11 Клас

387

допомагає перемогти будь-які труднощі і негаразди, як це сталося у сім’ї Марії з Корнієм. Але як би не було важко, не можна порушувати подружніх обов’язків. Коли Марія, не витримавши буднів із нелюбим чоловіком, вирішила повернути собі свято дівочої волі, це було розцінено як бунт проти моральних традицій, і громада піддає осуду Марію, жаліє Гната. Як це боляче, коли хтось у сім’ї не зважає на освя­чені віками моральні правила, відчула Марія на собі, коли син її Мак­сим виріс чужим для своєї сім’ї, для народу. Він зрадив перш за все батьків, ігноруючи ті моральні цінності, що мали велике значення для них. Коли він вистрелив в ікону, якою благословляли Марію до шлюбу, вона, вжахнувшись, зрозуміла: «…настав початок кінця». Най­тяжчі дні минулого перед ним здрібніли. Сором за сина палить і Ма­рію, і Корнія, але вони обидва намагаються вберегти одне одного від розчарування. Та правди ніде діти: Максим замахнувся не тільки на батьків, рідного брата — він руйнував тисячолітні моральні закони свого народу. Ось воно, те, про що читав селянам Гнат із Біблії: «…возстане син на батька, батько на сина… і будєт глад по цілій землі…» Це були знаки руйнації основ їхнього життя — життя родинного, освяченого віками, заповіданого їхніми батьками. «Повстаньте і повірте в себе!» — закликає зневірених людей Гнат. Слова його звернені у майбутнє, до всіх нас: «Бог любить того, хто відчуває в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке право має­те ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?..»

Проблеми людської гідності та національної самосвідомості у статті уласа самчука «нарід чи чернь»

План

1. Улас Самчук — «Гомер українського життя ХХ ст.».

2. Стаття «Нарід чи чернь» — крик душі письменника-патріота, що вболіває за свій народ.

1. «Хто ми? ...Нація чи маса?».

2. Людська гідність — «це мішок картоплі чи порвані чоботи?».

3. Основна заповідь людини-європейця — «почувати себе свідо­мим у всіх своїх вчинках та поступуваннях».

4. Основа життя — не клас, а порядна творча свідома людина.

5. Національна свідомість — це перша передумова свідомості і творчості.

6. Нещастя українського народу — намагання повернути історію проти його природи.

7. Наслідок чужого втручання — втрата мови, перетворення на юрбу.

III. Актуальність статті У. Самчука в наші дні.

388

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Феодосiй осьмачка Доповідь про письменника

Феодосiй Степанович Осьмачка народився 16 травня 1895 р. в с. Куцiвцi тодішнього Черкаського повiту Київської губернiї в родинi селянина. Після закiнчення мiсцевої школи працював писарем, 1915 р. ек­стерном склав iспит при Київський 1-й гiмназiї на звання земського вчите­ля. 1916 р. Т. Осьмачка був мобiлiзований до армiї, але захворiв i невдовзi пiсля Лютневої революцiї був звiльнений, повернувся додому, де вчителю­вав, брав активну участь у дiяльностi мiсцевої «Просвiти» та певний час служив у куренi «Чорних запорожцiв» армiї УНР.

Восени 1921 р. Т. Осьмачка вступив до Київського iнституту народної освiти. Через рiк вiн одружився зi студенткою медiнституту Лесею Трохимен-ко, але сiмейне життя у нього не склалося через складний характер поета та матерiальну скруту. Т. Осьмачцi довелося залишити навчання i влаштуватися вчителем у Києвi. Як поет Т. Осьмачка належав до лiтературної групи «Лан­ка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революцiйного Слова), до якої з-помiж iнших входили В. Пiдмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович i Г. Косинка, з яким у Т. Осьмачки склалися особливо дружнi стосунки.

На початку 1930-х рр. поет виїхав працювати на Кубань. Потiм пра­цював у селi бiля тодiшнього прикордоння, прагнучи виїхати з СРСР. Пiзнiше Т. Осьмачка зробив небачений у Радянському Союзi крок — вiн 1932 р. прибув до Харкова, де подав офiцiйну заяву на дозвіл виїхати за кордон, що пояснював своєю незгодою iз нацiональною полiтикою ра­дянської влади та неможливiстю вiльно творити. 5 лютого 1933 р. поета заарештували, але, зважаючи на нервову хворобу, вiдпустили. У квiтнi цього ж року в Києвi вiн подав ще одну заяву до нiмецького консульства з проханням допомогти виїхати до Німеччини. Його знову заарештува­ли i запроторили до психіатричної лiкарнi, але згодом випустили. Вiн ще кiлька разiв потрапляв до психіатричної лiкарнi протягом 1930-х рр., жив деякий час у Ленiнградi, де знову зробив невдалу спробу сісти на паро­плав, що йшов до Фiнляндiї. Ймовiрно, що вiд арешту та знищення Т. Осьмачку рятував паспорт, виданий ленiнградською психіатричною лiкарнею, який дозволяв йому час вiд часу бувати на волi.

Початок вiйни та окупацiю нiмцями Києва поет застав у Кирилiвськiй психіатричнiй лiкарнi. Проживши зиму 1941—1942 рр. у рiднi на Черка­щині, вiн у квiтнi 1942 р. переїхав до Львова. Пiд кiнець 1944 р. Т. Ось-мачка був змушений емiгрувати на Захiд. Спочатку були табори для перемiщених осіб («Дi-Пi») в повоєннiй Нiмеччинi, де вiн брав доволi активну участь у дiяльностi МУРу (Мистецького Українського Руху).

Перебування по в’язницях та психіатричних лiкарнях далося взнаки, бо Т. Осьмачцi скрiзь увижалися агенти КДБ, вiн був хворий на манiю переслiдування, тому раптово мiняв мiсце проживання, цураючись зна­йомств i людських контактiв. 1948 р. Т. Осьмачка переїхав до США, пiзнiше