Микола куліш Доповідь про драматурга

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Початкову освіту М. Куліш здо­був у школі того ж села в 1901 — 1905 роках. 1909 року він закінчив у містечку Олешки (тепер Цюрупинськ) училище та вступив до приват­ної гімназії. 1913 року в м. Сочі склав екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 1914 року вступив до Одеського університету. Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапор­щиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні того ж року він був направлений на фронт, де перебував до 1917 року. Наприкінці 1917 року М. Куліш повернувся до Олешок, де брав активну участь у куль­турному, громадському й політичному житті району. У липні 1918 року він потрапив до в’язниці, звідки вийшов у листопаді. Від травня до черв­ня 1919 року він був членом дніпровського політвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. У липні 1919 року М. Куліш вступив до КП(б)У, сформував і очолив Дніпровський селянський полк, у складі яко­го брав участь у боях з денікінцями. Під час окупації України денікін-ською армією він у підпіллі займався формуванням повстанських загонів. Після розгрому Денікіна М. Куліш повернувся в Олешки на посаду голо­ви відділу народної освіти, 1922 року переїхав до Одеси, де також керу­вав народною освітою.

1924 року М. Куліш написав свою першу п’єсу «97», темою якої став голод 1921–1923 років на селі. Прем’єра цієї п’єси відбулася в столично­му Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім’я драматурга. 1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в народному комісаріаті освіти, а згодом — у редакції журналу «Червоний шлях».

Прибувши до Харкова, М. Куліш одразу активно включився у літера­турне життя. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом

11 Клас

351

цієї літературної організації. Він пише п’єси «Комуна в степах» (1925), «Зона» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Отак загинув Гуска» (1927) та ін.

У 1928–1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль» ставить п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», що викликали палкі дискусії. Пізніше, після саморозпуску ВАПЛІТЕ, М. Куліш очолив українське товариство драматургів і композиторів, був членом ред­колегії журналу «Літературний ярмарок» (1929), членом президії ПРО-ЛІТФРОНТу. Коли під тиском Компартії 19 січня 1931 року ПРОЛІТ-ФРОНТ припинив своє існування, хмари над головою драматурга починають густішати. Але восени 1931 режисер московського Камерного театру А. Таї-ров поставив нову п’єсу М. Куліша «Патетична соната», яку не дозволяли ставити в Україні. Проте невдовзі п’єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша, який 1933 року йшов на українській сцені, була трагедія «Маклена Грасса», але і її після кількох вистав також заборонили.

Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не дають можливості писати й друкуватися. 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засу­джений на 10 років. Його заслали до Соловецького табору, де й розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Карелії на честь святкування 20-ї річниці Жовтневої революції.

П’єси М. Куліша позначені впливом естетики експресіонізму, що виявляється в «нервовій» емоційності та ірраціональності дії, викори­станні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого контрастування барв і мотивів. З іншого боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматичного кон­трапункту (антитетичності дії, коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання пер­сонажів).

У ЧОМУ СЕКРЕТ НЕТЛІННОГО УСПІХУ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»?

План

1. Використання і розвиток традицій старої української західно­європейської драми у творчості М. Куліша.

2. Художнє відтворення проблем українізації, запроваджуваної у 20-х роках, її прихильників та супротивників.

1. Гострота «філологічного конфлікту» п’єси, актуальність про­блеми українізації в наш час.

2. Висока сценічність п’єси.

3. Яскраві колоритні образи.

4. Нещадна критика міщанства, вульгарності й обивательської глупоти.

5. Використання різноманітних засобів та прийомів комічного.

III. Загальнолюдські цінності в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло».

352

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ЗНАЧЕННЯ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО» ВЧОРА І СЬОГОДНІ

У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на кра­ще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і — гото­во! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а про­воджають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що при­чина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За ре­петитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану — службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квар­тиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.

Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.

Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина до­кладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде ко­ристуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорич­но не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем перед­чуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, друго­сортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська тра­гедія». При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього — мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’яв­ляються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина го­ворить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку — ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбоги­ми та жалюгідними вони виглядають.