Реальність і міфотворчість як стильові особливості новели ф. Кафки «перевтілення»

Ранок. Людина прокидається й не знаходить себе. Ще є думки, але вони здебільшого «вчорашні»: «треба не спізнитися на роботу», «чи дзво­нить годинник». А людини вже немає. Натомість у ліжку лежить на спині величезна дивна комаха, безпорадно смикає комашиними ніжками, на­магаючись підвестися, але важкий панцир тягне долу.

Що це? Нічні жахи? Тяжка психічна хвороба? Ні, це реальність. Реальність, в якій житимуть герої новели «Перевтілення». Реальність, в яку повірить читач. Особлива реальність Ф. Кафки.

Колись давні люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхів людської долі. Їхня фантазія створила міфи про богів і надприродні істоти, що правлять світом, керують долями і вчинками людей. Реальність і фанта­стика в таких міфах тісно переплітались, відбиваючи неспроможність лю­дини логічно осмислити світ, в якому вона жила. Багато стародавніх міфів розповідали про перевтілення людини у квітку, дерево, тварину. Здебільшо­го герої давніх міфів каралися перевтіленням за вади характеру, погані вчин­ки. І таке перевтілення сприймалося як попередження, пересторога людям.

11 Клас

653

Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й аб­сурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина при­речена на самотність, де почувається вона лише комахою.

За що доля карає головного героя новели Грегора Замзу? Він звичайна молода людина. Ус і його зусилля і турботи були підкорені сім’ї. Він напо­легливо працював, щоб утримувати збанкрутілого батька, хвору матір, мо­лодшу сестру. Роботу свою він не любив і мріяв колись покинути її, але не тепер, а колись. Коли сім’я буде забезпечена, коли сестра буде навчатися в консерваторії, про яку мріє. Саме про це дозволяє собі помріяти Грегор, лежачи у ліжку і відчуваючи в собі якісь дивні зміни, але ще не усвідомлю­ючи їх. Він лише відчуває, що йому важко перевернутися на правий бік, на якому він звик спати. Такі подробиці, що ними насичує розповідь Кафка, тільки посилюють враження вірогідності всього, що відбувається. Нарешті герой переконався, що він перетворився на комаху, що це не сон, не марен­ня, як здалося йому спочатку. І, переконавшись, герой жахнувся. Але зовсім не самого перевтілення. Жахнувся, що запізнився на поїзд і тепер не має навіть надії бути на роботі вчасно. Жахнувся, що в новому вигляді йому важко буде працювати з клієнтами і сім’я залишиться без коштів. Жахнувся, коли почув лагідний голос матері і у відповідь свій комашиний писк, йому соромно за перевтілення перед рідними.

Цікаво, що Грегор нікого з близьких не кличе на допомогу, хоча це була б нормальна реакція. Він майже відразу сприймає своє перевтілен­ня без внутрішньої боротьби. А всі свої зусилля зосереджує на пристосу­ванні до нового тіла, до нових умов життя. І навіть знаходить дещо при­ємне у своєму новому становищі. Наприклад, він з’ясував, що може лазити по стелі, і навіть полюбив подовгу там висіти. Його мучать сором і без­вихідь, гидотливе ставлення найдорожчих йому людей, але він навіть собі не ставить запитання, чому з ним це сталося, за що він карається пере­втіленням. Можливо, тому, що внутрішньо, ще в образі людини, Грегор почував себе комахою, яка нічого не може змінити в житті? Можливо, тому, що у своїй родині він був самотній і його любили доти, доки він приносив користь? На ці питання автор не дає відповіді. Його стиль, на­сичений побутовими подробицями, навпаки, ніби примушує читача зо­середитись на подіях, а не розмірковувати над причинами. І цей стильо­вий прийом знову нагадує давні міфи, в яких подавалася лише розповідь про події, і кожен мав право тлумачити їх. До того ж міфи були витвором колективної творчості, позиція автора не мала ніякого значення. Об’єктив­ний, або як його називають, «протокольний стиль» Кафки має, можливо, таку саму мету. І «міф Кафки» теж кожен має право тлумачити відповід­но до своїх життєвих цінностей.

Напевне, події, описані в новелі, невипадково починаються вранці. Ранок. Людина прокидається. Можливо, щоб розпочати новий день. Ба­гато в чому схожий на попередній, але новий. Можливо, щоб розпочати

654

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

нове життя, щось докорінно змінити в собі. Тому що вона людина і прагне відчувати свою значимість, свою спроможність змінити світ.

ТЕМА ВІЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ВІРШАХ ГІЙОМА АПОЛЛІНЕРА «МІСТ МІРАБО» ТА «ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА І ВОДОГРАЙ»

Французький поет Гійом Аполлінер, творчість якого нині стала кла­сикою, жив на межі дев’ятнадцятого, «залізного» століття (за словами О. Блока), і століття двадцятого, насиченого катастрофами і війнами.

Вірші Гійома Аполлінера являють собою дивне поєднання емоційного ліризму і внутрішньої трагічності. Аполлінер — один із перших поетів, кот­рий заторкнув у своїх творах найзвичайнісінькі, на перший погляд, теми і порушив проблеми нового часу. «Складність» аполлінерівської творчості пояснюється не замуреням у туман дійсності, а навпаки — тісним зв’язком із навколишнім, прагненням реагувати на мінливе життя межі століть.

У віршах «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка і водограй» поет звер­тається до теми людини і її буття у сучасному світі. У першому творі — це зображення внутрішнього світу людини, її відчуття невмолимого пли­ну часу, і водночас — неугасної надії на вічність кохання, навіть якщо це кохання — спогад. Тема пам’яті звучить і у вірші «Зарізана голубка й во­дограй», але вже не в мінорі, з трагічним забарвленням. Поет згадує своїх друзів і подруг, життя яких забрала війна. Устрашній дійсності війни людина залишається самотньою перед бездонним «кривавим морем», і єдине, що може підтримати її — вічна пам’ять про близьких людей. Море перетворюється на нетлінний фонтан пам’яті.

Книга Аполлінера «Алкогом» була опублікована у 1913 році після трива­лого періоду мовчання поета й об’єднує твори 1898—1913 років. Спочатку Аполлінер замислював свою збірку як «революційний календар у віршах», але цей задум не був втілений. Проте назва книги нагадує про те, що життя ХХ століття, сповненого революціями і війнами, пекуче, як напій вогненного змія.

Поезія «Міст Мірабо», написана приблизно у 1912 році,— одна із знако­вих у збірці. У цьому вірші яскраво виявилося ліричне начало: твір оповідає нам про кохання, яке йде безповоротно, як Сена під паризькими мостами, а також про кохання і надію, що так само безмежні і непоборні, як бурхливі води Сени. У «Мості Мірабо» прості слова й образи в єдності з непристой­ним ритмом, що нагадує ритм народних пісень, справляють потужний лірич­ний вплив. У цьому вірші Аполлінер сприйняв і передав сам дух народних пісень, котрий виявився і в образах, і в поетиці, і в композиції твору. Так, по­вторювані рядки в поезії нагадують приспів у фольклорній пісні:

Хай б’є годинник ніч настає Минають дні, а я ще є

Образ над рікою ненастанно плинного часу, що забирає і радості, і пе­чалі, протиставляється іншому образові — образу сплетених рук, моста кохання над вічністю: