Іван котляревський Доповідь про письменника

Іван Петрович Котляревський народився 29 серпня 1769 р. в Полтаві в сім’ї канцеляриста. Навчався в духовній семінарії, працював канцелярис­том, домашнім учителем. Майже дванадцять років перебував на військовій службі. Повернувшись до Полтави, працював наглядачем (завідувачем) Будинку виховання дітей бідних дворян. Брав участь у діяльності масонської ложі «Любов до істини». У 1818–1821 рр. вико­нував обов’язки директора Полтавського театру. Упродовж тривалого часу обіймав посаду попечителя полтавських богоугодних закладів. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Котляревський вважається першим представником нової украї­нської літератури. Він відомий як автор «Енеїди», «Наталки Пол­тавки» й «Москаля-чарівника». Над «Енеїдою» письменник працю­вав понад чверть століття. Поема є бурлескно-травестійною перероб­кою твору давньоримського автора Вергілія, у якому розповідається про пригоди мандрівної ватаги троянців на чолі з Енеєм. Згідно з ви­могами бурлескно-травестійного жанру, український автор змінив на­ціональне тло першоджерела. Персонажі давньоримського твору на­були виразних українських рис — троянців з поеми Котляревського цілком правомірно ототожнюють з українським козацтвом. Письмен­ник прагнув якнайповніше змалювати традиційний народний побут. Недарма його «Енеїду» називають енциклопедією української ста­рожитності.

Яскравим явищем в історії української драматургії є п’єси Котляревсь­кого. Вони були створені 1819 р. і тоді ж уперше виставлені на сцені Пол­тавського театру. Серед них особливої популярності набула «Наталка Полтавка». Майстерність у змалюванні персонажів, їхня природність,

154

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

м’який гумор, вдало дібрані пісні — усе це зумовило високі сценічні якості твору.

Художні здобутки Котляревського помітно вплинули на розвиток української літератури ХІХ ст. Поезія і драматургія після Котляревсько­го надовго зберегли риси його стилю.

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ І ЯК ЙОГО РОЗУМІЮТЬ ПЕРСОНАЖІ П’ЄСИ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

План

1. Майстерність І. Котляревського у зображенні людських харак­терів, народної психології.

2. Спільне та відмінне у розумінні поняття «щастя» героями п’єси «Наталка Полтавка».

1. Чесне життя в праці разом із коханим (Наталка).

2. Як доля складеться (Петро).

3. Поруч з розумною, красивою, моторною дружиною (Возний).

4. «Де не посій — там і вродиться» (Виборний).

5. «Я знаю, що потрібно дочці для щастя» (Горпина).

6. Що об’єднує героїв п’єси і що їх роз’єднує?

7. Покірність долі чи боротьба за щастя?

III. Добросердя, взаємна любов — це щастя.

НОВАТОРСЬКИЙ ХАРАКТЕР П’ЄСИ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

План

1. Розвиток української драматургії до І. Котляревського.

2. Поєднання Котляревським традицій і нове бачення ролі театру, драматургії.

1. Позитивні образи героїв із народу.

2. Народна пісня як засіб розкриття характеру.

3. Напруженість і природність розвитку сюжету.

4. Стрункість композиції

5. Індивідуалізована мова персонажів.

6. Прийом протиставлення.

7. Широке використання народного гумору.

III. «Наталка Полтавка» І. Котляревського — новий крок у розвит­ ку української драматургії та професійного театру.

ПІСНЯ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ХАРАКТЕРІВ ГЕРОЇВ У П’ЄСІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

З давніх-давен знали українців як людей співучих, бо на нашій землі не тільки кожне село чи місто мало свою пісню, а й кожна людина, у якої була добра і чиста душа. Казали, скільки зірок у небі, скільки крапель у морі, стільки й пісень в Україні. Не було колись жінки чи дівчини, яка не вміла б вишити собі рушник чи сорочку. І так само не було в Україні

9 КЛАС

155

дівчини, яка б не співала. Мрії, прагнення, сподівання — все це знаходило вияв у пісні.

Українська пісня надає колоритності літературним творам, самобут­ності. Майстерно використав народні пісні Іван Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка». Та пісні у цьому творі є не тільки окрасою чи роз­важальним додатком, а активним засобом характеротворення героїв. Пісні відіграють важливу роль у характеристиці героїв, підкреслюють їхні на­строї, розкривають їх душу, вдачу та внутрішній світ.

Пісня «Ой я дівчина полтавка» розповідає нам, що Наталка дівка про­ста, з добрим серцем, що за нею упадає багато хлопців, але до них вона байдужа, бо кохає тільки Петра, і тільки з ним вона буде щаслива та весе­ла. Портрет головної героїні доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву», з якої ми дізнаємося, що Наталка — небагата, але чес­ного роду, не цурається ніякої праці, що найбільшим багатством дівчини є її добре ім’я: «Пошануйте сиротину і не вводьте в славу». Пісня «Ой мати, мати! Серце не вважає» допомагає побачити у Наталці такі риси, як наполегливість та рішучість у боротьбі за щастя. Наталка вважає, що «…лучше умерти, як з немилим жити, сохнуть з печалі, щодень сльози лити». І все-таки материні сльози та умовляння змусили Наталку пого­дитися на нерівний, нещасливий шлюб із возним. Коли дівчина відважи­лася пожертвувати своїм коханням, молодістю, щастям, з її уст ллється сумна, тужлива пісня «Чого вода каламутна», яка вражає глибиною і люд­ських переживань, і горя, і туги.

