10 Клас

299

«ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, …їли в тиж­день раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день…» Пани ж тільки «їдять та п’ють» за них і не виконують заповідей Святого Письма, де сказано: «В поті лиця їж хліб». Мужики ж допомагають їм неправду творити, за це й мучаться.

Переконливі слова Явтуха повели людей до панських амбарів забира­ти ними ж вирощене зерно, вивели за село зустрічати карателів. Селяни хотіли почути виправдання їхнім діям — і вони почули їх з уст свого ліде­ра, та ще й підкріплені словами з найсвятішого — Біблії. Вони повірили Явтухові, погодилися зі словами прокламацій, що «той має право на зем­лю, хто робить на ній».

І це було новим кроком у розвитку суспільного життя, зрушенням у се­лянській свідомості: вони — сила, за ними — правда й Боже Слово.

Та ворог ще сильний. Хоч «Партнера мов пришибло» і «він … сховав­ся в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого, не чуючи», однак швидко оговтався і поїхав викликати військо. Сильна у панів і машина придушен­ня — армія. У сусідньому селі Кавунівці вбили трьох чоловіків, із наміром покарати бунтівників прийшли й до цього села. Тільки завдяки проник­ливому Явтуховому слову не відбулося велике кровопролиття.

Мабуть, після того, що сталося і солдати, і селяни вже не будуть та­кими, як були. Зерна сумніву в правильності свого життя і надії на краще вже посіяні. От тільки які сходи вони дадуть?

В. Винниченко дав своєму творові підзаголовок: «Малюнок із селянсь­ких розрухів». Дійсно, розруха. Бо хіба це нормально, коли стріляють один в одного брати, громадяни однієї країни? Коли відчай веде людей на гра­бунок і коли втішають: «— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу… тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть… Однак з голоду здохла б…

• Дітки ж у мене…

• І дітки повитягувались би…»

Письменник майстерно розкрив психологію натовпу, його стосунки з особистістю. Лідером стає той, хто найбільш упевнений, цілеспрямова­ний, хто вірить у свою правоту. На нього ж падає і найбільший тягар відпо­відальності. Явтухові він коштував життя!!!

Отже, на мою думку, Володимир Винниченко в оповіданні «Салда-тики!!» зобразив зрушення у свідомості тогочасних селян: від «покірли­вості і боязкого підлизування» — до усвідомлення своєї людської гідності.

Щастя як проблема буття

(За оповіданням В. Винниченка «Момент») В. Винниченко в оповіданні «Момент» стверджує: «Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість». Невже й справді щастя таке швид­коплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьо­годнішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізу­вавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.

300

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Головний герой оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехе-резада. Він розповів своїм товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному кордоні. Їх зустріч — дивовиж­ний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому Муся відмовила­ся від нього?

Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг представників протилежних статей одне до од­ного? Для головного героя зв’язок з Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він не хизувався тим, що Муся віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: «Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі». Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку щас­тя, йшла від Мусі. Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна жінка, але не Муся... Сама доля вряту­вала її від смерті, здійснила мрію перетнути кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність. Про її мину­ле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих людей, «... що дуже люблять життя». Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність. Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політич­них переслідувань чи від самої себе? Мені здається, що її серце роз’їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали їй болю. Тому-що Муся й говорить: «Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!»

Як бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких мо­ментів. Людина все життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не просто помилка, а виклик долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо. Олександр Олесь, ніби пого­джуючись з Винниченковою Мусею, говорить: «Лови летючу мить життя...»

Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми необдуманими вчин­ками ми можемо завдати болю близьким людям на все життя.