Учителю присвячується

(За поезією В. Сосюри «Учитель»)

Вчителько моя, зоре світова...

А. Малишко

У кожного з нас є в житті Вчитель у найвищому розумінні цього сло­ва: мудрий порадник, суворий наставник, лагідний помічник. Поетові Володимиру Сосюрі пощастило — в його житті був учитель, що завою­вав повагу і щиру любов своїх учнів. Йому присвятив поет свого вірша через багато років після закінчення школи. Вдячний учень пам’ятає найдрібніші і найпростіші деталі його зовнішності: «тихий карий зір і ка­шель... сухий». І це невипадково: учитель-наставник став рідною, близь­кою людиною. Особливої довірливості, інтимності віршу надає його фор­ма — звертання до вчителя. Це неначе сповідь, звіт дорослої людини. Автор

7 КЛАС

111

стверджує, що праця вчителя не була марною, він залишив глибокий слід у душах своїх вихованців:

Ти вчив любити подвиги людини, Красу труда й безсмертний рідний край.

Учитель допомагав їм дорослішати й пізнавати світ:

З тобою наша молодість розквітла І наших дум пориви огняні.

Нині говорять, що бути вчителем непрестижно, несучасно, але я не згодна з цим. Чи може хтось бути сучаснішим за людей, які виховують майбутнє країни? Я погоджуюсь із Володимиром Сосюрою, що вчительсь­кий «благородний, безкорисливий труд» є «подвигом високим». І дока­зом тому є цей чудовий вірш.

Моє враження від оповідання о. Довженка «воля до життя»

(Твір-роздум)

Оповідання про війну О. П. Довженка — це великої сили твори, які в ті грізні роки допомагали людям вистояти і перемогти. Багато з них про ре­альних людей і невигадані події, бо письменник сам пройшов дорогами війни.

Мене дуже вразило оповідання «Воля до життя». А слова: «Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини» примусили й мене замислитися над своєю волею і вчинками.

Я був вражений тим бажанням жити і боротися за своє життя зране­ного Івана Карналюка. Навіть хірурга, який, здавалось, вже все бачив на війні, вразила сила волі пораненого, життя якого ледь у знівеченому тілі. Мужність, бажання жити воїна прогнали і втому хірурга, який почав пра­цювати натхненно, рятуючи воїнові життя.

А епізод, коли палата аплодувала Іванові після повернення з опера­ційної,— це епізод, який і нас вчить жити, боротися за життя, дошукува­тись своїх вершин буття, з надією дивитись у майбутнє.

Оповідання О. Довженка примусило мене і моїх ровесників замис­литися над ціною і сенсом нашого життя, над такою рисою нашого ха­рактеру як воля. Це оповідання мені так сподобалося, що я почав читати й інші твори письменника.

НАМ УСІМ НЕОБХІДНА ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ

(За оповіданням О. Довженка «Воля до життя») Роки Великої Вітчизняної війни — це страшний, грізний і водночас славетний період нашої історії. В цей час весь народ став на захист своєї землі. Олександр Довженко бачив гіркоту поразок і відступів початку війни. У листі до своєї дружини від 4 червня 1942 року він пише: «Я буду писати про страждання, і героїзм, і трагедію свого народу».

112

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

А вже 13 листопада 1942 року в газеті «Известия» було опубліковане його оповідання «Воля до життя», яке і дало відповідь на питання: завдя­ки чому вистояв і не загинув народ?

Це оповідання — величний гімн солдату, який не дав ворогу знищити себе, переміг смерть своєю волею до життя. Головний герой — Іван Карналюк — звичайний солдат, якого було поранено під час бою. Незважаючи на нестерп­ний біль і страшну коровотечу, він вибирається з небезпечної ділянки. Опри­томнівши після втрати свідомості, він не дає собі заснути словами «втрачаю свідомість». І, щоби цього не сталось, закрив рану, щільно притулившись до дерева, і широко розплющив очі. Вся поведінка Івана після поранення — при­клад величезної напруги всіх фізичних і душевних сил з єдиною метою: вижити. Після ампутації руки лікування не дало результатів і газова гангрена «поповзла» далі. Лікарі зрозуміли, що надії немає. Але не здався солдат! Заради коханої, заради золотого свого Поділля, заради самого життя він змагався зі смертю. Він не тільки зумів підняти своє помираюче тіло, а й захопив усіх присутніх своєю волею до життя. Хірург був вражений такою мужністю, «ніколи ще не хотілось йому так палко врятувати життя людині, як зараз». Вони зробили ще одну спробу і перемогли!

«Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемо­ги»,— констатував лікар. Особисто мене цей твір багато чому навчив. Часто я здаюсь під тиском обставин і припиняю боротьбу. Труднощі зда­ються непереборними. Але прочитавши оповідання Довженка, я по-но­вому подивився на себе, свої вчинки. Я збагнула, що справді необхідно мати волю до життя, і не тільки на війні.