1.3. Нормативно-правові аспекти призначення соціальної допомоги дітям- інвалідам.

У 1959 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація прав дитини, що розвинула положення Загальної декларації прав людини. Декларація прав дитини грунтується на положенні, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування. Декларація підкреслює, що людство зобов'язане дати дитині краще, що воно має. У ній проголошені 10 принципів надання прав і свобод дитини. Ось ці принципи. 

 1. Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права мають визнаватися за всіма дітьми без винятків і без відмінностей і дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини, що стосується дитини або її сім'ї . 

 2. Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно і в соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом і в умовах свободи та гідності. При виданні з цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще забезпечення інтересів дитини. 

 3. Дитині має належати від її народження право на ім'я та громадянство. 

 4. Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток, з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно допологової і післяпологовий догляд. Дитині має належати право на належне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування. 

 5. Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному чи в соціальному відношенні, повинні забезпечуватися спеціальний режим, освіта і піклування, необхідні з огляду на її особливий стан. 

 6. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розумінні. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості: малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю. На суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов'язок здійснювати особливе піклування про дітей, що не мають достатніх засобів до існування. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалась державна або інша допомога на утримання дітей. 

 7. Дитина має право на здобуття освіти, яка має бути безкоштовною і обов'язковою, принаймні на початкових стадіях. Їй має даватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові і завдяки якій вона могла б, на основі рівності можливостей розвинути свої здібності і особисте мислення, а також усвідомлення моральної і соціальної відповідальності, і стати корисним членом суспільства. 

 Якнайкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить насамперед на її батьках. 

  Дитині має бути забезпечена повна можливість ігор і розваг, які були б спрямовані на цілі, переслідувані освітою; суспільство та органи публічної влади повинні докладати зусиль до того, щоб сприяти здійсненню зазначеного права. 

 8. Дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першим одержує захист і допомогу. 

 9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого ставлення, жорстокості і експлуатації. Він не повинен бути об'єктом торгівлі в якій би то не було формі. 

 Дитина не повинна прийматися на роботу до досягнення належного вікового мінімуму, йому ні в якому разі не повинні доручатися чи дозволятися роботи або заняття, які були б шкідливі для її здоров'я чи освіти або перешкоджали її фізичному, розумовому чи моральному розвитку[17,234-235].

 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації. Вона повинна виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру і загального братерства, а також у повному усвідомленні, що її енергія та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей. 

  Зростання соціальної значущості проблеми виховання і навчання дітей з вадами розвитку, наявність великих труднощів у її вирішенні висувають цю проблему в якості міжнародної. Багато держав відчувають потребу у виробленні певних міжнародних принципів, які могли б бути покладені в основу їх діяльності в галузі спеціальної освіти і морально стимулювали б цю діяльність. Деякі держави потребують не тільки в моральній підтримці, ної в матеріальній та консультативної допомоги. Тому ці проблеми стали предметом уваги багатьох організацій, що функціонують під егідою ООН. У їх числі ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Відділ спеціальних служб ООН, Відділ реабілітації ООН, Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна ліга товариств допомоги розумово неповноцінним особам і т. д. 

 Зусилля цих організацій в основному спрямовані на вирішення таких проблем: виявлення біологічних і соціальних причин порушень розвитку; розробка методів і критеріїв діагностування відхилень; визначення боргу суспільства, держави щодо цих осіб; вивчення шляхів вдосконалення системи допомоги таким особам різного віку; визначення шляхів соціальної адаптації та реабілітації; розробка правового становища інвалідів і т. д.

Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму "Діти України", закони України "Про охорону дитинства" і "Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства".

У Законі "Про охорону дитинства" дається визначення поняття "дитина-інвалід". Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

У законі зазначається, що проведення державної політики спрямовано на реалізацію цільових програм з охорони дитинства і передбачає надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.

У Законі України "Про державну соціальну допомогу дітям - інвалідам та інвалідам з дитинства" встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.

Залежно від характеру захворювання визначаються соціально-медичні класифікації дітей-інвалідів. Соціальний аспект класифікації дітей-інвалідів знаходиться у правовій парадигмі, має юридичне підґрунтя і розглядається з погляду визначення категорій дітей із функціональними змінами і патологічними станами, які дають право на встановлення інвалідності на різні терміни (на 2 роки, на 5 років, до 16-річного віку) залежно від діагнозу.

В Україні соціальний захист - це один з найважливіших напрямків діяльності держави. Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей-інвалідів. Виділення дітей-інвалідів в окрему самостійну групу є життєво необхідним у зв'язку з їх беззахисністю, важкістю соціальної адаптації в суспільстві, що пов'язане з особливими умовами, в яких відбувається формування особистості дітей-інвалідів. Нагляд за динамікою дитячої інвалідності та пошук шляхів впливу на неї, удосконалення чинного законодавства щодо соціального захисту дітей-інвалідів - одне з найважливіших завдань правової держави. Питання соціального захисту дітей з обмеженими фізичними можливостями не втрачає своєї актуальності, незважаючи на те, що цьому питанню постійно приділяється увага як на законодавчому рівні шляхом закріплення прав, пільг та компенсацій дітям-інвалідам, так і на суспільному рівні шляхом передбачення державних гарантій їх економічної та моральної підтримки[42].

  Основним законом України із соціального захисту інвалідів є Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 12 березня 1991 р. № 875-12. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

        У законі зазначається, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

        У законі визначаються цільові сфери створення умов для нормальної життєдіяльності інвалідів, такі як: діяльність державних органів влади, освіта, профорієнтація і працевлаштування, участь інвалідів у прийнятті рішень, матеріальне і соціальне оточення, фінансування соціальних проектів і програм із соціального захисту інвалідів. На виконання закону були прийняті ряд підзаконних і правових актів, національні програми, які регулюють механізм його реалізації.

        У ст. 2 закону визначається поняття інвалід. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті[12].

         У законі зазначається, що дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

       Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

        Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здатностей інваліда до професійної і побутової діяльності. Види та обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації та адаптації.

        Для проведення реабілітаційних заходів медичними закладами розробляється індивідуальна програма реабілітації, якає обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

        Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється Міністерством праці і соціальної політики України, Міністерством охорони здоров'я України та місцевими радами народних депутатів України. Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій згаданих міністерств. Міністерство праці і соціальної політики України спільно з іншими міністерствами і відомствами, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів здійснює розробку й координацію довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролює їх виконання[39].

        Групи інвалідності в Україні визначаються відповідно до Інструкції про встановлення груп інвалідності від 28 грудня 1991 р. № 16.01/20. Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя група інвалідності. Питання про встановлення груп інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення ґрунтується на оцінюванні комплексу клінічних, психологічних, соціально-побутових і професійних факторів. При цьому враховуються: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компенсаторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, можливість соціальної адаптації, потреба в різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, професійна підготовка, вік та ін.

         При огляді у медико-соціальних експертних комісіях у кожному випадку, незалежно від захворювання чи дефекту, проводиться комплексне обслідування усіх систем організму хворого з метою об'єктивного оцінювання стану здоров'я і ступеня соціальної адаптації, використовуються дані функціональних і лабораторних методів дослідження, проводяться опитування хворого, аналіз необхідних документів. Звертається увага на особисті установки інваліда, можливість соціальної адаптації. Огляд ґрунтується на принципах медичної етики і деонтології.

        При винесенні рішення про інвалідність складається індивідуальна програма реабілітації, що передбачає послідовність з проведеними раніше медико-соціальними заходами, розглядається питання про потребу в різних видах реабілітації, соціально-побутових послуг, матеріальної допомоги.

        При нестійких, зворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму з метою спостереження за ефективністю лікування та проведення реабілітаційних заходів, станом здоров'я і ступенем соціальної адаптації проводиться періодичний огляд інвалідів через 1—3 роки.

         При стійких, незворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості поліпшення перебігу захворювання і відновлення соціальної адаптації, внаслідок неефективності вжитих реабілітаційних заходів, інвалідність установлюється без зазначення строку переогляду[35, 67-68].

         Підставою для встановлення першої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до різко вираженої соціальної дезадаптації внаслідок неможливості навчання, спілкування, орієнтації,

контролю за своєю поведінкою, пересуванням, самообслуговуванням, участю у трудовій діяльності, якщо вказані порушення викликають потребу в постійному сторонньому догляді чи допомозі. При забезпеченні засобами компенсації анатомічних дефектів чи порушення функцій організму, створенні спеціальних умов праці на виробництві чи вдома можливе виконання різних видів праці.

         Підставою для встановлення другої групи інвалідністі є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюванням, наслідками травм, уродженими дефектами, що не потребують постійного стороннього догляду чи допомоги, але призводять до вираженої соціальної дезадаптації внаслідок різко вираженого утруднення навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності або при неможливості працювати.

         Підставою для встановлення третьої групи інвалідності є обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до значного зниження можливостей соціальної адаптації внаслідок вираженого утруднення навчання, спілкування, пересування, участі у трудовій діяльності (значне зменшення обсягу трудової діяльності, зниження кваліфікації, значні утруднення у виконанні професійної праці внаслідок анатомічних дефектів).

