Василь барка Доповідь про письменника

Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народив­ся у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був про­дати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учи­тель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Крас­нодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.

1930 року в Державному видавництві в Харкові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «україн­ізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарсько­му педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему:

11 Клас

333

“Божественна комедія” Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Нью-Йорку, з 1970 — у містечку Ґлен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).

В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жов­тий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної по­еми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекс-піра, «Божественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».

Для творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У романі «Жов­тий князь» автор виділяє три плани зображення. 1. Реалістичне змалю­вання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках. 2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в душі людини під впливом голоду. 3. Метафізичний або символічний план бо­ротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) сила­ми зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.

Осмислення історичної долі українського народу в період голодомору 1932—1933 рр. У романі в. Барки «жовтий князь»

Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кож­ною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б най­вищою цінністю.

Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман «Жовтий князь».

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі укра­їнського народу. Жодна уява не здатна відтворити цю жахливу чорну біду, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського бут­тя. Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил, «при нужді вигнанській і недузі», відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю.

Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч ро­бітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових, представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився

334

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація кур­кульства як класу». Унаслідок цієї народовбивчої політики Україна опини­лася наприкінці 1932 — початку 1933 років на грані катастрофи.

Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинува­ченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигнали-натяки українського пар-тійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипни­ка, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок не­помірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його при­бічників.

Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «ук­раїнська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі «Жовтий князь».

На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партро-бітників — спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибира­ють німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «По­станова є — і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу».

І що ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи, часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а го­лодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли. Отже, мета була ясна — просто винищити народ, зламати його мовчаз­ний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і за­гнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою».

Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди, які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який, одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, на­писав у передсмертній записці: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»

Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудя­щих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було. А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбирало­ся міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються,