10 Клас

249

М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її.

Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто лег­ко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час по­хорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й на­магаються герої радіти йому, скільки можна. Ось ми бачимо, як весняним ранком іде в полонину Іван. «Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

• Слава Ісусу!

• Навіки слава».

Його радість така справжня, така непідробна, що й читач радіє мимо­волі разом із ним: жити — прекрасно. Та у житті не тільки свята. Іван не боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя пра­ця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися своєю працею — це одна з важливих складових частин людського щастя, сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені пра­цею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки — його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачи­мо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благосло­венна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей — у праці. У ній вони бачать і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити — така фор­мула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють ко­хання. Для одних, як для Палагни та Юри,— це пристрасть, це виклик мо­ралі, бо головне в житті, за словами Палагни,— «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,— це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випад­ково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень сла­вили життя і любов, без якої і саме життя неможливе.

Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справ­жня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло пи­тань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.

Карпатськi ромео I джульєтта

(За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків») Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi

250

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й Капулеттi, ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного,— Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шек-спiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Але на тому, власне, аналогiя й обмежується. Головна колiзiя в обох творах — смерть героїв — рiзна. Якщо в Шекспiра трагедiя вiдбувається через випадкову неузгодженiсть дiй Ромео i Джульєтти, то в Коцюбинського — iнакше.

Мотивом самогубства i Ромео, i Джульєтти є їхнє кохання. У «Тiнях забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.

У цьому сюжетному моментi видно, що Коцюбинський не пiшов слiпо за Шекспiром. Розгортання дiї в повiстi український майстер пiдпорядкував зовсiм iншiй iдеї. Сувора, дика гiрська природа пiдстерiгає людину на кожному кроцi. Це показано не тiльки у вiруваннях гуцулiв, а й в умовах їхнього життя. Тому смерть Марiчки мотивується зовсiм iншими причинами, нiж у Шекспiра: «Недаремно Iван поспiшав з поло­нини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Чере­мош, взяла її вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати».

Головна вiдмiннiсть твору Коцюбинського вiд твору англiйського кла­сика не в ключовiй сюжетнiй колiзiї, а в особливостях змалювання таєм­ничого казкового свiту. Кохання переживається героями, як найдивнiша загадка, що має велику силу над людьми. I вже в першiй дитячiй зустрiчi майбутнiх закоханих з’являються фантастичнi образи, без яких немис­лиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Iванко. До речi, в цiй же сценi Коцюбинський показує себе i майстром сюжету. Перша зустрiч Iвана i Марiчки починається з конфлікту — бiйки. Така несподiвана колiзiя безперечно свiдчить, що письменник володiв i висо­ким мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди бiльше пiдпорядкована перебiгу настроїв, тобто сюжету внутрiшньому.

Дiти природи, Iван i Марiчка в своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не засмiтила їй серця». Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку ба­чить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голiм тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання ге­роїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван виграє на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю.