11 Клас

419

Серед моїх улюблених творів Гончара є роман «Людина і зброя». Гор­таючи сторінки твору, я неначе знову проходжу вулицями рідного Хар­кова у воєнні часи, неначе зустрічаюся з героями твору, сміливими студ-батівцями. Говорять, що сила нашого народу не в зброї, а в людях. Підтвердження цьому я знайшов на сторінках роману, у роздумах Богда­на Колосовського: «Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».

Дуже вразив мене і роман «Твоя зоря». Дійсно, поки є серед нас такі люди, як Кирило Заболотний, то є з кого брати приклад, є на кого рівня­тися. І добре, коли перед людиною завжди сходитиме зоря, зоря чисто­ти, щирості, гуманізму.

Скільки б не минуло років, а твори Олеся Гончара будуть акту­альними, бо людяність, яку ці твори пробуджують у читачів,— вічна категорія, без якої не може існувати жоден народ.

Павло загребельний Доповідь про письменника

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у приднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р., закін­чивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва, був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив у полон i до лютого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення працював у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Нiмеч-чинi. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Днiпропетровського унiверситету, пiсля закiнчення якого з 1951 року працював на журналiстськiй роботi (обласнi газети, журнал «Вiтчизна»). Помiтною для українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна Україна», де вiн уславився пiдтримкою молодих поетiв-шiстдесятникiв. У 1979—1986 рр. очолював Спiлку письменників України, був головою комiтету по Державних премiях iм. Т. Г. Шевчен­ка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-тi рр. ХХ ст. письменник вiдiйшов вiд активного громадсько-полiтичного життя, водночас, незважаючи на вiк, плiдно працюючи на сучаснiй літературній нивi.

Письменницьку дiяльнiсть визнаний майстер-романiст П. Загребель-ний розпочав із новел та повiстей, збiрки яких виходили у другiй половинi 1950-х рр. Серед них привертає увагу повiсть «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гiркий досвiд, письменник показав подвиг молодого солдата Андрiя Коваленка, який загинув у концтаборi, але не скорився нацистам. Пiзнiше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цiкавий за композицiйним задумом «День для прийдешнього» (1964).

420

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Помiтним явищем в українськiй лiтературi став iсторично-психологiч-ний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропо­нувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтич-нiстю, оригiнальною композицiйною побудовою. Образ собору в романi подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнсь­ка пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть його душi. Роман «Диво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених українському середньовiччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Зразком «монументального епiчного стилю» в українськiй прозi цьо­го перiоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премiя СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технiчної революцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї академiка-кiбернетика Петра Карналя з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне у творi ототожнювалося, а відсутність соцiального аналiзу замiнялася морально-етичною проблематикою.

Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соцiальних i морально-етич­них проблем були присвяченi роман «Пiвденний комфорт» (1984) та повiстi «В-ван» (1988) i «Гола душа» (1992). Активна творча дiяльнiсть П. Загре-бельного не припиняється i в наш час. Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй Миколай», «Юлiя», «Брухт».

СОФІЯ КИЇВСЬКА — СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(За романом Павла Загребельного «Диво») Де шукати витоки духовності? В історії свого роду, в його прадавніх коренях. Десять століть тому було збудовано Софіївський собор у Києві, а його куполи ще й досі радо вітають сонце. Софія Київська — велич ук­раїнського народу, втілення його мудрості й сили, таланту й слави, сим­вол духовного єднання нації.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», змальовано у романі П. Загребельного «Диво». Софія Київська схвилювала письменника, тому він не міг не звер­нутися до далекої і сивої історії.

І зламуються перед читачем глухі паркани між сучасністю й мину­лим, звучать вічні загальнолюдські питання життя і смерті, тлінного і вічного. Бо вивчати історію — значить думати про майбутнє.