Наталчині пісні живуть і співаються і зараз, зігрівають наші душі своєю щирістю і теплотою, чарують своєю красою та мелодійністю.

Своєрідний пісенний портрет має і Петро. Саме в піснях показані його волелюбна душа та козацька вдача. А у пісні «Сонце низенько» Петро зізнається у своєму щирому і вірному коханні до Наталки. Пісня передає і настрій парубка, і його прагнення швидше побачитися з коханою дівчиною.

Пісні допомагають розкрити характер Миколи — дотепного, весело­го, здатного і на гостре слово, і на жарт. Микола сповнений почуття на­ціональної гордості за славних прадідів-козаків, які хоробро боронили рідну землю від ворогів. Про це Микола співає у пісні «Ворскло річка невеличка». А пісня «Гомін, гомін по діброві» є свідченням його незалеж­ного безкорисливого характеру.

Вдача Терпилихи розкривається у пісні «Чи я тобі, дочко, не добра желаю». Вона по-своєму турбується за долю дочки, прагне бачити її щас­ливою та багатою.

Життєві принципи та світогляд возного відбиті у пісні «Всякому го­роду нрав і права». Він виправдовує насильство і вважає природним, що:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсилого давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться перед ним, як дуга.

156

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

А почувши пісню «От юних літ не знал я любові», мені стає жаль возно­го, що його серце не зігрівало велике, чисте людське кохання.

У п’єсі співають усі. І ці пісні розкривають кращі риси українського народу: його щирість і волелюбність, відчайдушність і чуйність. Народ­на пісня, думаю, житиме вічно, бо в наш час вона:

…зорею засіяла, Птицею злетіла. Своїм співом солов’їним Душу полонила.

ЛЮБОВ ВОЗНОГО — ПОЧУТТЯ ЩИРЕ ЧИ КОРИСЛИВЕ?

Найбільше почуття, що є в серці людини,— кохання. Коли воно за­роджується, то і світ здається прекраснішим, і небо блакитнішим, і люди привітнішими. Воно може змінити людину, зробити її щасливою.

Кохання приходить нежданно. Може, і возного Тетерваковського воно застало зненацька, коли він вперше побачив Наталку. Возний сам зізнається: «Так знай же, що я тебе давно уже полюбив, як тільки ви перейшли жити у наше село». Він щиро любить дівчину, бо і в пісні, і в розмові з Наталкою кілька разів признається: «Люблю тебе до безко­нечності». Могли це бути і пусті слова, та наміри возного тоді не були б такі серйозні. Тетерваковський прямо говорить: «Я тобі коротенько ска­жу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу». Він наївно передає виборно­му свою розмову з Наталкою, просить, щоб Макогоненко став посеред­ником між ним і дівчиною. Навіть обіцяє: «Єжелі виіграєш любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моє-го ложа на законном основанії, то не пожалію нічого для тебе». Це свідчить, що возний закохався по-справжньому, щиро, бо наважився пе­реступити звичаї свого кола, узяти за дружину бідну селянку.

Возний, як і всі закохані, радіє зустрічам із Наталкою, хоче вилити їй свою любов, розповісти про своє велике почуття, і навіть не помічає наївності та комедійності залицянь. Замість простих, зрозумілих слів, возний удається до книжних конструкцій, до заплутаних виразів. Так, звертаючись до Наталки, замість того щоб сказати: хочу почути від тебе слово люблю, він говорить: «…желаю із медових уст твоїх слишати уми-лительноє названіє, сообразноє моєму чувствію». А як він освідчується у коханні! Якій дівчині сподобається порівняння з ягницею: Безмірно, ах! Люблю тя, дівицьо, Как жадний волк младую ягницю.

Смішною і нікчемною видається пісня возного «От юних літ не знал я любові», яка рясно пересипана канцеляризмами та церковнослов’яніз­мами. Душевне піднесення, високі почуття до Наталки він називає «воз-женієм в крові». Вид дівчини

Утробу всю потряс; Кров взволновалась,

9 КЛАС

157

Душа смішалась; Настал мой час!

Тетерваковський щиро радіє, заручившись із Наталкою. Він ділиться своєю радістю з Миколою, розповідаючи йому, що заручився «з най­кращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею». А коли він зрозумів, що Наталки не втримати, то і тоді не вдається до насиль­ства та грубощів, а виявляє гуманне ставлення до дівчини. Возний відмов­ляється від Наталки: «Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владєніє з тим, щоб зробив її благополучною». Думаю, це теж свідчить про щирість його почуттів, бо хоче, щоб Наталка була щасливою, бо не може дозволити їй кинутись у Ворсклу.

ДУШЕВНА КРАСА НАТАЛКИ У П’ЄСІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» — це надзвичайно кра­сивий, багатий твір. Створюючи цю п’єсу, автор намагався показати дійсну картину побуту українських селян, їх взаємин. Котляревський із за­хопленням подає образ чесної, доброї людини і жорстоко засуджує нега­тивні риси панівного класу: жадібність, хабарництво, обмеженість.

Микола, Петро, Наталка — герої, які приваблюють душевною красою, щирістю, добрим, палким серцем. У зовсім іншому плані постають перед нами виборний і возний — представники панівного класу. Але, зна­йомлячись із ними, не можна сказати, що це якісь схематичні образи.

Одним із головних образів п’єси є Наталка — проста селянська дівчи­на. Але щось у ній є незвичайне, дуже красиве. Це багатство душі, скромність, працьовитість, повага до старших. Дуже приваблює те, що у Наталки немає жодної негативної риси. Вона — приклад для всіх україн­ських дівчат. З перших рядків п’єси ми дізнаємося, що вона — «золото — не дівка!» Так її характеризує виборний Макогоненко. Від нього ми та­кож дізнаємося про її минуле та сьогочасну бідність: «Сирота та іще й бідна».

З характеристики Наталки іншими дійовими особами ми дізнаємо­ся, що вона струнка, красива дівчина. Але, крім цього, Наталка роботяща, «до всякого діла дотепна». Виборний блискуче підмічає всі риси дівчи­ни: «…Розумна, моторна.., яка трудяща, яка рукодільниця…»

Наталка любить землю, пісні, створені на цій землі. Певне, Наталка не тільки талановита, вона й гаряча патріотка.

Дівчина знає багато народних пісень, які не зрівняти з піснями возного Тетерваковського. Вона виливає через них свої почуття, веселі чи сумні.

Наталка має добре, щире серце. Вона ніжно любить свою матір і го­това слухатись навіть тоді, коли Терпилиха намагається примусити її вийти заміж за возного, багатого пана: «Мамо! Все для тебе стерплю…» «Об розумі і добрім серці Наталки нічого й говорити», — промовляє ви­борний.

158

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Наталка справді розумна дівчина. Вона вміє красиво висловити свою думку, правильно оцінити події. Дівчина розуміє, що вона нерівня возно­му: «Ви пан, а я сирота…», «у пана така жінка буде гірше наймички… буде кріпачкою». У цих репліках ми бачимо гострий критичний розум героїні, її протест проти кріпаччини.

Найпрекрасніша риса Наталки — вірність у коханні. Вона щиро кохає свого милого Петра, хоч уже не бачила його чотири роки. Дівчина з на­дією чекає його повернення із заробітків:

Де ж ти милий, чорнобривий, Де ти, озовися. Як я бідна тут горюю, Прийди подивися.

Зболіле серце Наталки не може відцуратися від коханого, хоча їй на­тякають на його зраду, а, може, й смерть. Вона з надією чекає його.

Наталка рішуча дівчина. Заради благополуччя матері вона здатна до самопожертви: готова покинути Петра та йти за возного.

У своїй боротьбі за власне щастя героїня проявляє більше наполег­ливості, ніж Петро. Ми чуємо й від Миколи, побратима Петра, захоплен­ня Наталкою: «От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, а і другого піддержує».

Із великим почуттям особистої гідності Наталка оберігає своє чесне ім’я, говорячи возному: «Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене…» Вона ніколи не дозволить принизити себе. І скромністю вона наділена неабиякою:

Дівка проста, некрасива,

З щирим серцем, не спесива,—

так характеризує сама себе дівчина, хоч інші справедливо вихваляють її.

Найкращою характеристикою Наталки є її красива, багата, образна мова. Майже в кожній її репліці чуються влучні народні прислів’я: «А ніхто не віда, хто як обіда», «Знайся кінь з конем, а віл з волом» та інші, які добре розкривають соціальну суть людей. На фоні мовного ба­гатства Наталки мова возного видається обмеженою, черствою, бо вона й виражає його сутність: кохає він Наталку «как волк младую ягницю». Інших слів він не знає, вся його мова пересипана канцеляризмами, ру­сизмами, недоречним «теє-то, як його».

Наталка шанобливо ставиться до старших — Макогоненка, возного, хоч який він їй осоружний. Ця риса притаманна більшості українських простих людей, а Наталка — дочка свого народу.

Уже готують Наталчине весілля з возним. Скільки душевного болю зазнає Наталка!

Та несподівано з’являється Петро, і Наталка заявляє, що не піде заміж за возного. Нечувано! Наталка йде проти вікових звичаїв, за якими за-

9 КЛАС

159

сватана дівка не має права відмовитись від шлюбу. Возний погрожує штрафом, карою. Але Наталка готова краще утопитися, ніж бути за возним, бо її справжній наречений повернувся. А якщо не так, то вона готова навіть відректись від Петра, щоб ні за ким не бути, особливо за возним. Цим вона вражає душі людей, навіть поступається своїми правами. Отака Наталка!

Фінал щасливий. Возний відмовляється від Наталки — вона стане під вінець з Петром.

До чудових рис Наталки треба придивлятися й сучасним дівчатам. Я думаю, що образ Наталки, простої української дівчини,— це приклад усім нашим дівчатам.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ НАПИСАННЯ ПОЕМИ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «ЕНЕЇДА»

І. П. Котляревський увійшов в історію української літератури як за­сновник нової української літератури, що заклав фундамент літератур­ної мови на народній основі, справу якого розвинув і утвердив великий Шевченко. «Енеїда» І. П. Котляревського — перший твір нової українсь­кої літератури. Які ж історичні передумови її появи?

І. П. Котляревському судилося жити на межі двох століть — ХVІІІ і ХІХ, які були багаті на різні історичні події, що мали велике значення в розвитку української нації. Передусім зруйнування царицею Катериною ІІ Запорозь­кої Січі, позбавлення влади гетьмана і скасування гетьманства, а це означало, що наставали часи підкорення України Росією, період колоніального піддан­ства, приниження української нації, занепад української культури.

У цей час у літературі триває розвиток барокової літератури, широкої популярності набуває бурлеск. А бурлескні жанри пов’язані з пародіюван­ням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травес­тійного пародіювання виявилась Верґілієва «Енеїда». У літературі це і пері­од розвитку української поезії, застосування народної мови в літературі.

У 1775 року було зруйновано Запорозьку Січ. Козаки подались у ман­дри за Дунай, на Кубань. Волелюбні козацькі мотиви відображені в поемі «Енеїда» — творі про українське життя другої половини ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. Письменник жив у цей період, знав відношення про­стого люду до цих подій, усвідомлював необхідність протистояти імперській політиці, підняти патріотизм свого народу. Це змусило поета переодягти своїх героїв. Хоч і були герої під масками троянців, але ні грецькі імена героїв «Енеїди», ні те, що Січ названа Троєю, не ввело чи­тачів в оману — всі розуміли, про що і про кого йдеться:

Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак…

А розділи, де троянці співають запорозькі пісні, де згадується про Геть­манщину — це нагадування народові про його славне минуле і заклик його відновити.

160

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Отже, треба розглядати «Енеїду» у двох ракурсах: у першому — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі; у другому — канва сюжету Верґілія. І як бачимо, виходячи зі змісту, перший домінує над другим, що дозволяє зробити висновок про те, що герої «Енеїди» І. Котляревського — це типи національних характерів, а конкретніше — як запорозьких козаків:

Так славнії полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак, цвітуть.

«Енеїда» І. П. Котляревського — твір просвітительського реалізму, бо він обстоював життя суспільства на засадах природної рівності, справед­ливості, а не на засадах переваги сильного. А слова-вимоги Юнони:

Нехай поселить тут свій рід. Но тілько щоб латинське плем’я Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид,

звучать дуже актуально і нині. Тож перечитайте «Енеїду» Котляревсько­го — цю перлину і перший паросток нової української літератури, вер­шину досягнень української поезії травестійно-бурлескного характеру, в якій знайдете багато цінного про життя, культуру, традиції минулого нашого народу.

НАРОДОЗНАВСТВО У ПОЕМІ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «ЕНЕЇДА»

«Енеїда» І. Котляревського — прекрасна і безсмертна перлина української літератури. Письменник не пішов сліпо за Верґілієм, а ли­ше взяв канву з його твору, створивши на її основі цілком оригінальну поему. І. Котляревський у своїй поемі славить українське козацтво, підкреслює його героїзм і відданість всенародній справі, показує жит­тя різних верств українського суспільства ІІ половини ХVІІІ століття. «Поема Котляревського,— писав М. Рильський,— самобутній і глибо­ко національний твір, де стародавніх троянців і латинян переодягне­но в жупани і кобеняки українського козацтва ХVІІІ ст., в каптани й мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси «халтурно­го роду» — духовенство, де широким пензлем змальовано побут того­часного панства, що замінило собою Верґілієвих олімпійців». Крім пре­красних картин народного одягу, у поемі згадується безліч страв, ігор, танців, звичаїв, обрядів та вірувань.

Зі сторінок «Енеїди» віє духом козацької вольниці. І. Котляревський кілька разів використовує слова козак: «Еней був парубок моторний і хло­пець хоть куди козак», «вам треба перше придивитись, який то єсть Еней козак». Неодноразово згадується Запорізька Січ: «Здається, був ти не брехливий, таким тебе зна наша Січ». Автор подає у творі і опис

9 КЛАС

161

козацького війська, і називає козацькі полки, і згадує гетьманів, і вкладає в уста троянців козацьку пісню, і перелічує різні види зброї, а саме: фузій, флінта, булдимок, яничарка, ратища, гаківниця, палаші, келеп. В образах троянців І. Котляревський змалював українських козаків-запорожців, які вміють тримати в руках зброю і постояти за честь вітчизни, а ще люб­лять погуляти, розважитися і добре поїсти. Які ж страви їдять троянці? Ось яким був обід після бурі на морі:

Тут з салом галушки лепали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягали…

У Дідони столи для гостей були накриті вже багатше: тут бачимо сви­нячу голову до хріну, локшину, індик з підливою, куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, медовий шулик. А пили слив’янку, мед, пиво, брагу, сирівець,— горілку просту і калганку, сивуху. Дослідники творчості І. Кот­ляревського встановили, що в «Енеїді» більше згадано українських страв і напоїв, ніж у книзі М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», виданій у 1860 році.

Є у творі і згадки про речі хатнього та господарського вжитку: у Ді-дони троянці їдять із полив’яних мисок і кленових тарілок. І. Котляревський — знавець етнографії. Він подає відомості про націо­нальне вбрання українців: жіноче і чоловіче, селянське і панське, буден­не і святкове. Юнона, збираючись їхати до Сола, «сховала під кибалку мичку», «взяла шнурівку і спідницю». А Венера, відправляючись до Зев­са, «взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровими». На Дідоні бачимо: «…кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий», запаску, червоні чоботи, хустку з вибійки.

У поемі можна знайти відомості і про українські народні інструмен­ти та танці. Наприклад, на бенкеті у Дідони

Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дробушках, в чоботях, в свитках.

А скільки ігор згадує автор у своєму творі: грали в свинки і панаса, журавля і хрещика, горюдуба і тісної баби, ворона і паці, жгута і хлюста. І. Котляревський показав себе прекрасним знавцем народних обрядів заклинання, лікування та чаклування. «Енеїда» — етнографічна енцик­лопедія, за якою можна вивчати народне життя того часу, бо є тут до­кладні описи вечорниць, поминок і похорону, ворожіння.

Отже, бачимо, що поема «Енеїда» — цілком самостійний твір, який досить повно і різнобічно показує життя в Україні ІІ половини ХVІІІ століття.

162

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

НАРОДНИЙ ГУМОР ТА САТИРА У ПОЕМІ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «ЕНЕЇДА»

План

1. Близькість І. Котляревського до народу, захоплення фолькло­ром та гумором.

1. Засоби творення комічного в поемі «Енеїда».

1. Травестія та бурлеск.

2. Сатира на панство.

3. Комічні ситуації.

4. Народні прислів’я, приказки, фразеологізми.

5. Макаронічна мова.

6. Особливості синтаксичної будови поеми.

III. «Сміх Котляревського — очищувальна сила, що робить людей кращими, чеснішими, людянішими» (Є. Шабліовський).

ГЕРОЇЧНИЙ ПОДВИГ НИЗА ТА ЕВРІАЛА

(За поемою І. Котляревського «Енеїда»)

Для українців «Енеїда» І. П. Котляревського — високопатріотична епопея України, незважаючи на її бурлескно-травестійний стиль. Пись­менник зображує Енея і троянців, скріплених міцною дружбою. Вони люблять бенкетувати, але ніколи не забувають про лицарську честь вої­на, вміють захистити батьківщину. Уцьому нас переконує подвиг двох героїв поеми — Низа та Евріала.

Низ і Евріал — земляки, обоє завербувались до війська Енея і при­сягнули йому на вірність, вірні дружбі:

Від тебе не одстану зроду.

З тобою рад в огонь і в воду.

На сто смертей піду з тобой.

Вони — лицарі, їм властиве самовіддане виконання обов’язку: Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять. Письменник устами своїх героїв возвеличує патріотичні подвиги на­роду, закликає співвітчизників підкорити особисті інтереси інтересам су­спільним. У своїх патріотичних думах Низ і Евріал не одиночки. Коли вони розповіли троянцям про їх план — забратися в тил ворога вночі і пе­рерізати їх, то останні захоплено вітали їх:

Троянці всі тут заревли. Одважних стали обнімати. Вилазка в стан ворога — це свідчення глибокого усвідомлення героя­ми вірності присязі, саможертовній товариськості: Як ми Енею присягали Для його служби жизнь оддали.

9 КЛАС

163

Як відомо, у Евріала є стара мати, а Низ — сирота, тому Низ умовляє товариша залишитись на варті, не ризикувати своїм життям, бо повинен жити заради матері старої. Однак Евріал залишається вірним батьківсь­кому заповіту:

Умри на полі, як герой.

Молодці намагалися довести свою вірність Енеєві. «За честь і к кня­зю за любов» вони пішли в стан ворога. Вони на той світ одправляли во­рогів, кололи, різали без розбору:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат,

Там жизнь — алтин, а смерть — копійка…

І лише несподівана поява рутульського полководця Волсента з вої­нами не дала врятуватись героям. Піймали Евріала і почали знущатися над ним, а цього не міг допустити Низ; він пускає із своєї засідки спис у ворога і цим видає себе.

Життя своє герої віддали заради перемоги над ворогом, і автор висо­ко цінує їх героїчний подвиг:

Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам’яті своїй.

Високий дух патріотизму, волелюбні настрої властиві усім троянцям. Про це свідчить і те, що по-своєму повторили подвиг Низа і Евріала і такі герої поеми, як брати Битіас і Пандор, троянці Геленор і Лик... Сміли­вістю, мужністю, військовою доблестю наділений і ватажок троянців — Еней.

Отже, І. П. Котляревський у своїй поемі «Енеїда» оспівує подвиг як найвищий вияв патріотизму і громадської мужності, самовідданості в бо­ротьбі за справедливе діло.

ЯК І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ТВОРИТЬ ХАРАКТЕРИ СВОЇХ ГЕРОЇВ?

План

1. І. Котляревський — майстер травестії, бурлеску і реалістично­го зображення.

2. Прийоми й засоби творення характерів.

1. Авторська характеристика (Еней, троянці).

2. Самохарактеристика (Наталка).

3. Характеристика іншими персонажами (Макогоненко).

4. Вчинки (Наталка, Возний).

5. Мова героїв (Возний, Тетерваковський).

6. Широкий спектр людських характерів (Петро і Микола).

7. Суперечливість натури (Терпилиха).

III. Нові герої нової літератури.

164

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Доповідь про письменника

Григорій Федорович Квітка народився 18 листопада 1778 р. у слободі Основа, що під Харковом. Походив з дворянської сім’ї, яка мала давнє ко­зацьке коріння. Навчався у приватних учителів та в монастирській школі. Деякий час провів у монастирі як послушник. Залишивши монастир, пра­цював на різних державних та виборних посадах. Кілька разів обирався предводителем дворян Харківського повіту, був совісним суддею, головою Харківської палати кримінального суду. Виступив ініціатором заснування Харківського інституту шляхетних панн. Виконував обов’язки директора Харківського театру, входив до складу редакції журналу «Украинский вес­тник». Помер Квітка 8 серпня 1843 р., похований у Харкові.

Перші літературні спроби Квітки припали на 1816 рік. Українською мовою Квітка почав писати на початку 30-х рр., уже немолодою люди­ною. Свої твори частіше підписував псевдонімом Грицько Основ’яненко. Перша публікація української прози письменника з’явилася на сторінках харківського альманаху «Утренняя звезда» (1834, кн. 2).

Проза Квітки-Основ’яненка була для свого часу явищем новаторсь­ким. Представників простого народу автор наділив такими рисами, як релігійність і патріархальність, розсудливість і доброчесність, щирість і безпосередність у вияві почуттів. У повісті «Маруся» письменник зма­лював зворушливу історію кохання, у якій розкривається душевне багат­ство, незіпсованість і краса почуттів простих людей. У повісті «Конотоп­ська відьма» автор майстерно переосмислив народні демонологічні вірування. Марновірству й забобонам письменник протиставив христи­янську моральність та раціонально зумовлені правила людського спів­життя. Яскравий гумор, добре збудована оповідь, колоритні образи пер­сонажів — усе це визначило високі художні якості твору.

Квітка є також автором цілої низки драматургічних творів.

ЗОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ І ПОБУТУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В ПОВІСТІ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА «МАРУСЯ»

Визначну роль у становленні нової української літератури відіграв наш славетний земляк Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Для свого часу він був справжнім знавцем української мови, виробленої на народній основі. У своїх творах, написаних українською та російською мовами, Квітка відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскра­во змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку ХIХ ст.

Кращі з сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчина.

9 КЛАС

165

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832 р.) становить реальний життє­вий конфлікт соціально-побутового змісту. Усі персонажі твору благо­родні і душевні люди, правдиві і самовіддані, працьовиті і скромні, по­кірливі і богобоязливі. Обрана Квіткою художня форма не могла ще вмістити багатства й повноти життя, тому насичена мальовничими кар­тинами звичаїв і побуту, барвистими описами природи. Народнопоетич­ний струмінь «Марусі» зробив її доступною і зрозумілою читачеві.

На перешкоді одруженню двох закоханих стоїть загроза страшної ми­колаївської солдатчини. Та знаходиться майже казковий добрий хазяїн, який обіцяє героєві за чесну одно-дворічну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Головна героїня повісті — Маруся. Вона наділена найкращими людськи­ми якостями простого трудового народу: розумна, скромна, роботяща, слух­няна, здатна самовіддано кохати, але, як і Василь, надмірно чутлива, вразлива.

«Та що то за дівка була! Висока, прямесенька як стрілочка, чорня­венька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку».

Зразком для наслідування виводиться Марусин батько Наум Дрот, який, хоч і був кріпаком, однак нібито завдяки своїй набожності та чесній праці здобув щастя, моральне задоволення й повний достаток у госпо­дарстві. Неспроста не згодився віддавати свою дочку за Василя, бо знав, яка доля чекала б на солдатку.

Правдиво у творі змальовано народний побут, детально описується картина заручин, весілля, похорони. Не один раз спостерігав все це в житті письменник. За твором «Маруся» можна вивчати не лише літературу, а й історію свого народу, традиції. Збираєтесь сватів засилати, та не знає­те, з чого почати? Перечитайте повість «Маруся», запрошуйте старостів, купуйте паляницю — і до нареченої, за «куницею, красною дівицею».

Печальна картина похоронів, але теж у дусі часу і традицій україн­ського народу: «…кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві…»

На Паску до церкви носили святити страву, дякуючи Богові, що по­слав її. Вранці господар розрізав свячену паску, а потім приймалися за печене: «…поїли баранця, поросятини; далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили…»

У повісті подається точний опис народного одягу саме нашого регі­ону — Слобожанщини.

Неспроста В. Г. Бєлінський зазначав, що у повісті «Маруся» є ще герої: це — «Малоросія, з її поетичною природою, з її поетичним життям про­стого народу».

МАРУСЯ — МОЯ УЛЮБЛЕНА ГЕРОЇНЯ ПОВІСТІ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Мені припала до душі головна героїня Маруся. Її автор дуже яскраво, з симпатією змалював у своєму творі. Ось як описав Квітка-Основ’яненко

166

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

її портрет: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тер­нові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані...» Цей портрет можна порівняти з портретом пісенним:

Ой ти дівчино, серце моє, Личко твоє рум’янеє; Не так личко, як ти сама,— На папері написана.

Маруся зображена у повісті богобоязливою дівчиною. Вона часто ходила до церкви, ніколи не гнівила своїх батьків, бо дуже любила і пова­жала їх. Дівчина стала переживати, коли полюбила Василя, бо не могла про це нікому сказати: ані подрузі, ані батькові з матір’ю. Це її дуже при­гнічувало, бентежило душу.

Головна героїня подобається мені тим, що вона працьовита, слухня­на, завжди допомагає своїм батькам. З повагою і пошаною ставиться до них. Батьки виховали її бути скромною, слухняною, покірною.

До свого коханого Маруся ніжна, ласкава, її внутрішній світ сповне­ний радісних почуттів, душевної краси. Вона прагне щастя.

Переборовши свою скромність, дівчина зважилась благати батька зглянутись на неї, не губити її щастя і видати заміж за Василя. Але те, що Василя забирають у солдати, стало перешкодою до Марусиного щастя. Сумне життя настало для неї без коханого, який пішов на заробітки. Вона журиться день і ніч, плаче, хвилюється за нього.

Вона не хоче йти за іншого заміж, бо нестямно закохана у Василя: «Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса».

Дуже схвилював мене епізод, коли Маруся прощається із Василем, який іде на заробітки. Вона пророчить собі смерть:

«Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знай­деш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там і по­бачимось!»

Журячись за своїм милим, Маруся стала безвольною, занепала ду­хом, не могла працювати, занудьгувала. Одного разу вона пішла у бір по гриби, сильно промокла під дощем, застудилась і незабаром по­мерла.

Із великим сумом письменник відобразив останні хвилини життя Ма­русі і прощання з батьками. Вона нікому не скаржиться на свою долю і не шкодує за втраченим життям. Батькам же радить не вболівати, щоб не розгнівати Бога.

Мені дуже жаль Марусі, що її доля склалась так трагічно. Так не хо­тілося, щоб вона померла, а вилікувалась і дочекалась свого коханого Ва­силя. Потім разом із ним щоб жила щасливо. Але все-таки цей світлий і чистий образ Марусі залишиться у моєму серці назавжди.

9 КЛАС

167

ЧИ Є МІСЦЕ МАРУСЯМ У СУЧАСНОМУ СВІТІ?

(За повістю Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся») План

1. Вплив сентименталізму на повість Г. Квітки-Основ’яненка «Ма­руся».

2. Що цінувалося в дівчатах часів Квітки-Основ’яненка і що цінується нині.

1. Спільні риси — працьовитість, чесність, краса, порядність.

2. Відмінні якості:

а) покірність Марусі — наполегливість у боротьбі за своє ща­ стя сучасних дівчат;

б) скромність, сором’язливість, цнотливість Марусі — роз­ кутість, легкість у стосунках сучасної молоді;

в) страх перед невблаганною долею Марусі — оптимізм, віра в краще сучасних дівчат.

III. Що мене захоплює в Марусі і що я вважаю неприйнятним для себе.

РИСИ СЕНТИМЕНТАЛІЗМУ ТА РЕАЛІЗМУ В ПОВІСТІ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА «МАРУСЯ»

План

1. «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка — найпопулярніший твір сен­тиментально-реалістичного характеру.

2. Чому Квітка-Основ’яненко у творі сентиментального напряму не відмовився від правди життя?

1. Тема соціальної нерівності.

2. Оцінка поведінки героїв з морально-етичного погляду.

3. Гуманне ставлення письменника до селянства, уславлення щирості й чесності родинних стосунків.

4. Ідеалізація консервативних рис селянства.

5. Сентиментально-ідилічне змалювання побуту, обрядів, при­роди України.

III. Г. Квітка-Основ’яненко своїми творами «обстоює, боронить, оберігає сили народні, і в тім його велика заслуга» (О. Потебня).

ПОЄДНАННЯ РЕАЛЬНОГО І ФАНТАСТИЧНОГО В ПОВІСТІ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА «КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА»

Славну сторінку вписав в історію української літератури наш земляк Г. Квітка-Основ’яненко, по праву заслуживши визнання нащадків. Правдивий показ окремих сторін тогочасної дійсності, народний гумор, майстерне використання багатств народно-пісенної творчості забезпечили п’єсам Квітки широку популярність і довговічність. Із великим успіхом і досі проходять вистави «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» в театрах нашої країни.

168

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Знання життя, захоплююча манера оповіді, гумористичне забарвлен­ня — все це робило твори Квітки-Основ’яненка зрозумілими всім. Украї­нська проза як самостійний жанр не існувала, до того ж письменнику до­велося йти неторованими дорогами. В основі мови Квітки-Основ’яненка лежать говірки Слобідської України. Бєлінський зазначав (у 1843 р.), що Квітка «має незвичайний талант розповідати різні старовинні перекази мовою легкою і зрозумілою простолюдинові».

У повісті «Конотопська відьма», гумористично зображуючи побут і управління козацької старшини ХVIII ст., письменник картає парази­тизм, духовне отупіння старшини. У творі подаються реальні і фантас­тичні факти, сюжет створений на матеріалі живої дійсності, казкової фан­тастики, вірувань у нечисту силу, відьом.

Самодурство, хабарництво, жорстокість характерні для конотопського сотника Забрьохи і писаря Пістряка. Вони користуються необмеженою владою, чинять насильство над населенням. Ледачий Забрьоха без Пістря-ка-п’яниці «ні чарки горілки, ні ложки борщу до рота не піднесе; як Пістряк Ригорович сказав, так воно і буде…» Хіба не найвищий доказ «кмітливості» писаря його знаменита хворостина!

Пістряк справжній шахрай, підступний, лестивий у взаєминах з інши­ми, вміє використовувати своє службове становище. Та чого доброго мож­на чекати від безпробудного пияки? Саме він вчинив розправу над ні в чо­му не винними жінками, щоб виявити відьму.

Шукаючи власної вигоди, Забрьоха здатний на будь-який злочин, вхо­дить у змову з відьмою, готовий заморити голодом Конотоп, запалити його «з чотирьох кінців». Забрьоха примушує козаків замість служби обробляти його землю, поступово перетворює їх на своїх кріпаків.

Як і у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя, події в «Ко­нотопській відьмі» переплітаються з фантастикою. Що тільки не ви­творяла Мотря Зубиха! Саме такою і була в народі уява про відьму. Про це можна прочитати в багатьох легендах. Навіть відношення до відьми після смерті було традиційним: «…зарили ниць у яму, прибили осиковим кілком та зверху і заклітили, щоб не скочила».

«Конотопська відьма» спрямована своїм просвітительським вістрям проти неуцтва, забобонності, бездуховного існування про­вінційного панства.

СМІХОВА СТИХІЯ ПОВІСТІ «КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА»

Повість «Конотопська відьма» — не тільки сатира на козацький стар­шинський устрій, а й твір, тісно пов’язаний із фольклором. Автор в осно­ву твору поклав народне повір’я, майстерно поєднав реальність і фантас­тику.

Факти жорстокої розправи над людьми були зумовлені посухою, го­лодом. Люди у відчаї «відроджували» такі жорстокі звичаї, як топлення відьом. Якщо підозрювали жінку у відьомстві, то кидали її у воду: коли тримається на воді, не тоне, то вважали за відьму. Люди були переконані,

169

9 КЛАС

що вода як елемент, освячений актом Божого хрещення, не приймає до себе нечистого, грішного. Саме гумор, сатира, сміх «Енеїди» відчутно вплинули на стиль повісті Квітки-Основ’яненка та на мову її героїв.

Комічним є прийом єдинопочатку, який ужитий автором із певною метою: він дає читачеві зрозуміти мертвотне, позбавлене всякої думки, існування конотопської верхівки.

У гумористичному плані повість описує ряд епізодів, зокрема, коли пи­сар пропонує Забрьосі перелічити сотню козаків, на що останній відповів: «Еге, пане писарю! Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби, як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати». А коли писар не міг написати «лепорт», то вирішив зробити його з хворостини, на якій зро­бив сто зарубок (це означало, що в сотні сто козаків). Писар ніяк не міг пройти з цією хворостиною в сотникову світлицю і пропонує «або стіну протяти, або стелю підняти». Щоб внести в хату хворостину, писар пере­ламав її і тоді ніяк не міг дорахуватись одного козака. «Се ти як переламав хворостину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь». Ось у цьому епізоді письменник висміяв безтолкового писаря, який хотів помститися сотникові.

Смішними є і самі прізвища героїв (Забрьоха, Пістряк, Халявський).

У гумористичному світлі письменник подає в повісті епізод про чак­лування відьми Явдохи, коли пан сотник Забрьоха летів на днищі до Олени хорунжівни. Забрьоха з Конотопу під хмарами «полетів, мов во­рона» на Безверхий хутір сватись до хорунжівни.

Смішним у повісті є епізод, коли відьму Явдоху катували, вона напу­стила ману на людей, і виявилося, що вони били не відьму, а колоду.

За допомогою сміху Квітка намагався висміяти бездарність адмі­ністративного апарату, у своїй повісті письменник далі пішов по шляху зоб­раження комічного, висміявши свавілля і самодурство козацької старшини.

ЧОМУ П’ЄСА Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА «СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ» ДО ЦЬОГО ЧАСУ ПОПУЛЯРНА?

План

1. Традиції та новаторство у п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка «Сватан­ня на Гончарівці».

2. Іскрометний гумор, колоритні постаті, яскраві національні зви­чаї у п’єсі — складова успіху.

1. Правдивий показ окремих сторін тогочасної дійсності.

2. Тенденція до ідеалізації стосунків різних верств населення.

3. Майстерність творення образів.

4. Неперевершений гумор ситуацій, діалогів.

5. Щасливий фінал.

III. Оптимізм та національна своєрідність — запорука довгого жит­ тя твору.

170

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА