Герої новел василя стефаника

Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. За словами Франка, Стефаник — «може, найбільший артист, який по­явився у нас від часів Шевченка».

Друг і земляк Василя Стефаника Марко Черемшина, називаючи його «поетом мужицької розпуки», точно визначив основне тематичне заці­кавлення В. Стефаника — українське, а точніше, галицьке селянство. Гли­бинний реалізм і психологічна заглибленість, виняткова чесність і мис­тецька довершеність — такі основні риси творчого доробку цього прозаїка. Усвідомлюючи потребу в найчеснішому письменницькому слові, достой­ному тих, що «кров червону лиють у чорну землю», покладаючись пере­дусім на життєву правду і силу факту, письменник цілком входив у чуже життя, роз’ятрюючи своє серце чужим болем. Можливо, у цьому секрет нечисленності новел письменника, лаконізму і точності його слова.

Біда і розпука галицького села на зламі століть «коротко, сильно і страшно» відображена письменником у новелі «Камінний хрест». У ній трагедія безземельного селянина подана на такому драматичному зрізі, як спродування рідного гнізда й еміграція у пошуках хліба та роботи до далекої Канади. Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, мав лише камінного хреста на піщаному гробі, прозаїк розмірковує над тими мо­ральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і перед­усім — над проблемою моральної осідлості, зв’язку з рідною землею. І аби увічнити цей зв’язок, Іван ставить по собі і по своєму життю камін­ний хрест. Канада для нього рівнозначна смерті. Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. П’яний танець як ознака божев­ілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, які не тільки по­глиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інфор­мацію, привнесену читачем.

Своєрідну «мелодію смерті» творить В. Стефаник і в новелах «Похо­рон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка

10 Клас

271

проживає останню годину. Людина живе доти, вважає автор, доки не згасне в ній свідомість того, що вона людина.

Ось стара баба, «синя, як пуп» у непаленій хаті, в цілковитій самотині чекає святого вечора на печі, посеред купи дрантя («Святий вечір»).

Ось нещасний Данило несміливо зазирає до панської брами, мріючи про те, щоб продати панові свою силу, самого себе, бо «переднивок дуже прикрий», а четверо дітей вимагають їсти («Май»).

Батько не радий новій дитині, бо «то не люди, а то жебраки плодять­ся», а нещасна мати, вмираючи, співає дітям передсмертну пісню: «у слабім, урванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти й цілувала їх по головах» («Кленові листочки»).

Батько, везучи безнадійно хвору доньку до лікаря, докоряє їй за хво­робу, бо «ліпше вже відвести на могилу та вівернути, та й збутися» («Кат­руся»)…

Такий світ героїв Стефаника. Не моральне звиродніння, а нелюдські умови існування штовхають іноді його героїв до страшних вчинків, як, наприклад, Гриця Летючого («Новина»), котрий, не в змозі дивитися на страждання голодних і холодних своїх дітей, вирішив їх утопити.

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника ма­ють внутрішню мораль. Навіть коли тіло холоне від студені і голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує від втрати людської подоби. Втопивши одну доньку, Гриць Летючий дає іншій палицю, щоб боронилася від собак, ра­дить, як уберегтися від злого і жити далі. «Дрожала на печі… і головою в стіну била», та згадавши, що святий вечір, стара баба звертається до груші за вікном: «Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цього вечора не заколідує, …лиш ти…» («Святий вечір»).

Світло від великості малої людини у Стефаника таке потужне, що його неможливо не помітити. Попри все письменник не втрачає оптимізму. І оптимістичне звучання сповнює його творчість особливим змістом, зу­мовлюючи вічну сучасність його слова.

СИМВОЛІЧНІСТЬ ОБРАЗУ КАМІННОГО ХРЕСТА В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «КАМІННИЙ ХРЕСТ»

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел із життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянсь­ку душу хлібороба у такому повному освітленні,— захоплено писав Ми­хайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резигнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі».

Єдиний твір присвятив Василь Стефаник темі еміграції. Це новела «Камінний хрест». В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух, односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові. «Він

272

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

дуже не хотів покидати свого камінистого грунту,— згадував Стефаник,— та діти, невістки і доньки не давали йому життя…» Та справжніми прототи­пами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався пись­менник упродовж трьох років. На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від го­лосінь та зойків голос матерів. Уже там, на вокзалі, почалась творча робота над «Камінним хрестом». Довга, болюча, виснажлива.

Душу емігранта Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його му­чили і боліли відчутніше. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так наполегливо, вперто розгонив ілю­зійне марево еміграційного щастя.

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Пор­трет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває сим­волічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану ро­бочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернув­ся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього ви­тратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і ней­мовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів нове­ли містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найго­ловніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвія­ти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати…» У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити...» — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що ви­повів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан догля­дати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, па­м’ять про нього в людей. І це найважливіше.

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що навис­ла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець». І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього