірі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1312 «Про заснування академічної стипендії Кабінету Міністрів України обдарованим студентам з числа інвалідів» передбачено заснування з 1 січня 2010 р. 100 академічних стипендій Кабінету Міністрів України обдарованим студентам вищих навчальних закладів III—IV рівня акредитації з числа інвалідів. Академічна стипендія виплачується обдарованим студентам вищих навчальних закладів III—IV рівня акредитації з числа інвалідів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр», «спеціаліст» або «магістр», у розмірі 850 гривень на місяць. Студентам зазначеної категорії з числа інвалідів 1 групи академічна стипендія збільшується на 50 відсотків.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей людей з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда[1, 35-36].

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.

Забезпечення прав людей з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості[5].

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань людини з інвалідністю, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування людей з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома. Люди з інвалідністю можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрована у державній службі зайнятості як «безробітний». Рішення про визнання особи з інвалідністю «безробітним» і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для людей з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії громадян у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України[20].

Робота осіб з інвалідністю у нічний час та залучення їх до надурочних робіт допускається лише за згодою працівника-інваліда.

Тривалість щорічної оплачуваної відпустки для інвалідів 1 та 2 груп - 30 календарних днів, для інвалідів 3 групи - 26 календарних днів; тривалість щорічної неоплачуваної відпустки для інвалідів 1 та 2 груп становить до 60 календарних днів, а інвалідів 3 групи - до 30 календарних днів.

Звільнення працівника з інвалідністю за ініціативою адміністрації, переведення на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком МСЕК стан його здоров`я перешкоджає виконанню ним професійних обов`язків, загрожує здоров`ю і безпеці праці інших осіб або коли продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню стану здоров`я особи.

Однак, законодавство не забороняє звільняти з роботи працівників з інвалідністю з причин не пов`язаних з інвалідністю – прогул, порушення трудової дисципліни тощо. Працівники, які отримали на підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання, мають переважне право на залишення на роботі при скороченні штату або чисельності працівників, якщо за кваліфікацією та продуктивністю праці вони не поступаються іншим працівникам[31, 56-57].

Для проведення реабілітаційних заходів медичними закладами розробляється індивідуальна програма реабілітації, якає обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється Міністерством праці і соціальної політики України, Міністерством охорони здоров'я України та місцевими радами народних депутатів України. Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій згаданих міністерств. Міністерство праці і соціальної політики України спільно з іншими міністерствами і відомствами, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів здійснює розробку й координацію довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролює їх виконання.

Таким чином, соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здатностей інваліда до професійної і побутової діяльності.

У Німеччині, наприклад, в багатьох університетах функціонують спеціально створені Центри по роботі зі студентами з особливими потребами. У них виявляють рівень готовності знань студентів, допомагають визначитись щодо вибору спеціальності, інформують про індивідуальні технічні засоби навчання, допомагають інтегруватись у групу та колектив. Крім того, люди з особливими потребами у Німеччині мають право користуватися такими пільгами:

— інвалідам, які мають серйозні ураження опорно-рухового апарату (переміщаються в інвалідному візку), списують податкові витрати на транспорт;

— безкоштовний проїзд у громадському транспорті;

— якщо інвалід потребує постійного супроводу при користуванні громадським транспортом, то супроводжуючий має право безкоштовного проїзду в автобусі, поїзді та літаку на всій території Німеччини[42].

А також особа, яка супроводить інваліда, має право на пільгову оплату при відвідуванні громадських заходів, виставок, музеїв тощо. В деяких випадках супроводжуюча особа взагалі звільняється від оплати. Також здійснюється виплата допомоги на дітей-інвалідів. Вона виплачується навіть після досягнення 27-річного віку, якщо особа не може забезпечити себе матеріально самостійно, а інвалідність була встановлена до досягнення нею 27 років. У національному театрі в Празі (Чехія) є спеціальна ложа, призначена для людей в інвалідних візках, а в більшості кінотеатрів людина з поганим слухом може скористатися підведеною до кожного місця мережею озвучення.

У Швеції для бажаючих здобути вищу освіту створені належні умови для навчання студентів з різними вадами фізичного розвитку. Університети оснащені спеціально обладнаними під’їзними шляхами, ліфтами з широкими дверними проходами. Аудиторії обладнані необхідною побутовою технікою — це апарати для роботи з аудіопідручниками, комп’ютерні програми для аудіообробки друкованого тексту. В університеті працює телефонна служба, де

можна отримати кваліфіковану консультацію фахівців-спеціалістів. Опікуються людьми з обмеженими функціональними можливостями місцеві ради. До їх обов’язку входить створення належних умов для нормального життя, яке передбачає працевлаштування, забезпечення житлом, спеціально пристосованим для їхніх потреб. Для формування в молоді гуманного, толерантного ставлення до такої категорії осіб у навчальних закладах для них створені робочі місця.

Таким чином, громадськість Швеції намагається показати дітям, що всі люди рівні і фізична вада не повинна стати завадою у досягненні успіху, а інваліди, своєю чергою, не ізольовані від суспільства, а активно займаються потрібною й корисною роботою.

У Шотландії соціальні послуги для людей з фізичними та розумовими вадами надаються департаментом соціальної роботи місцевої влади та волонтерськими організаціями. Їх завдання полягає в допомозі цим людям вести повноцінне життя наближено до людей та суспільства. Основною формою підтримки людей з функціональними обмеженнями є робота з ними вдома: доставлення харчів, функціонування системи сигналізації, прання. Соціальні служби надають довго- та короткотривалу опіку (на вихідні, під час відпустки) [13].

У Франції поняття «інвалід» сприймається як «особа зі злегка пониженою здатністю адаптації». Для осіб, що є інвалідами, яким не виповнилось ще 20 років і які навчаються в школі, існує Спеціалізована комісія по освіті, яка надає висновки щодо можливості їх навчання разом зі здоровими дітьми. Батькам, які виховують дитину-інваліда, виплачується допомога. Якщо за дитиною доглядає стороння особа, то на це також передбачені кошти. Сума допомоги залежить від фінансового стану сім’ї. Працевлаштуванням інвалідів займається державна служба зайнятості, також є центри зайнятості для інвалідів, які забезпечують їх спеціалізованими робочими місцями. Загалом у Франції існує понад 1 400 спеціалізованих установ для інвалідів, де зайнято 120 тис. інвалідів. Провідним напрямком працевлаштування людей з фізичними вадами є надомна форма роботи та підприємницька діяльність. У провідних європейських країнах понад половину з числа бажаючих працювати забезпечуються робочими місцями.

У Польщі для людей з особливими потребами створені спеціалізовані та інтегровані навчальні заклади для надання вищої та професійної освіти. Зокрема, у Підляському університеті (м. Седльце) спеціально обладнано навчальні аудиторії для студентів із вадами зору та слуху. Основною перевагою навчального процесу є поєднання навчання з реабілітаційною програмою[16,2].

В Україні проблема навчання дітей з особливими потребами є досить актуальною. Єдиний ВНЗ, недержавної форми власності, який забезпечений всіма необхідними сучасними матеріалами для безбар'єрного пересування та навчання студентів з особливими потребами, — Університет «Україна» (м. Київ). Спеціально обладнані корпуси, навчальні аудиторії, створений електронний бібліотечний фонд та робочі місця дають змогу студентам відчути себе повносправними особистостями. Що стосується працевлаштування інвалідів в Україні, то слід відмітити, що далеко не всі підприємці погоджуються брати на роботу таких осіб. їм простіше сплатити штрафні санкції, аніж забезпечити робочими місцями. Для стимулювання роботодавців на державному рівні доцільно запровадити такі стимулюючі заходи, як наприклад:

— зменшити податкові витрати;

— надати грошові дотації підприємцям, в яких працюють особи з функціональними обмеженнями;

— відзначати нагородами, преміями тих роботодавців, які перевиконали нормативи, встановлені державою, і забезпечили належні умови праці;

— залучити засоби масової інформації для інформування громадськості та ін. Таким чином, соціальна політика України, як і в багатьох індустріально розвинутих країн світу, спрямована на забезпечення належних умов для повноцінного життя інвалідів, або людей з особливими потребами. Про це свідчить державна система соціального захисту, яка полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування та спеціально обладнаного громадського транспорту, протезуванні, орієнтації і сприйнятті інформації, пристосованого житла, стороннього догляду або опіки.