         Сьогодні державна політика соціального захисту інвалідів здійснюється відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та інших законодавчих актів, норми яких визначають додаткові державні соціальні гарантії окремим категоріям інвалідів: інвалідам війни, інвалідам з числа осіб, котрі постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АБС, інвалідам з числа військовослужбовців тощо[9].

         Пенсійне забезпечення інвалідів здійснюється згідно з законами України "Про пенсійне забезпечення", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а також іншими законодавчими актами, зокрема "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про службу в органах місцевого самоврядування".

        Таке законодавче розмежування питань соціального захисту інвалідів унеможливлює реалізацію соціальної політики в єдиному напрямі для всіх категорій громадян[6].

        Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим Верховною Радою України 22 лютого 2002 p., визначено правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою на підставі пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлено обов'язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту особам, які страждають на психічні розлади.

          З метою поліпшення соціального захисту дітей-інвалідів 16 листопада 2000 р. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". Цим законом передбачені заходи, спрямовані на поліпшення матеріального забезпечення дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, зокрема цим категоріям інвалідів надається право на державну соціальну допомогу, яка виплачується замість пенсії.

         Правові аспекти щодо освіти інвалідів містяться в Законах України "Про освіту", "Про дошкільне виховання", "Про загальну середню освіту" тощо. Значну увагу приділено вирішенню проблем дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку в Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347.

          Законодавством України про працю передбачена система пільг для працюючих інвалідів, працівників, які мають дітей-інвалідів. Встановлення цих пільг спрямовано на створення умов для реалізації інвалідам повною мірою свого конституційного права на працю, на створення умов для продуктивної та безпечної праці інвалідів під час прийому на роботу та звільнення з неї.

Нормативно-правова база з питань соціального захисту інвалідів була значно розширена в останні роки. Протягом 2000—2001 p.p. до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" були внесені суттєві зміни і доповнення щодо оподаткування, створення належних умов для соціально-трудової та професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення умов для працевлаштування та ін[11].

        Для поліпшення умов перевезення пасажирів з ураженням опорно-рухового апарату у вересні 2001 р. Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження "Про розробку та організацію серійного виробництва міських пасажирських автобусів і тролейбусів, переобладнаних або обладнаних спеціальними пристроями для перевезення інвалідів на візках". Передбачено серійний випуск уніфікованих вітчизняних транспортних засобів, які б забезпечували маломобільним групам населення і, насамперед, інвалідам на візках рівні з іншими громадянами можливості у користуванні міським пасажирським транспортом.

         Соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями є одним із пріоритетних напрямів Стратегії подолання бідності, затвердженої Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637, оскільки інвалідність тісно пов'язана з бідністю.

         Зроблені певні кроки зі створення правової бази у сфері реабілітації інвалідів. Указами Президента України затверджено Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001—2005 pp., створено Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, постановою Кабінету Міністрів України схвалено Концепцію ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні[37].

Основними нормативними актами в Україні, якими регулюються питання соціального захисту дітей-інвалідів в частині забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації є Закони України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", “Про охорону дитинства”,  постанов Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів” та “Про затвердження Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення, переліку таких засобів”. Згідно з чинним законодавством діти-інваліди першочергово і безоплатно забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації. До технічних та інших засобів реабілітації, якими забезпечуються діти-інваліди належать:

• протезно-ортопедичні вироби, в тому числі ортопедичне взуття; спеціальні засоби для самообслуговування та догляду;

• засоби для пересування;

• допоміжні засоби для особистої рухомості, переміщення та підйому;

• меблі та оснащення, спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформацією.

