11 Клас

665

Вестей от него не получишь больше,

Не услышишь ты про него.

В объятой пожарами скорбной Польше

Не найдешь могилы его… Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної неста­більності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорсто­ке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед су­спільством.

Но не пытайся для себя хранить Тебе дарованное небесами: Осуждены — и это знаем сами — Мы расточать, а не копить.

Иди один и исцеляй слепых, Чтобы узнать в тяжелый час сомненья Учеников злорадное глумленье И равнодушие толпы. («Нам свежесть слов и чувства простоту…»)

Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозву­чав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.

Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи­щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: по­шуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової тра­гедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих по­трясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилив­ся у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни зло­чинної влади зі своїм народом.

Нет! и не под чуждым небосвободом И не под защитой чуждых крыл — Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. («Та к не зря мы вместе бедовали…»)

666

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.

Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.

Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки прохо­див на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.

Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.

Пізня поезія анни ахматової — відображення трагедії часу

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культу­рою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як осо­биста.

Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впли­вом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком:

Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл,— Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з на­родною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у па­м’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприй­няття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»: