11 Клас

467

Ю. Литвина та О. Тихого, було перевезено до Києва і 19 листопада 1989 року перепоховано на Байковому цвинтарі.

Вже після смерті поета вийшла за кордоном збірка поезій «Палімпсес-ти» (1986). 1999 року завершено видання творів В. Стуса в 6-ти томах, до якого ввійшли поезія, проза, переклади, драматургічні твори, літературно-критичні статті та епістолярна спадщина митця.

Шлях на ґолгофу

(Про долю Василя Стуса)

Скільки людей розумних, хороших загублено! Так уже воно повелося у нас: за життя — хула, після смерті — хвала і навіть поховання останків на Байковому кладовищі…

Високий на зріст, худорлявий, струнка тверда постава, рішучі колючі очі з-під густих нахмурених брів, різкий цілеспрямований профіль, гострий, допитливий розум, безмежна закоханість у рідне слово, бентежна тривога за його майбутню долю — таким запам’ятався Василь Стус і друзям, і ворогам.

Зараз, коли постать Стуса як борця і як поета знана в цілому світі, знай­шлося багато відомих і маловідомих людей, які називають себе його вірни­ми друзями. Але чому їх було так мало поряд, коли поета мучили, судили, відправляли в табори, коли він не мав змоги писати, друкувати свої твори, коли остерігався сказати зайве слово, яке могло зашкодити не йому, а ко­мусь іншому?.. З ним часто говорили «по щирості», радили «трохи поберег­ти себе». До «теорії самозбереження» тоді вдавалися чимало людей з твор­чої інтелігенції, зокрема й молодь, коли треба було примирити власну совість із необхідністю якось вижити. Поет С. Крижанівський «заспокоював»:

Найсвятіші в небо поривання Падають до грішної землі.

Багатьом думалось: я трішки потерплю, помовчу до пори, а вже потім, як стану на ноги, ось тоді себе й покажу! Але цей підступний прийом са­мообману привів зрештою до всезагального манкуртизму і капітуляції перед могутністю «старшого брата».

Для Василя Стуса вищою моральною нормою було не самозбереження, а за його висловом, «прямостояння». Він до кінця був чесним із собою і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Саме це й визначило поетову долю. Він просто не міг вижити в підлому світі брехні, безчестя й лицемірства. Василь Стус не прийняв і не зрозумів суспільства, а суспільство — його. Почалися роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і сім’ї. Про публікації не могло бути й мови. Він наймався на будь-яку роботу (кочегаром, сторожем), але його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на «чорній» роботі дипломова­ного філолога. Трохи згодом по країні бродили вже сотні інтелігентів, позбавлених засобів до існування і будь-яких людських прав. Влада заміни­ла фізичне знищення інакомислячих моральним і громадянським знищен­ням. Василь був одним із перших, кому довелося пити з цієї гіркої чаші.

468

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Шлях на Голгофу пішов круто вгору: арешти, тюрми, табори… Ус я сис­тема тодішнього суспільства намагалася зламати поета. Багато хто так і не зміг збагнути внутрішню міць цієї людини, його здатність протистояти си­лам зла, не поступитись істиною ні на гран. Але розгадати феномен Стуса необхідно, щоб знайти відповідь на головне питання нашого національного буття. Мусимо зрозуміти Василя Стуса, щоб наблизитись до нього, адже попереду — безліч випробувань, які треба пройти на шляху до свободи.

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…»

(В. Стус)

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспіль­ства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберег­ли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорсто­ка закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не зла­тоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичи­ну саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю