11 Клас

689

літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів, заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до інших творів.

Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві рома­ну, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розен­крейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ століття, і «Букет троянди» Рільке... У кожного виникають власні асоці­ації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературно-культурно­го досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письмен­ника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору неможливе. Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він заду­мується і пишеться, але й коли він прочитується.

Читач може бути добре обізнаним (і бачити у тексті роману безліч значень) чи наївним. Умберто Еко писав про те, що часом навіть найнаї-вніший читач бачить у творі найнесподіваніші значення і зв’язки, які мо­жуть здивувати самого автора. Кожен читач іде далі тексту, і цей рух (на­низування нових значень) триває нескінченно.

У «Записках на берегах «Імені троянди» Умберто Еко писав, що ко­жен новий художній твір складається з усіх попередніх. В епоху постмо­дернізму, коли цивілізація вже накопичила такий величезний історич­ний досвід, практично неможливо створити щось нове. Адже кожний письменник водночас є й читачем інших творів. Тому, наприклад, в «Імені троянди» образ англійця Вільгема, який уже на початку роману (у сцені з ченцями, які шукають Гнідка) демонструє надзвичайне знання зв’язків між окремими явищами світу, асоціюється у автора і читачів з англійцем-детективом Шерлоком Холмсом. Постмодерністський роман перетво­рюється на спільну гру автора і читача (великої кількості читачів), які, ніби м’яч, перекидають один одному свої значення та асоціації.

Умберто Еко вважав, що мистецтво (і література зокрема) є джере­лом естетичного задоволення, тобто у певному смислі, «розважає». Од­нак одного може «розважити» філософський трактат, а іншого — буль­варний роман. Таким чином, існує два види читачів: читач масової літератури ставиться до книги пасивно і споживацьки, і автори такої літе­ратури підлаштовуються під його смаки. А читач літератури серйозної, навпаки,— є активним, намагається збагнути задум автора, що потребує певних зусиль і знань. Умберто Еко вважає, що так книга сама формує свого читача, тому твір повинен бути таким, щоб читач кожного разу відкривав у ньому щось нове.

Таким багатозначним твором зі складною структурою і є «Ім’я тро­янди». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторсь­кого задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.

690

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Особливості матеріалізації овідієвих метаморфоз у романі к. Рансмайра «останній світ»

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Ран-смайра над прозовими перекладами «Метаморфоз» Овідія, які замовило одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві «Метамор­фози» заполонили уяву письменника. У «Задумі до роману» К. Рансамайр подав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструю-вання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назо­на». «Останній світ» став яскравою ілюстрацією концепції постмодерніз­му про «світ як текст». Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, а «чужий» текст стає героєм нового твору.

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір «Метаморфози», який опальний поет спалив, залишаючи Рим.

Котта прагнув розшукати «Метаморфози», а натомість знайшов у То­мах «живих» персонажів, а от тексту не знайшов. «Матеріалізація» пер­сонажів твору, на перший погляд, здається досить парадоксальною: Терй — різник, Кіпарис — карлик-кіномеханік, Ехо — повія і т. д. Але поступо­во усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із «Метаморфозами».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним за­коном є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне по­єднання в одному творі рис різних історичних епох. Події, що відбува­ються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному, або «останньому», часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 р. до н.е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до н. е. А один із персонажів —Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній «позачасовий» простір твору — «останній світ», в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца — теперішня назва давніх Томів).

Сам поет-митець, який подав у «Метаморфозах» історію людської ци­вілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відпо­відно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним