11 Клас

355

спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…»

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильова­ного проблемами чистоти і розвитку української мови.

А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова «бринить»! На­зиває до тридцяти значень слова «говорити». При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. «Зрачки» у нього — «чоловічки», «ночью при звьоздах не спиться» — «зорію», «кни­га з золотим обрєзом» — «книга з золотими берегами». У нього на будь-який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.

Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний харак­тер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє «філологічне відкрит­тя» Рині: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чолові­ком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будуван­ня». Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки «свого». До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова «дурень».

Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, на­скільки відрізняється мова Мокія, Ул і (пізніше), дядька Тараса від скалі­ченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.

Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскра­ве відображення у п’єсі «Мина Мазайло», і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.

Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.

356

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Іван кочерга Доповідь про драматурга

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факуль­тет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німець­кого середньовічного міста. П’єса «Дівчина з мишкою» у 1914—1915 ро­ках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

Першою п’єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов’язана з минулим славного Ніжин­ського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п’єси І. Кочерги «Ал­мазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові принесла п’єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п’єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянсь­ких письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.

Пізніше І. Кочерга писав п’єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.

З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН УРСР.

Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий». У ній універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п’єса була поставлена 1946 року на сцені Харківського українсь­кого драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Останній визначний твір І. Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії дра­матургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема пат­ріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).

Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.

Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому в кожній його п’єсі обігруються певні символи. Основним конструктив­ним принципом п’єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).