Олександр олесь Доповідь про письменника

Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь — літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині в заможній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в Дергачівському училищі. 1903 року він закінчив Харківський ветеринар­ний інститут, працював статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянською. Поет радісно вітав Лют­неву революцію 1917 р. У лютому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатич­ної місії УНР виїхав до Угорщини. Пізніше він жив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту життя. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907—1944) також став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольжич).

Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вий­шла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові обра­зи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймала­ся сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систе­му образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути прихова­ну сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що ста­ли яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, вес­но,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю бо­ролися ми…» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор

10 Клас

285

позначав римськими цифрами: 1909 — ІІ, 1911 — ІІІ, 1914 — ІV, 1917 — V. Уже в третій збірці домінують мотиви страху й розпачу перед завтрашнім днем, журби та зневіри в можливостях людини, впевненістю, що людське життя є лише забавою в руках певних вищих сил, сліпого фатуму. О. Олесь вважається одним із зачинателів українського модер-нізму. Модерністська основа світовідчування поета проявилася у трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.

Лютневій революції присвячені вірші «Воля! Воля? Сниться, може?..», «1 Мая», «Лебідь», «О слово рідне! Орле скутий!», сповнені надії на від­родження України. В еміграції вийшли збірки «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931), в яких відчутні ностальгічні мотиви туги за батьківщиною, та сатирична збірка «Перезва» (1921). Написав О. Олесь багато віршованих казок для дітей та книжку «Княжі часи. Минуле Ук­раїни в піснях» (1930). Він є також автором драматичних творів («По дорозі в Казку», «Золота нитка», «Танець життя», «Над Дніпром», «Ніч на полонині»), прозових творів та перекладів з інших мов. Щирі та емоційні поезії О. Олеся, покладені на музику, стали популярними ук­раїнськими романсами.

«З журбою радість обнялась…»

(За творчістю Олександра Олеся)

Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.

Олександр Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому «з журбою радість об­нялась», не чужий сучасному читачеві.

Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, «здебільшого громадянсь­ким, й репрезентантом української інтелігенції того часу». Саме це усві­домлення дало поштовх буйному розквіту творчості Олеся в 1905—1907 роках. Недаремно його називали співцем революції 1905 року:

Я вірю в диво! Прийде час,— І вільні й рівні встануть люди І здійснять мрії всі ураз!

У революції Олесь бачив надію на національне відродження Украї­ни. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба не­можлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:

Сьогодні більш не раби: Лунають гасла боротьби!

286

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

І зовсім протилежні:

Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По-моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його твор­чості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од­наково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все по­вторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливають­ся в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правди­ве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємо­зв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трави, квіти. А сльози ще тремтять на них.

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при­марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити мар­но. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не кори­тися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюдне­на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається лю­дині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим став­лення О. Олеся до слова. Поетове слово — це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля,