2.5. 2.4. Міжнародне право хх ст. Сучасне міжнародне право

2.4.Міжнародне право хх ст. Сучасне міжнародне право

В літературі з міжнародного права для характеристики міжнародного права починаючи з ХХ ст. часто використовують термін „сучасне міжнародне право”, оскільки саме на поч. ХХст. почалося формування нового типу міжнародного права, основу якого складали принципи, нехарактерні для попередніх часів. Втім, на наш погляд, слід розмежувати період формування сучасного міжнародного права та, власне, сучасне міжнародне право, яке веде свій відлік від створення ООН.

Перша половина ХХ ст. стала багатою на події, які суттєво вплинули на хід історії, а разом з тим – на розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Перша світова війна (1914-1919 рр.), укладення Версальського мирного договору 1919 р. та створення Версальсько-Вашингтонської системи та Ліги націй визначили основні напрями розвитку міжнародного права.

Після підписання Німеччиною 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я, почалася підготовка мирних договорів. Для цього 18 січня 1919 р. була скликана Паризька конференція, на яку переможені країни, а також Росія, в якій продовжувалась громадянська війна, не були запрошені.

28 червня 1919 р. у Версальському палаці відбулось підписання мирного договору, за яким Німеччина втрачала значну частину своїх територій і всі свої колонії. Вона не мала права розташовувати свої війська в зоні р. Рейн, армія обмежувалась кількістю 100 тис. солдатів. Німеччині заборонялося мати генеральний штаб, військову і морську авіацію, підводні човни, обмежувалася кількість військово-морських надводних кораблів. Як винна у розв’язанні війни, Німеччина зобов’язувалась сплатити державам, що постраждали від агресії 132 мільярди золотих марок репарацій.

На Паризькій конференції були підготовлені також мирні договори із колишніми союзниками Німеччини: Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. визнавав її суверенітет виключно в етнічних межах австрійської нації. Заборонялось об'єднання Австрії з Німеччиною. Нейіський договір з Болгарією, підписаний 27 листопада 1919 p., зобов'язував її передати деякі території Румунії і Югославії. 4 червня 1920 р. був укладений Тріанонський договір з Угорщиною, яка втратила значні території. Договір з Османською імперією був підписаний 10 серпня 1920 р. в м. Севр (Франція). Він позбавляв Туреччину суверенітету навіть над територіями, в межах яких турецьке населення складало більшість; встановлювався контроль переможців над турецькою економікою і фінансами, морськими протоками Босфор і Дарданелли. Втім, визвольний рух, який спалахнув у Туреччині, призвів до заміни у 1923 р. Севрського договору новим договором з Туреччиною — Лозанським. Всі договори з союзниками Німеччини, подібно Версальському договору, зобов'язували переможені країни сплатити репарацію, значно обмежували чисельність їх армій і флоту, забороняли мати деякі підрозділи сухопутних, повітряних і морських сил.

Міжнародні відносини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні також потребували врегулювання. Тому було прийнято рішення скликати у Вашингтоні міжнародну конференцію (проходила з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р.), результатом роботи якої стало підписання трьох основних договорів. В договорі чотирьох держав від 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Франція та Японія взаємно гарантували свої острівні володіння в районі Тихого та Індійського океанів, що фактично означало остаточне визнання за Японією Маріанських, Маршаллових і Каролінських островів. Згідно договору п'яти держав (США, Великобританія, Японія, Франція, Італія) про обмеження морських озброєнь встановлювалося співвідношення між лінійними флотами, їх загальна гранична водомісткість в пропорції відповідно 5:5:3: 1,75 : 1,75. Це була перша в історії міжнародних відносин угода про обмеження гонки озброєнь. Також вперше Великобританія погодилася на паритет (рівність) свого військово-морського флоту з флотом США. Договір дев'яти держав від 6 лютого 1922 р. (США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай) зобов'язував Японію повернути Китаю захоплені нею колишні німецькі володіння в Китаї. Договір проголошував принцип поваги до суверенітету і цілісності Китаю. Великі держави зобов'язувалися не прагнути розподілу Китаю на сфери впливу і притримуватися принципу "рівних можливостей" в торгівлі та інших економічних відносинах з Китаєм.

Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919 -1920 рр. Цими договорами було створено Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, що закріпила результати першої світової війни та визначила нове співвідношення сил в повоєнному світі, втім, вона не змогла бути постійною і проіснувала лише до 30х років ХХ ст. (була своєрідним перепочинком перед новою світовою війною).

Одним із питань, що розглядалось на Паризькій конференції, було питання про створення Ліги Націй, яка за пропозицією президента США В.Вільсона, повинна була стати всесвітньою організацією держав, гарантом підтримання миру, міжнародної безпеки, забезпечення незалежності всіх народів світу. Статут Ліги Націй, розроблений спеціальною комісією на чолі з В.Вільсоном, включав положення про відмову від ведення війн. Він передбачав застосування спеціальних санкцій цього міжнародного органу проти агресорів. Вищими органами Ліги Націй були Асамблея і Рада Ліги. В Статуті Ліги Націй були передбачені процедури мирного вирішення спорів між державами, які на практиці не виправдали себе. В 1922 р. було створено Постійну палату міжнародного правосуддя як перший постійний міжнародний суд.

В міжвоєнний період були прийняті окремі міжнародні акти в сфері прав людини, зокрема, Конвенція про заборону рабства (1926р.) та про правовий статус політичних біженців (1928 р.).

В сфері гуманітарного права в 1925 р. було прийнято Женевський протокол Про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів. В 1936 р. в Лондоні прийнято протокол про дії підводних човнів проти торгових суден. В 1937 р. була прийнята Ніонська угода, в якій засуджувалась практика нападу підводних човнів на торговельні судна.

В період від кінця першої світової війни до розв’язання другої, слід відмітити зусилля держав щодо попередження виникнення агресивних воєн. Зокрема, варто відзначити підписаний в 1928 р. Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики, більше відомий під назвою Пакт Бріана-Келлога. Як засіб врегулювання міжнародних спорів, за ст.1 Пакту, війна засуджувалась. Всі спори, що можуть виникнути між державами мають вирішуватися виключно мирними засобами (ст. 2). На підтвердження імперативності норми про заборону війни, СРСР був виключений з Ліги Націй в 1939 р. за розв’язання війни з Фінляндією. Втім, спроби запобігти війні, як відомо, виявилися марними.

Друга світова війна продемонструвала нехтування досягнутими між державами домовленостями, принципами та нормами тогочасного міжнародного права, що виявились слабшими за силу зброї. Це, власне, спонукало до пошуку засад такого післявоєнного устрою, які б створили для держав міжнародно-правові гарантії їхньої безпеки. Питання підтримання міжнародного миру стали предметом розгляду на Московській (1942р.), Тегеранській (1943р.), Ялтинській (1945р.) конференціях, на яких обговорювалась необхідність створення міжнародної організації, в рамках якої можливо розробити відповідні. В боротьбі з фашизмом сформувалося розуміння міжнародного права саме як засобу забезпечення миру та безпеки в світі.

Сучасний період розвитку міжнародного права пов'язаний з створенням ООН та прийняттям 26 червня 1945 р. Статуту ООН, який закріпив основні цілі створення Організації, а саме: підтримання міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями на основі принципу рівноправності та самовизначення народів, здійснення міжнародного співробітництва, узгодження дій націй в досягненні спільних цілей.

В Статуті ООН закріплювався основоположний принцип міжнародних відносин та міжнародного права, за яким застосування сили та погрози силою стало неприпустимим. У такий спосіб „право на війну” в сучасному міжнародному праві було заборонено.

Саме тому виникла потреба у вдосконаленні норм міжнародного права, які регламентували відповідальність держав за порушення міжнародного права. Не менш актуальним стало вироблення норм

З вирішенням проблеми забезпечення миру, яка є головною для міжнародного співтовариства, стало можливим поступове врегулювання й інших міжнародно-правових відносин. Друга половина ХХ ст. характеризується кодифікацією найважливіших галузей міжнародного права: права міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р.), права зовнішніх зносин (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961р., Віденська конвенція про консульські зносини 1961 р.), повітряного права (Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р.), морського права (Конвенція ООН з морського права 1982р.).

Сучасне міжнародне право розвивається значною мірою під впливом ООН.