11 Клас

483

Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж люди­на звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».

Сонце в контексті Драчевої поеми — то не тільки небесне світило, дже­рело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чи­стих начал, що є в кожній людині. У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємося від ви­падкового, від вічної «суєти суєт», стаємо вищими і красивішими…

Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми. За останні де­сятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страш­ної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є «Чорнобильська мадонна» — крик одчаю, застереження людству…

Певне, тривожнішого дзвону, ніж у цих поемах І. Драча, які заклика­ють до пильності, не пролунало в жодній літературі. Поет писав:

Я землі належу. Весь. До дна. А до сонця золота струна Тчеться вітром, тчеться від землі — Я пливу до сонця на крилі.

Душу носять по світах вітри. Сонце мчить крилато догори. Я ж землі належу. До кісток. До майбутніх буйних пелюсток.

І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.

Борис олійник Доповідь про поета

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепи-лівка на Полтавщині. Батько поета — Ілля Іванович — працював шахта­рем, інструктором райкому та редактором районної газети. Добровольцем пішов на фронт у 1941 і загинув у 1943 році. Перший вірш п’ятикласника Бориса Олійника був надрукований у районній газеті 1948 року, де він і почав працювати з восьмого класу. 1953 року вступив на факультет журна­лістики Київського університету. Першою книгою майбутнього поета стала документальна повість «За Сіверським Дінцем» (1959). Першу поетичну книжку Б. Олійника «Б’ють у крицю ковалі», яка вийшла 1962 року, помітили й підтримали А. Малишко та П. Тичина.

Після закінчення університету він працює в редакціях республікансь­ких газет і журналів («Молодь України», «Дніпро», «Вітчизна»), у ви­давництвах «Радянський письменник та «Дніпро», згодом — у керівному апараті Спілки письменників України.

1964 року друга збірка Б. Олійника «Двадцятий вал» була удостоєна республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. Пізніше

484

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

виходили збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973) та інші.

1975 року за книгу вибраних поезій «Стою на земле», яка вийшла в Москві в перекладі російською мовою, Б. Олійник удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР; 1983 року йому присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Справжнім художнім досягненням поета стала цикл-поема «Сиве серце моє».

Нині Б. Олійник — депутат Верховної Ради України, член ЦК Ком­партії України. Останні твори Б. Олійника — збірка «Шлях» (1995) та поема «Трубить Трубіж» (1997), у яких автор висловив своє незадово­лення сучасним станом речей у державі та суспільстві.

Творчість Б. Олійника позначена високою ідейністю та обстоюван­ням моральних ідеалів. Для його поезії характерні відсутність стилістич­ної ускладненості й вірність українським народнопісенним традиціям.

КРЕВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ЛЮДИНИ З ПРИРОДОЮ У ПОЕМІ Б. ОЛІЙНИКА «КРИЛО»

Творчий доробок Б. Олійника позначений такими визначальними ри­сами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потуж­ний струмінь фольклорності.

Б. Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кож­ної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої лю­дини.

У поемі «Крило» Олійник використовує казковий сюжет: маленький хлопчик приносить додому і доглядає птаха з перебитим крилом, який стає йому добрим товаришем і братом, «олюднюється» зовні — має ви­шиту сорочку, кеди. Видужавши, журавлик щовесни повертається до свого рятівника, вчить його літати, розповідає про свої мандри, про Африку, Ніл і піраміди, схвалює його шлюб.

Коли хлопчина рятує пораненого птаха, він сам стає крилатим, тобто благородним, щасливим від гарного вчинку, через який розкривається його душа. Між хлопцем і птахом виникає взаємозв’язок: «щовесни при­літатиму, брате, бо крилом я до тебе приріс».

У стосунках «олюдненого» птаха і хлопчика-напівптаха головне — духовне спілкування, дружня підтримка й розуміння один одного:

А потім над селом вони злітали, І зорі їм ховалися під крила, І так обом їм хороше було! Людина живе в гармонії з природою, у ладу з власним сумлінням і тому її земне буття сповнене злагоди і добра. Проте ця ідилія порушується.