Дмитро павличко Доповідь про поета

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очо­лював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 ро­ку Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Фран­ка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957–1959 рр. завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж був пов­ністю знищений.

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстер­ню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів

11 Клас

435

«Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко пра­цював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взає­мин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті наро­ду тощо. Протягом 1971–1978 рр. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970–1980-ті роки, мож­на виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роз­думів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (со­нет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів. Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990–1994 рр.— депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

Інтимна лірика дмитра павличка

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле ли­стя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з ха­рактерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втра­ченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття прой­мають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою…» порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему ко­хання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною дра­мою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорож­ча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислюва­лася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німот­ного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

436

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Поезія «Два кольори» — твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирав­ся навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройде­но від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня лю­бові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що во­дило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні до­роги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у по­мислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого вели­ким коханням серця.

«ЧЕРВОНЕ — ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ — ТО ЖУРБА»

(За творчістю Д. Павличка)

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Д. Павличко

«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, за­смучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтур­ботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народжен­ня до миті смерті два поводирі. Любов та журба. Червоним кольором га­рячого серця палають безмежна невичерпна любов матері та дитини, щире кохання наречених, чорним кольором тихо жевріють очі людей під впли­вом нещастя: болі, хвороби, смерті.

Червоне та чорне. Це поєднання кольорів ще з давніх-давен усвідом­лювалось як вираження самої суті людського буття. Тому в усій Україні вишивані сорочки переважно мережать чорним та червоним кольором, кольором радості і смутку, існування та загибелі.