Розмаїття українських пісень

Навчаючись у школі, ми читали твори усної народної творчості. На­родні пісні вивчали щороку. А коли в сьомому класі я ознайомилася із ліричними піснями, то ще раз переконалась, що не дарма говорять, що українці — співуча нація.

Пісня була моєму народові оберегом усе життя, була найближчим то­варишем, допомагала в найтяжчі хвилини лихоліть. Але в кожну епоху життя нашої країни пісні звучали по-різному, відтворюючи історію жит­тя і боротьби нашого народу, їх переживання, мрії, прагнення.

Пісня увібрала в себе найніжніші почуття кохання і розлуки, гіркої долі і смутку, радості і печалі, оповідаючи про життя людини. Українські пісні вражають своїм безміром і величчю, своєю тематикою: обрядові, історичні, родинно-побутові, суспільно-побутові, літературного походження. І кожний вид має безліч підвидів. От хоча б взяти обрядові пісні. За жанром вони по­діляються на колядки, щедрівки, веснянки, жнивні, русальські, купальські, весільні, голосіння. Ус і пісні надзвичайно мелодійні, чарують красою образів,

104

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

пахнуть весняними дощами, запашними чорнобривцями, духмяним хлібом. Неповторність і незбагненність української пісні лікує душу і серце.

Я люблю задушевні українські пісні. Вони розкривають переді мною світ краси, життя людей, природу рідного краю.

Відгук на пісню «заповіт»

(Слова Т. Шевченка, музика Г. Гладкого)

На уроці української літератури, вивчаючи поезію Т. Шевченка, учи­телька дала нам можливість послухати пісню «Заповіт». Вірш Т. Шев­ченка ми вже знали напам’ять, і от — пісня.

Мелодія «Заповіту» пройнята мінором, але в ній немає суму і безнадій­ності, пов’язаних із думками про смерть. Музика звучить оптимістично, жит-тєстверджуючи. Правда, спочатку повільно і неголосно, але мужньо, без уся­кого суму. Потім на словах «серед степу широкого» спів посилюється, голоснішає, викликає враження величі і безмежності неозорих українських степів. На словах «на Вкраїні милій» звучання пісні знову спадає, зменшуєть­ся, і ця фраза звучить тихіше, відчувається безмежна любов до свого краю.

Другий куплет співають голосніше, ніж перший, і на словах «як реве ревучий» досягає найбільшої сили. Так композитор передає могутність стихії, непоборного, невгамовного Дніпра.

У третьому куплеті мелодія звучить у прискореному темпі, рішуче, з гнівом до ворогів.

Останній куплет виконується з глибоким ліризмом і теплом, мрійно і натхненно, з упевненістю в кращій долі свого народу.

Пісня «Заповіт» викликала в мене схвильовання. Слухаючи її, я впер­ше захотів співати за грамзаписом. Я вважаю, що ця одна мелодія Г. Глад­кого, полтавського учителя, прославила його навіки.

Заповіт нащадкам

(За поезіями Тараса Шевченка)

Заповіт — це висловлення останньої волі людини. Заповіт митця — ліричний твір, в якому той висловлює своє бажання не лише особистого, а й громадського, суспільно-політичного характеру.

Тарас Шевченко мріяв бачити Україну вільною і незалежною. У кар-тинах-мріях він малює повну єдність чарівної природи і життя її трударів. Упоезії «І виріс я на чужині» поет, мріючи про справедливе суспільство, поетично відображає прекрасну картину всенародного щастя та вільного життя. Відчувається турбота Т. Шевченка про долю рідного народу, про його майбутнє і в поезії «Заповіт». У вірші поет звертається до рідного народу з наказом:

... вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

7 КЛАС

105

У цих рядках висловлене його заповітне бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Помираючи, він заповідає нащадкам порвати кайдани неволі і побороти ворогів і недругів, що несуть зло на рідну нашу землю. Т. Шевченко впевнений, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову». Друге прохання особисте і дуже скромне. Нехай не забудуть його, хай інколи згадають «незлим тихим словом».

Твій заповіт виконаний, Тарасе. Тебе ніколи не забуде Україна.

