11 Клас

421

Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе­редовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу­вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, ... і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво­ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль­тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич­ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра­їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає­мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор­цями. Які секрети ховають в собі стіни цього храму, його дивовижні мозаїки і фрески? Софіївський собор — нетлінна святиня українців, оберіг наших душ.

Василь симоненко Доповідь про поета

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час на­вчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював у газеті «Черкаська

422

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в рес­публіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Народ мій завж­ди буде» (1990). Варто згадати також збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).

Я ХОЧУ ПРАВДІ БУТИ ВІЧНИМ ДРУГОМ І ВОРОГОМ ОДВІЧНИМ ЗЛУ

(За творчістю В. Симоненка) План

1. Боротьба добра зі злом — одвічна проблема української худож­ньої літератури.

2. Утвердження самоцінності людини, перемоги правди та справед­ливості в житті — поетичне кредо В. Симоненка.

1. Безсмертя людини й народу, творця всіх духовних та матері­альних цінностей («Дід умер», «Жорна», «Перший», «Де за­раз ви, кати мого народу?», «Ти знаєш, що ти — людина?»).

2. Жити надіями, болями і сподіваннями свого народу — найви­ще щастя для поета («Україні», «Земле рідна! Мозок мій світліє...»).

3. Возвеличення щоденного подвигу жінки-матері («Баба Они-ся», «Піч»).

4. Правдива душа — найбільший скарб людини, то ж ні словом, ні вчинком не образь її («Кривда», «Злодій»).

III. Естетичний ідеал В. Симоненка і його ліричного героя — патрі­ от своєї землі, правдолюбець і борець зі злом вселюдським.