Діти-інваліди забезпечуються технічними засобами реабілітації без права їх продажу, дарування і передачі протягом строку, на який видається такий засіб. Медичні показання до забезпечення дітей-інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації визначають лікувально-консультативні комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів з оформленням відповідного висновку. Технічні та інші засоби реабілітації, призначені для безоплатного забезпечення дітей-інвалідів за рахунок коштів державного бюджету, виготовляються, постачаються і ремонтуються підприємствами, які відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим Мінсоцполітики. Перелік цих підприємств щороку визначається Мінсоцполітики. Облік дітей-інвалідів, які мають право на безоплатне забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення. На диспансерному обліку в лікувально-профілактичних закладах області перебуває понад 3,7 тис. дітей-інвалідів. Але не всі з них потребують забезпечення технічними засобами реабілітації згідно з висновками лікарсько-консультативних комісій[28,223]. Всього на обліку в органах соціального захисту населення на забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації перебуває  680 дітей-інвалідів.  Згідно з новим порядком забезпечення засобами реабілітації у 2012 році звернулося 217 законних представників дітей-інвалідів на забезпечення засобами реабілітації, яким видано управліннями із залишків минулих років 119 одиниць, підприємствами - 160 одиниць протезно-ортопедичних виробів та 42 одиниці інших засобів реабілітації. Потреба на 2015 рік складає 238 одиниць засобів реабілітації. За зверненням законного представника дитини-інваліда, органи соціального захисту населення здійснюють замовлення на забезпечення дітей-інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації.  З метою реалізації Законів України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та інших нормативно-правових актів, а також удосконалення механізму взаємодії органів системи Мінсоцполітики щодо працевлаштування інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 80 затверджено Порядок надання інвалідам та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг.  Послуги, спрямовані на відновлення оптимального фізично-інтелектуального, психічного і соціального рівня життєдіяльності особи з метою сприяння її інтеграції в суспільство  – це і є реабілітаційні послуги.  Такі послуги надаються дитині-інваліду відповідно до індивідуальної програми реабілітації, яка складається лікувально-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу. Індивідуальна програма реабілітації інваліда - це комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей інваліда та дитини-інваліда. Але індивідуальна програма реабілітації носить рекомендаційний характер.  Надання реабілітаційних послуг  дитині-інваліду може здійснюватись у реабілітаційній установі будь-якої форми власності, що має ліцензію на надання таких послуг, незалежно від місця проживання інваліда, за власним вибором законного представника дитини-інваліда.  Послуги, які передбачені Державною типовою програмою реабілітації інвалідів, надаються дитині-інваліду безоплатно чи на пільгових умовах у межах суми, передбаченої на зазначену мету[26,23].  Сьогодні в Україні діє розгалужена система реабілітаційних установ. За своїм спрямуванням такі установи є медико-соціальні, професійно-трудові, фізкультурно-спортивні, але такий поділ є відносним, оскільки більшість установ надають комплекс реабілітаційних послуг різного спрямування.  Станом на 01 січня 2015 року в Україні налічується 406 реабілітаційних установ різного підпорядкування, в тому числі 210 в системі Міністерства соціальної політики України.  З метою надання дітям-інвалідам реабілітаційних послуг в системі Мінсоцполітики протягом 2012-2013 років та І кварталу 2014 року було направлено 27 особових справ дітей-інвалідів до Миколаївського державного комплексу соціальної реабілітації дітей-інвалідів та 2 справи до Вінницького обласного центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Промінь”.  З метою надання дітям-інвалідам реабілітаційних послуг в м. Кіровограді був створений комунальний заклад «Центр соціальної реабілітації (денного перебування) дітей-інвалідів Кіровської районної у м.Кіровограді ради», який розпочав свою роботу з 24 лютого 2012 року.   Центр надає реабілітаційні послуги з соціальної, психологічної, педагогічної, професійної реабілітації та медичний супровід. Тривалість реабілітаційних програм складає 6 місяців.  Центр розрахований на одночасне перебування 50 дітей-інвалідів. На сьогодні Центр відвідує 33 дитини-інваліда. У закладі працюють вчитель-реабілітолог, асистент вчителя-реабілітолога, практичний психолог, логопед, музичний керівник, лікар-педіатр, сестра медична з масажу та інші працівники.  Вікова категорія дітей-інвалідів на яку розрахований Центр від 3 до  18 років, з вадами зору та слуху, опорно-рухового апарату, ураження центральної нервової системи, затримки розумового, психічного та мовного розвитку, змішані вади. Форма реабілітаційного обслуговування – амбулаторна, консультативна та соціальний патронат.   Велика увага приділяється психологічному аспекту. За поточний період практичним психологом проведені  психологічні обстеження дітей, які відвідують Центр.  Важливою складовою Центру є організація роботи з батьками. Адже провідною формою роботи є тандем "фахівець - дитина - сім’я". Працює клуб батьків дітей з особливими потребами – «Ми разом!», який систематично проводить заняття, круглі столи, інформаційні години для батьків.  У Центрі організований «навчальний сніданок»,  метою якого є створення реального навчального простору, у якому дитина має навчитися навичкам прийняття їжі, правил поводження за столом, навичкам особистої гігієни тощо. У 2012 році були виділені кошти з міського бюджету на проведення капітального ремонту даху, опалювальної системи, групових приміщень, санвузлів, зроблена огорожа на загальну суму майже 970 тис. грн. Також у 2012 році матеріально-технічна база закладу була зміцнена на суму 100,5 тис. грн.: із них 30 тис. грн. за рахунок благодійної допомоги, понад 14 тис. грн. – за рахунок обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Фондом соціального захисту інвалідів вирішується питання щодо придбання у 2015 році реабілітаційного обладнання для Центру на суму 160 тис.грн. Проблемним питанням у діяльності Центру є створення відділення денного перебування, на чому наполегливо наполягають батьки дітей-інвалідів. Рішенням  Кіровської районної у м. Кіровограді ради № 153 від 11 грудня 2012 року було внесено зміни до Положення про Центр реабілітації, згідно з якими у структуру Центру додатково введено відділення денного перебування. Однак, затвердженим кошторисом видатків на 2015 рік на утримання Центру реабілітації передбачено 616,6 тис.грн., при цьому кошти на роботу відділення денного перебування у ньому не передбачені.  Для повноцінної роботи відділення денного перебування Центру необхідна організація харчування дітей-інвалідів, які перебуватимуть у цьому відділені. У приміщенні Центру відсутній харчоблок. Постачання готових страв з кухонь інших навчальних закладів можливе.  Зокрема згідно з висновком Кіровоградського міжрайонного управління Держсанепідслужби у Кіровоградській області від 18 березня 2013 року така  можливість приготування гарячої їжі існує у кухні школи № 9. Але для забезпечення доставки готових страв потрібен спеціально обладнаний автомобіль, якого у Центрі немає.  В системі соціального захисту населення області функціонує два дитячих будинки-інтернати для розумово відсталих дітей: Новомиргородський ІІ профілю на 150 ліжко-місць та Знам'янський  ІІІ-ІV профілю на 125 ліжко-місць.  Існуюча ліжкова мережа вказаних закладів дозволяє задовольнити потребу у влаштуванні всіх дітей-інвалідів до інтернатних установ області згідно з висновком психолого-медико-педагогічної консультації. Станом на 01 березня 2015 року у зазначених закладах на повному державному утриманні перебуває 272 дитини, з яких: 6 - дітей-сиріт,  60 дітей, позбавлених батьківського піклування. Вихованці Знам’янського дитячого будинку-інтернату III-IV профілю та Новомиргородського дитячого будинку-інтернату         ІІ профілю - це діти з глибокою розумовою відсталістю та фізичними вадами, деякі не можуть самостійно пересуватись та самообслуговуватись. Кожна дитина відзначається ослабленим  психічним та фізичним здоров’ям.  Вся реабілітаційна робота в будинках-інтернатах будується з урахуванням психофізичних вад та індивідуальних особливостей вихованців.  Основний напрямок роботи – це максимальна корекція психофізичних вад, соціально-побутова адаптація дітей-інвалідів в умовах дитячого будинку-інтернату, спрямована на відновлення соціального статусу вихованців.  Оздоровлення вихованців Новомиргородського дитячого будинку-інтернату ІІ профілю здійснюється відповідно до обласної програми оздоровлення і відпочинку дітей, молоді та сімей з дітьми Кіровоградської області на 2010-2016 роки, якою на 2015 рік передбачено кошти у сумі 81 тис. грн.  

На санаторно-курортне  лікування та оздоровлення дітей,  які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, протягом 2014 року до області надійшло 107 путівок на суму 538,8 тис. грн., що складає 40,7% від необхідної кількості путівок, з них: 75 путівок для  дітей в організованих групах та 32 путівки для дитини у супроводі одного із батьків[33].

         Побудова правової бази виходить із того, що не лише декларується той чи інший набір гарантій для осіб з обмеженими фізичними можливостями, а й законодавчо встановлюється процедура їх впровадження і контролю за реалізацією, яка здатна забезпечити втілення всієї сукупності соціальних пряв осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільному житті.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Інвалід – особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідком) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав». «Інвалідність – міра втрати здоров`я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів.

Дитина-інвалід, особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги та захисту.

Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров’я України та органами місцевого самоврядування. Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій центрального органу виконавчої влади з питань праці та соціальної політики та Міністерства охорони здоров’я України. Фінансування заходів щодо соціальної захищеності інвалідів і дітей-інвалідів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, в тому числі Фондом соціального захисту інвалідів, місцевих бюджетів, а також органами місцевого самоврядування за місцевими програмами соціального захисту окремих категорій населення за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Основними нормативними актами в Україні, якими регулюються питання соціального захисту дітей-інвалідів в частині забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації є Закони України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", “Про охорону дитинства”,  постанов Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів” та “Про затвердження Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення, переліку таких засобів”. Згідно з чинним законодавством діти-інваліди першочергово і безоплатно забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації.

Сьогодні державна політика соціального захисту інвалідів здійснюється відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та інших законодавчих актів, норми яких визначають додаткові державні соціальні гарантії окремим категоріям інвалідів.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ВИПЛАТИ СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ ІНВАЛІДАМ.