11 Клас

667

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных марусь. Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаю­чих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережи­ти разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі висто­яти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.

В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:

А если когда-нибудь в этой стране Воздвигнуть задумают памятник мне…

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.

Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповіс­ти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

Своєрідність поетичного бачення б. Пастернака

Щаслива доля судилася Б. Пастернаку. Дружна сім’я професійної піа­ністки та оригінального талановитого художника з самого дитинства плекала майбутнього поета ніжними мелодійними звуками, багатством барв і кольорів. У домі художника Л. Пастернака збиралася російська богема, яка також впливала на вразливу душу поета.

Навчання його було продуманим, цілеспрямованим: заняття музи­кою, композицією, заняття філологією, філософією. Що ж вибрати з цього, тим більше, що тобі все подобається.

668

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Особливу роль у долі юнака зіграв австрійський поет Р. М. Рільке, який бував у домі Пастернаків. Захоплення його поезією спрямувало подальший шлях Б. Пастернака.

Формування його йшло і під впливом В. Маяковського; шукав себе в літературних групах «Лірика», «Центрифуга», але талант, вимогливість і велика працездатність спрямували поета на свій оригінальний шлях.

Б. Пастернак захоплювався і прозою, і поезією, і перекладами… Все це не розпорошувало його талант, а доповнювало, збагачувало. Його ставлення до природи, думки про всесвіт і про людину як часточку цього всесвіту було основою стилю його поезій.

Прекрасна ґрунтовна освіта та багата уява поета змушують читача звикати, зживатися з поезією Б. Пастернака.

«Быть знаменитым некрасиво!» — і зразу з’являється запитання: чому? Поет нам допомагає знайти відповідь: «Позорно, ничего не знача, быть притчей на устах у всех». Його розуміння — бути знаменитим — це «так жить, чтобы в конце концов привлечь к себе любовь пространства, услышать будущего зов».

…Вдивляюся в портрет поета, в його очі. Здається, що цілий світ го­рить у тих очах, і та свічка з моєї улюбленої поезії Б. Пастернака також відбивається в болючому погляді поета, висвічує рани його душі:

Мело, мело по всей земле, Во все пределы. Свеча горела на столе, Свеча горела… Це поезія справжнього художника, бо в нашій уяві вимальовуються картини долі людської, її самотності, її зіткнень.

Багата метафоричність поезій Б. Пастернака оригінальна тим, що пе­реносне значення в образі ніби міняється місцями з прямим, стає над ним. Так, у поезії «Гефсиманський сад» спочатку уявляємо біблійний сюжет про Ісуса Христа, згадуємо молитву пророка на Оливній горі, а потім якось забуваємо про те, думаємо про Гефсиманію, де кожен доп’є свою чашу страждань до кінця. І тільки Богові під силу пронести повз мене чашу або… Як вдалося поетові перенести мене на дві тисячі літ назад і блиска­вично повернути назад?!

Дійсність бачиться поетові завжди в динаміці, в постійній мінливості та активності:

Действительность, как выспавшийся зверь, Потягиваясь, поднялась спросонок. Це також уміння одночасно бачити різні світи, співставляти їх, аналізувати, робити висновки.

Я тепер розумію, чому така горда, вимоглива Марина Цвєтаєва не просто була закохана в цього Поета, вона цінувала його талант, його ви­соку духовність, порядність; вона чекала завжди оцінки своїх творів саме від людини з таким своєрідним поетичним баченням.