22. Едикт, який забороняє парламентам втручатися в державні справи і адміністрацію (лютий 1641 р.)

... Ми, зважаючи на думку нашої ради, виходячи з нашого твердого переконання, і в силу нашої королівської влади й авто­ритету, сказали і оголосили, говоримо і оголошуємо, що наш паризький парламент та інші наші трибунали були засновані тільки для того, щоб давати правосуддя нашим підданим; ми якнайсуворіше забороняємо їм надалі не тільки брати у своє відання справи, подібні до тих, які згадано вище, але взагалі всі справи, які можуть стосуватися держави, адміністрації і уряду; ці справи ми залишаємо виключно за нами і нашими на­ступниками, якщо тільки ми не дамо їм нашими грамотами влади і спеціального доручення, зберігаючи за собою право запитувати думку. нашого парламенту з приводу державних справ у тих випадках, коли ми вважатимемо це корисним для блага нашої служби.

IV. Ми наказуємо і волимо, щоб едикти і декларації, які бу­дуть записані в реєстри за цією формою (в нашій присутності і на королівському засіданні – lit de justice), виконувались ціл­ком за їх формою і змістом, і забороняємо нашому парламентові та іншим трибуналам чинити який-небудь опір, не забороняючи, проте, нашим службовим особам робити нам подання, які вони вважатимуть потрібними, про виконання едиктів для блага нашої служби, і після цих подань ми волимо і наказуємо, щоб вони корилися нашим бажанням і виконували едикти згідно з поправ­ками, які будуть зроблені нашою владою, коли ми це накажемо їм.

V. Щодо едиктів і декларацій, які будуть послані їм відносно уряду і адміністрації держави, то ми наказуємо і вимагаємо, щоб вони опубліковували і реєстрували їх, ні в якому разі не розгля­даючи і не обговорюючи їх; щодо едиктів і декларацій відносно наших фінансів, то ми волимо і наказуємо, щоб, коли, після того як вони будуть прислані їм, виникнуть якісь перешкоди для реєстрації їх, вони поверталися для подання нам, щоб ми могли зробити в них зміни, які визнаємо потрібними, вони ж не мати­муть права вносити в них які-небудь зміни своєю владою або ж уживати слова «ми не повинні і не можемо», що є зневажливим для авторитету государя.

VI. В тому разі, коли ми вважатимемо, що едикти повинні бути зареєстровані і виконані в тій формі, в якій ми їх послали їм після того, як вислухали подання з цього приводу, ми волимо і наказуємо, щоб після одержання нашого наказу вони приступили до перевірки і реєстрації, припинивши всі справи, якщо тільки ми не дозволимо їм надіслати друге подання, після якого ми во­лимо, щоб це було виконано негайно.

23. Донесення інтенданта юстиції де-вуайє д’аржансона (1 червня 1633 р.)

Коротке донесення про найвидатніші справи, які я здійснив на королівській службі, виконуючи доручення його величності, коли я був інтендантом юстиції в провінціях Турені, Беррі, Лі-музені, Ангумуа, Ле-Марші і Оверні.

Я виїхав з Парижа в серпні 1632 р. і, проїжджаючи через Тур, наказав чинам президіалу притягти до суду маркіза де-Туссі і його спільників, згідно з розпорядженням, посланим їм кілька днів раніше.

Потім, провівши його величність в Пуату, Ле-Марш і Лімузен до кордонів Оверні, я повернувся в Лімож, звідки написав чи­нам судів президІалів і сенешалів, а також віце-сенешалам і превотам цих провінцій, щоб мати всі дані і вчинити судове пере­слідування проти тих, хто був на стороні його високості герцога Орлеанського або ж допомагав цій партії проти служби його ве­личності. На цей раз я не знайшов жодного факту, який міг би бути приводом для справедливого вироку або притягнення кого-небудь до суду, що змусило мене негайно особисто провести слід­ство і дати розпорядження провести слідство щодо головних вождів смути, які збирали солдатів.

Щодо них усіх, а також інших дворян і осіб нижчого стану я, зібравши досить доказів, дав розпорядження арештувати їх, але не маючи можливості зробити це, конфіскував все їх майно і продовжував переслідувати їх по суду, через неявку їх, заочно з усією ретельністю, яку можуть дозволити неминучі в таких процедурах відстрочки, до 14 жовтня, коли де-Шатонеф написав мені після того, як герцог Орлеанський знову здобув ласку його величності, щоб я продовжував переслідувати по суду сеньйо­рів де-Саннбеф і де ля Мот Терсан і що проти інших я можу діяти не поспішаючи, завжди тримаючи винуватців в страху.

Я скористувався цим, і процеси згаданих сеньйорів були майже підготовлені до заочного розгляду, але в цей час пан де ля Боно прислав мені листа його величності, де-Шатонефа і де ля Врільєра, написані в Тулузі 30 жовтня 1632 р., в силу яких він наказував мені не робити нічого крім слідства і суду як щодо згаданих сеньйорів, так і щодо інших слуг герцога Орлеанського і не зносити будівель сеньйора де-Саннбеф.

Це саме розпорядження було взяте назад ще в листопаді його величністю, який, проїжджаючи через Лімож, особисто наказав мені не чинити ніякого зла всім, хто був проти нього, і продовжувати тільки тримати їх в страху. Це було виконано так, що ніхто з них не зважився повернутися і жити в своєму будинку, і більшість з них завжди перебувала при герцогу Ор­леанському в Турі або в інших місцях аж до виїзду його з коро­лівства; за ним поїхав сеньйор де-Саннбеф, єдиний з усіх вину­ватців у провінціях, на які поширювалось моє доручення; решта постаралась сховатися, де могла, не зважуючись повернутися в свої будинки, а дехто подав мені прохання, в яких просив, щоб його величності було угодно простити їм вчинені ними про­вини і дозволити їм жити в їх будинках, заявляючи, що вони не захотіли йти за герцогом Орлеанським, який ще недалеко ви­їхав за межі королівства, і обіцяли надалі завжди коритися, що вони повинні робити його величності як його піддані.

Я сповістив про це де ля Врільєра, який депешами його ве­личності і своїми від 12 грудня 1632 р. наказав мені продовжу­вати судове переслідування проти згаданого сеньйора де-Санн­беф і тих, хто недавно пішов за герцогом Орлеанським і покинув королівство, а щодо тих, хто залишився, – прийняти їх прохання в поясненнями і послати на розгляд його величності в його раді протягом десяти тижнів, на протязі яких всі переслідування проти них будуть припинені.

На виконання цього наказу, взятого назад другою депешею де ля Врільєра від 12 січня, тому що процес згаданого сеньйора де-Саннбеф був закінчений, я засудив його на смерть заочно в присутності судових чинів лімозького президіалу; і в силу спеціального доручення його величності з цього приводу від З жовтня 1632 p., коли мені було наказано знести будинки зга­даного сеньйора де-Саннбеф, в якій би провінції вони не знахо­дились, а також в силу ухвали мого найвищого суду, який по­становив те саме, я наказав приступити до цілковитого знесення будинків, які належали згаданому сеньорові де-Саннбеф...