«Полонез» огінського

Із моря дмухнув холодний вітер, пронизуючи до самих кісток. Весна видалася холодною. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, аніж весну. Сіре небо зливалося з сірим пінявим морем, сірими скелями, сірими ши­нелями. Оце так південь!

40

УКРАЇНСЬКА МОВА

У Керчі майже не було дерев, а ті, що і були, вже давно порубано на дрова. А тепла все не було, весна затримувалась. Бійці грілися біля вимо­чених у солярці цеглин, які були за грубку. Попереду ще запеклі бої за звільнення Криму, треба триматися. Особливо важко було пораненим. Авіація довго не присилала транспорту для їхнього перебазування в тил. Не вистачало їжі, але найбільше докучала нестача тепла.

Наказ був коротким: знайти дрова.

На завдання вирушили вп’ятьох. Молоді і дужі, стрункі як кипариси, бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Треба було дійти до двоповерхового будиночка, що притулився в скелях — єдиного ще необстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишились які-небудь дро­ва: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить.

До будинку дістались нескоро — фашисти стріляли трасуючими — увійшли у спустілу оселю. Невимовно зраділи затишкові і знайденим дро­вам: посеред спорожнілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити де­рев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не на­важувався зробити перший удар.

Аж ось до роялю підійшов один із бійців, високий худорлявий хло­пець, і, схилившись над інструментом, заграв «Полонез» Огінського. Зву­ки розливалися по порожній оселі, наповнюючи солдатські душі теплом і спогадами про мирне життя.

Того дня вони поверталися майже без дров, прихопили тільки відла­ману кимось кришку. Удуші кожного звучала музика.

Із моря знову дув холодний вітер, пронизуючи до самого тіла бла­генькі солдатські шинелі. Але бійці не помічали того холоду, на серці було тепло.

Фронтова сестра

Юнак притулив розпашіле обличчя до холодної броні танка. Руки і ноги зсудомило чи то від напруги, чи то від пережитого за ці кілька хвилин. Він не має права розхолоджуватися, він командир, на нього дивляться бійці.

Це трапилося так раптово, що він не міг отямитись. Його тільки вчо­ра призначили взводним. Тиждень тому він повернувся у свій полк після поранення. Це було його друге поранення, і він вдруге повертався до своїх. Поранення було важким, лікарі непокоїлися за його здоров’я. Але він ви­дужав. І все це завдяки їй, Надійці, фронтовій сестрі. Маленька, тендітна, вона двічі виносила його з поля бою. Під час першого поранення він на­магався їй допомогти, спираючи масу свого тіла на вцілілу руку. Стогнав, але повз, доки були сили, а потім вона поклала його на плащ-палатку і тяг­ла. Про друге поранення він майже нічого не пам’ятав. Побачив над со­бою її закіптюжене від пороху обличчя — і відключився. А вона винесла його. Та хіба тільки його! Таких кремезних бійців виносила, що всі лише дивувалися.

8–9 КЛАСИ

41

Під час учорашнього бою її не стало. Не вберегли… Та й хто б міг поду­мати, що таке трапиться…

Вони обліпили броню танка. Вона застрибнула майже останньою. Він подав їй руку і намагався підтримати. Проте скоро все змішалося. Земля перетворилася на пекло: вони пригинались від куль, танк маневрував, уни­каючи снарядів. Її таки зачепило. Надійка скривилася від болю, але навіть не застогнала. Полізла в сумку за бинтом. У цей час танк сколихнувся, але уникнув вибуху. А вона не втрималась…

Її бліде обличчя зникло під гусеницею їхнього танка. Таке не забу­вається…

Новий вибух привів його до тями. Взводний скинув пілотку, всі на мить побачили його посивілі за добу скроні, і голосно скомандував: «Впе­ред! За Батьківщину! За Надійку! Вперед!»

Над полем ще довго стояли стовпи диму і пороху. Санітари поралися біля поранених. Скінчився ще один бій, ще один день війни. Підрахову­вали втрати. Хтось із його хлопців неодмінно дійде до кінця війни, дійде до Перемоги.

ТВІР У ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ СТИЛІ НА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНУ ТЕМУ