10 Клас

613

змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, «грудку бруду» і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцоги­ню. До того ж професор не любить жінок — недарма він самотній. Спо­чатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної квіткарки, доньки сміттяра, професор береться «виробити» справжню герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою. Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку профе­сор «продемонстрував» своє творіння у високому світському това­ристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо про­фесор Хіґґінс — фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно це приховує? Остання сцена п’єси переконує нас у тому, як необхідні одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих кохання кружляє над Елізою і Хіґґінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: «Залиште мені вашу душу…». Саме її душа, при­сутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. ЗдаєтьАле Шоу зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіґґінса, та й не за Піке-рінґа зможе вийти заміж Еліза — драматург подарує їй жениха Фредді. Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню твор­ця, а дім простакуватого буржуа.

Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном — тим, якого не чарують дівчата, не вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіґґінса Еліза залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею-аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання. Але Еліза — нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцо­гинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «стату­су», «блакитної крові». Для когось це не має значення і цей «хтось» може коха­ти тому, що серце його не може інакше. А для Хіґґінса, певно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліо-на це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зма­лював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п’єси: Хіґґінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали остан­ню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде «комфорт­но» молодятам удвох? Хіґґінс завжди буде пам’ятати «сміттярське» минуле своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як «самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світі швидко дізнаються про походження «герцогині» — дорога туди теж буде закрита.

Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіґґінса. Це закопмлексований, егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він

614

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експе­римент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад у канаву». Професор Хіґґінс — це «автобус»: усі розбігаються перед ним, а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, без­душною людиною… То чи варто шкодувати, що така «чудова пара» не склалася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У ко­го він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в опо­віданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гаря­чого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати по­гані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».

МОВНЕ ПИТАННЯ — ПРОБЛЕМА АНГЛІЇ… І УКРАЇНИ

Свого часу Бернард Шоу сказав про те, що він знає три англійські мови: однією він пише свої твори, другою говорить офіційно, а третьою спілкуєть­ся з друзями. Виявляється не так давно, на початку ХХ століття, для англійців чужою була рідна мова. У п’єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід англійською? Тільки чужоземці… розмовляють нею добре».

Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської мови — «мови Шекспіра і Мільтона».

Однією з головних проблем п’єси Шоу «Пігмаліон» є питання функ­ціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників: «Прислухай­тесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж ко­жен народ за честь уважає мати мову власну, а не чужу».

У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною і благородною.

«Англійці не поважають рідну мову й не хочуть навчати своїх дітей говорити нею. Жоден англієць рота не розкриє без того, щоб не