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО — ЖЕРТВА КРІПАЧЧИНИ

(За повістю І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»)

У повісті І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» перед читачем постає галерея образів: Микола — головний герой, його батьки, дружина, односельці. Усі вони живуть в кріпацькій неволі, і ця обставина обумов­лює їхні долі. Це справжні трудівники землі, але вони змирилися із нево­лею і не бачать ніякого виходу.

Один із них — Петро Джеря, батько Миколи. «Високий, тонкий» чо­ловік, «з нужденним блідим лицем та смутними очима...» Глибокі змор­шки на щоках, на лобі, грубі руки — все це ніби казало, що йому важко жилося на світі. Скільки він вижав, перемолотив та перевіяв тими рука­ми хліба на панщині за свій довгий вік! Але та важка праця не принесла Джері нічого, окрім мозолів. Безправне становище зломило його волю, позбавило радості в житті. Врешті-решт, старий Джеря помер. Автор ро­бить висновок, що причина тому — непосильна праця і напівголодне існу­вання: «Важка праця виссала з його всю кров. Вся його сила пішла на чужу користь, в чужу кишеню...»

Трагічною є і постать Нимидори. Змалечку залишилася вона сиро­тою, довелося їй зазнати лиха в дядьковій хаті, а потім і в наймах. Після одруження вона розцвіла й була по-справжньому щаслива. Але знову — і тепер назавжди — життя було розтоптане кріпаччиною. Не витримав­ши наруги пана, її залишає коханий чоловік, батько єдиної донечки. Усі двадцять років чекала на нього, виглядала і вдень і вночі. Після смерті старої Джерихи зосталась у неї одна втіха — донька Любка. Та Нимидору зсушила, зів’ялила нужда. Лиха недоля зістарила її завчасу. Так і не поба­чивши Миколи, Нимидора померла. «Вмерла безталанною, як і родилась безталанною»,— свідчить автор.

Передчасно помер на чужині і Кавун — товариш Миколи. Утікши разом з іншими вербівчанами на сахарні, він знайшов там свою смерть. Змучене нелюдським життям, «все його живоття висохло до решти, до останньої краплі». Фраза автора лаконічна й змістовна: «Петро вмер на чужині між чужими людьми».

У своїй повісті І. Нечуй-Левицький доводить, що жертва кріпаччини — все українське село, бо такі суспільні порядки не тільки не дають мож­ливості розвиватися суспільним стосункам, а при корені знищують,

106

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

руйнують людське життя, нівечать долі. Але надія є. Вогник її пломеніє в нескореній душі Миколи Джері, який усе своє життя нестримно проте­стує проти панів, заперечує рабство і поневолення.

МИКОЛА ДЖЕРЯ — БОРЕЦЬ ПРОТИ ПАНСЬКОГО ГНІТУ

(За повістю І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря») У повісті «Микола Джеря» зображено суперечності між закріпаче-ними селянами і поміщиками, засуджено кріпацтво та жорстоку екс­плуатацію. Іван Франко так сказав про головного героя повісті: «Історія всього українського селянства... написана в однім широкім образі Мико­ли Джері».

Микола — працьовитий, розумний, уміє читати, малювати, грати на скрипці. Одружившись з Нимидорою, починає задумуватися над своєю долею. Йому хочеться працювати не на пана, а на себе і свою родину. Без­вихідне становище підштовхнуло Миколу до відкритого протесту, за що був покараний паном. У Миколи запеклося серце, а в душі заворушила­ся думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Він не кориться поміщикові, бунтує, виступає на захист кріпаків, підбурює односельців не йти жати до пана, мстить осавулу за наклеп. В особі Миколи Джері пан бачить не тільки бунтаря, а й свого особистого ворога. І Микола ви­рішує тікати з села: «Піду... Бо тяжко мені жити, піду, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». Втеча від поміщика — своєрідний протест проти кріпосницької системи. В образі Миколи втілено риси на­ціонального характеру: волелюбність, нескореність, безстрашність. «Ми­кола хоч кріпаком родився,— писав І. Франко,— був, однако, з тих лю­дей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться».