2.2. 2.1. Міжнародне право в стародавньому світі

2.1. Міжнародне право в стародавньому світі

Витоки перших міжнародних норм, на наш погляд, слід шукати за первіснообщинного ладу, коли на основі багатовікових звичаїв складалися перші правила спілкування між племенами та союзами племен. Історія та етнографія зберегли багаточисельні приклади ведення переговорів, недоторканності послів, здійснення релігійних обрядів та принесення клятв як засобу забезпечення укладених угод. Звичаї додержавного спілкування вплинули на зміст перших власне міждержавних актів.

З виникненням перших держав у Дворіччі та в долині Нілу, між ними почали формуватися відносини, які поступово набули правового характеру. Такі відносини спочатку мали епізодичний характер, але наприкінці ІІІ - в ІІ тис до н.е. стали регулярними і оформились у правові норми. Історичні пам’ятки засвідчують, що вже в ІІ тис. до н.е. фараони Єгипту, царі Вавилону, Ассирії, сирійські та палестинські правителі підтримували дипломатичні стосунки, відправляли посланців для збору данини, приносили дари, вели переговори, укладали договори, тексти яких збереглися на глиняних дощечках та пам’ятниках. Найдавнішим серед договорів вчені вважають договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3100 р. до н.е., в якому підтверджувався існуючий кордон. В цьому договорі сторони покладали на себе зобов’язання вирішувати спори мирним шляхом. Виконання договору гарантувалось зверненням до богів та принесенням клятв.

З середини ІІ тис. до н.е. кількість договорів, стала більш значною. Серед договорів зустрічались союзні договори, договори про кордони, про укладення шлюбів. З розквітом Єгипту та активізацією його зовнішньої політики з сусідніми державами пов’язана поява найдавнішого із договорів, що зберігся до нашого часу. Цей договір був укладений між царем Хаттушилем та єгипетським фараоном Рамзесом ІІ близько 1300 р. до н.е. Це був „...договір миру та братерства, що дає мир… навіки”. Свідком та гарантом договору виступав сам бог, який „…не дасть…статися ворожнечі…”. Сторони брали на себе зобов’язання допомагати одна одній в разі нападу третьої держави. За договором, сторони також зобов’язувались не приймати втікачів з території одна одної.

Аналіз положень даного договору свідчить, що суб’єктами тогочасного міжнародного права виступали не самі держави, а їх правителі. Саме цим можна пояснити велику кількість договорів про шлюби, які укладались вже в ті часи і мали вагоме політичне значення. Слід відзначити також, що в ті далекі часи, аж ні як не панував принцип рівності суб’єктів міжнародного права, оскільки великими та відносно рівноправними державами визнавалися Єгипет, Вавилон, Хетська держава, Митанія, з часом – Ассирія. При цьому статус єгипетського фараону був особливим, панівним.

В кінці ІІ тис. до н.е. укладалися не тільки мирні міжнародні договори, договори про союзи, взаємну військову допомогу, а й договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями. Договорами визначалися порядок розподілу військової здобичі, видачі перебіжчиків, право притулку, правила ведення торгівлі та ін. В цей період можна говорити про формування принципу „pacta sunt servanda”.

Для укладення договорів та здійснення інших зовнішньополітичних функцій, держави Дворіччя, а також єгипетські фараони направляли посольства, які не мали постійного характеру. Дипломатичний імунітет ще не став загальновизнаною нормою і посланець до двору того чи іншого правителя був під його повною владою. Якщо мали місце дипломатичні труднощі, або між державами виникав конфлікт чи війна, посланець міг бути взятий в заручники чи вбитий.

Такими були основні норми міжнародного права, що діяли в мирний час. Під час війни панував той, хто був сильніший: переможені та все їхнє майно ставало здобиччю переможців. Населення переможених територій перетворювалось на рабів; тих, кого не забирали в полон, часто вбивали. Ті, що залишався в живих, зобов’язані були сплачувати данину чи контрибуцію переможцям. Доля переможених правителів також повністю залежала від волі переможців. Їх могли залишити на троні або вбити. Наприклад, розбивши Елам та арабські князівства, Ашшурбаніпал посадив їх правителів в клітини на цеп, а справляючи перемогу їхав на колісниці, що була запряжена не конями, а еламськими царями.

Норми міжнародного права, що склались до кін. ІІ тис до н.е. в практиці Єгипту та Дворіччя були сприйняті й іншими державами. Наприклад, стародавні євреї, як свідчить Старий Заповіт, укладали договори про союзи, взаємну допомогу. Для забезпечення договорів використовували інститут заручників. Під час ведення воєн звичайним було накладення на переможених данини, переселення, вбивство мирних жителів, пограбування підкорених міст.

Стародавні Індія та Китай

В І тис до н.е. держави Стародавньої Індії та Китаю, як засвідчують джерела, підтримували регулярні відносини. Релігійно-філософські та морально-політичні пам’ятки Індії того часу, такі як Архашастра або Махабхарата засвідчують існування міжнародно-правових відносин та норм.

В Стародавній Індії розвинутим був інститут посольства. Мали місце різні ранги дипломатичних агентів: повноважні посли, посли, що мали обмежені повноваження, гінці. Договори могли укладатися виключно послами, для яких розроблялись спеціальні інструкції та визначались повноваження. На послів покладались функції сприяння реалізації укладених договорів, нагляд за виконанням договорів, розвиток дружніх стосунків та ін. Послам заборонялось втручатися у внутрішні справи держави, в якій вони проводили свою діяльність. Посли та гінці мали вірчі грамоти і користувалися недоторканністю.

В Стародавній Індії розвинутим та регламентованим стало договірне право. В договірній практиці мали місце дипломатичні договори (укладалися в мирний час: рівні та нерівні, вигідні та невигідні) та договори, породжені війнами (договори про сплату данини, про уступку територій та права збору податків, васальні договори). Відмова від договору могла мати місце якщо була обґрунтованою.

Розвинутим в Стародавній Індії слід вважати і право війни. В Законах Ману, зокрема, закріплювалось, що війна є лише останнім засобом вирішення спорів. Війні має передувати пред’явлення ультиматуму і, власне, оголошення війни. Оголошення війни мало наслідком розірвання дипломатичних відносин і припинення дії всіх договорів, які були укладені між сторонами. Заборонялось підтримувати стосунки з громадянами держави-ворога. Під час війни не заборонялось брати полонених, конфісковувати їхнє майно, яке вважалось здобиччю, однак не підлягали захопленню та руйнуванню храми та культові споруди. Їхні хранителі, так само, як і хранителі мостів та колодязів, користувалися недоторканністю.

Правила ведення війни встановлювали жорсткі обмеження насильства під час військових дій – заборону використовувати отруєну зброю, вбивати неозброєних, полонених, сплячих, поранених, зобов’язання переможця бути помірним в вимогах до переможеної сторони.

Важливо відзначити, що в Стародавній Індії мали місце норми, що регламентували ведення війни на морі. Зокрема, ворожі торговельні кораблі дозволялось захоплювати та знищувати, так само як і ворожі вантажі, які перевозились на нейтральному судні. Ворожі порти та узбережжя дозволялось брати в морську блокаду, порушення якої означало знищення судна та вантажу (пізніше-конфіскацію).

Війни завершувалися або повною капітуляцією або укладенням мирного договору, після підписання якого поновлювалась дія укладених до війни договорів.

Держави, які не брали участь у війні, користувались правами нейтральної держави, причому, розрізнялись кілька видів нейтралітету: нерішуча держава; держава, яка не бере участь у військових діях, проте чинить тиск на ворогуючі держави; держава, що намагається допомогти слабкій державі; держава, що підтримує одну з сторін, допомагаючи під час проведення переговорів. Поширеною в Індії була практика третейського розгляду.

На початку І тис до н.е. на території Середнього Китаю утворилась система держав, які мали регулярні дипломатичні зв’язки. Стародавні китайські аннали Чун Чиу та Цзо Чуань свідчать про те, що ці зв’язки підтримувалися „мандрівними послами”, які вирушали з дипломатичною місією з однієї держави до іншої і користувалися недоторканністю.

Для вирішення політичних та військових питань скликались з’їзди князів, на одному з яких було укладено договір про мирне вирішення спорів. В ІІІ ст. до н.е. була створена єдина держава, яка підтримувала дипломатичні зв’язки з Парфянським царством, відправляло посольства в інші держави, що лежали на Заході, в тому числі і до Римської імперії з метою підготувати військовий союз проти гунів.

Між китайськими державами укладались мирні договори, договори про союзи, договори з питань територій. Для забезпечення договорів використовувалась практика видачі заручників.

Специфічним явищем в міжнародно-правовій практиці Стародавнього Китаю було утвердження принципу, за яким заборонялось спричиняти шкоду території іншої держави. Зокрема, забороненим було змінювати русло річок, що мали неабияке транспортне та господарське значення. Такі роботи могли здійснюватися виключно за згодою всіх зацікавлених сторін.

Поширеними в Стародавньому Китаї були посередництво, арбітражні суди, які могли здійснюватися, наприклад, імператорами.

Стародавня Греція

В якості основних суб’єктів міжнародного права в стародавній Греції виступали поліси або їх об’єднання. Це означало, що всі зовнішні зносини велися від імені громадян та Народних зборів. Народні збори призначали послів та приймали їхні звіти, оголошували війну та укладали мир.

Дві галузі міжнародного права в Стародавній Греції були провідними. Це посольське право та право війни. Із „Іліади” Гомера та інших джерел відомо, що стародавні греки не знали постійних дипломатичних представництв. Посольства направлялися для досягнення конкретних завдань – укладення договору, підтвердження мирних та союзних договорів, оголошення війни (вручення документа про оголошення війни). Послів обирали. Посольства могли складатися також із колегії з кількох осіб, які звітували після завершення своєї місії. Послам видавали посвідчення на право ведення переговорів в вигляді скріплених воскових дощечок - „дипломів”. Посли користувалися недоторканністю, що вважалось загальновизнаною нормою, порушення якої було неприпустимим і вважалось недружнім актом. Держава, недоторканність посла якої була порушена, мала право вимагати видачі винних осіб.

В Стародавній Греції набув поширення інститут проксенії – покровительства іноземцям. В кожному грецькому місті-державі були особливі повірені – проксени, які надавали гостинність та покровительство прибульцям з інших грецьких міст-держав і у такий спосіб підтримували міжнародно-правові відносини. Цей інститут сьогодні асоціюють з консульствами.

Збільшення та ускладнення дипломатичних зносин між грецькими державами позначилось на договорах, які укладались в той час. Договори прийнято було спочатку записувати на шкіряних чи пергаментних свитках, а пізніше – на камінних стелах, які виставлялись на площах чи в храмах. Укладені договори скріплювалися клятвами. Порушення договору вважалось образою богів, ображена сторона розбивала стелу. Поширеними в той час були мирні, союзні, торговельні договори. Прикладом мирного договору був відомий Нікіїв мир між Афінами та Спартою, укладений в 421 р до н.е. Договір укладався на 50 років і містив окрім зобов’язань ненападу, повернення захоплених територій, обмін військовополоненими та ін.

Грецькі держави укладали між собою також багаточисельні угоди з спеціальних питань, наприклад, угоди щодо гарантування громадянам держав, що домовились укладати шлюби, право поселення, особисту свободу, охорону власності, право придбання нерухомості, угоди, що визначали компетентний суд, який вирішуватиме спори між громадянами держав, що домовились..

В міжнародній практиці давньогрецьких держав іноді мав місце арбітраж і угоди про арбітраж. Арбітраж використовувався щодо спорів про кордони, про право на ріки та ін. Арбітром, як правило, виступала третя держава, яка делегувала арбітражну владу групі своїх громадян, які обирались шляхом жеребкування. Після македонського завоювання арбітром у спорах виступав македонський цар, а після римського завоювання – римський сенат.

В Стародавній Греції існували релігійно-політичні об’єднання (амфіктонії) Дельфійська, Долоська, загальногрецька навколо храму в Олімпії. Двічі на рік збирались з’їзди делегатів, які обговорювали питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру між членами амфіктонії. За порушення союзних зобов’язань винне місто-держава підлягало суду амфіктіонів, які могли оголосити йому священну війну. Існували також військово-політичні об’єднання – сіммахії, які створювалися для спільного ведення війни і не завжди на рівноправній основі. Наприклад, Пелопоннеський союз, Афінський морський союз та ін. Пелопоннеський очолювала Спарта, яка слідкувала за поведінкою союзників.

Війною греки визнавали лише військові зіткнення між полісами. При цьому розрізняли війни законні та такі, що не мали законних підстав. Законними були війни у відповідь на напад, для захисту релігійних святинь, виконання союзних зобов’язань. Законна війна мала бути урочисто оголошена. Оголошення війни супроводжувалось релігійними обрядами. Поширеним було жертвоприношення задля успішного переходу через кордон під час війни (діабатерія).

Війна розумілась греками як боротьба всіх громадян одного полісу з громадянами іншого, тому греки не розрізняли комбатантів та некомбатантів. При захопленні ворожих міст, вбивство мирних жителів вважалось правомірним, як і захоплення їхнього майна. Втім, заборонено було вбивати тих, хто встиг заховатися в храмі. Полонені підлягали обміну чи викупу, але могли бути перетворені на рабів; посланці та жерці навіть під час військових дій користувались недоторканністю. Смерть на полі брані давала право на поховання (для цього сторони погоджувались на встановлення перемир’я). Під час війни, і навіть після її закінчення широко застосовувалась контрибуція.

Стародавні греки розрізняли поняття нейтралітет та невтручання. Нейтралітет мав місце тільки під час війни, а невтручання також і в мирний час і полягав у відмові від військової та матеріальної допомоги ворогуючим сторонам.

Під час загальногрецьких свят встановлювалось священне перемир’я. На час проведення Олімпських, Немейських та інших загальноелінських ігор також встановлювалось перемир’я, яке не було тривалим і відрізнялось від загального перемир’я, яке означало призупинення військових дій для відновлення дипломатичних відносин та ведення мирних переговорів.

На розвиток міжнародних відносин впливало уявлення про негреків, як про варварів, на яких не поширювались правові норми, втім виключення робились щодо Персії. Важливо відзначити, що всіх греків єднала спільність релігійних уявлень, основних культів. Тому формально всі грецькі держави були рівними і незалежними. Втім дуже часто мали місце обмеження одних полісів іншими.

Такими були основні міжнародно-правові інститути та норми стародавніх греків в період розквіту їх державної самостійності. Наука міжнародного права в той час тільки зароджувалась і не складала окремої галузі знань. Нею переважно займались філософи, оратори, політики. Окремі міркування, щодо проблем, які сьогодні утворюють сферу міжнародно-правових відносин місяться в працях Сократа, Платона, Аристотеля, промовах Ісократа та інших видатних грецьких філософів.

Стародавній Рим

Римляни завжди вважали, що здійснення зовнішніх зносин є прерогативою державних органів, що мають найвищу владу (imperium). Спочатку це були царі, пізніше – сенат та Народні збори, а ще пізніше - диктатори. Врешті-решт це право перейшло до імператорів. В період імперії посли призначались імператорами і звітували перед ними.

Міжнародно-правові функції покладались також на колегію феціалів, на чолі з старшим жерцем, якого називали pater patratus. Дії колегії регламентувалися особливим кодексом релігійних норм – феціальним правом. Основним призначенням феціалів було пред’явлення претензій Риму сусідам та оголошення війни. Пізніше в ІІІ та ІІ ст. до н.е. зносини Римської республіки з іноземними державами здійснювалось світськими послами – легатами, які обирались сенатом. Посольства складались, як правило, з трьох осіб, на чолі яких стояв перший, головний посол – princeps legatus. Зовнішнім знаком посла був золотий перстень, який надавав право на безкоштовний проїзд та отримання всього необхідного. Посольства направлялися за кордон з спеціальними дорученнями, наприклад, для укладення договорів, арбітражного вирішення спорів, оголошення війни, укладення миру, організації підкорених провінцій. Після повернення посли звітували перед сенатом чи народними зборами. За часів республіки сформувався своєрідний ритуал прийому іноземних послів: послів дружніх держав урочисто приймали, розташовували для проживання в центрі Риму, запрошували для участі в різноманітних святкуваннях. Натомість послів ворожих держав приймали за межами Риму в храмі богині війни Белони. Посли користувалися недоторканістю, в тому числі і посли ворожих держав. Римський юрист Секст Помпоній зазначав в 2 ст. н.е., що якщо хтось спричинить шкоду послу ворожої держави, то це буде розглядатися як порушення права народів.

Релігійна свідомість римлян обумовлювала ставлення до війни як справедливого та корисного дійства, яке схвалюється богами. Щоб війна визнавалась законною, належить дотриматись встановленого ритуалу, що має супроводжувати також її оголошення. Такі дійства походили від давньої частини римського феціального права. Феціали направлялися до кордону з дерном на голові, проголошували заклинання та пред’являли вимоги Риму. Якщо протягом 33 днів не надходило відповіді на вимоги, вони знову направлялися до кордону та кидали на землю ворога окровлений та припалений з кінця дротик, що символізувало оголошення війни. Феціали також скріплювали клятвами мирні договори.

В стародавньому Римі застосовувались різні види міжнародних договорів. Як і греки, римляни в перші сторіччя державності укладали насамперед мирні та союзницькі договори. Спеціальні договори з окремих питань, наприклад, торгівельні, договори про мореплавство, почали укладатися з ІІІ ст. до н.е. Тогочасні джерела засвідчують існування рівних договорів, наприклад, про дружбу та нерівні (союзні, договори про покровительство). Нерівні договори могли укладатися з переможеним, але непідкореним ворогом, який перетворювався в залежного союзника. Найчастіше римляни укладали мирні договори та договори про дружбу (pax amicitia), а також союзні договори (foedus sociale), які могли передбачати не тільки встановлення мирних відносин, а також зобов’язання надавати взаємну допомогу проти третіх держав.

В Стародавньому Римі існував інститут покровительства іноземцям, що був схожий на грецьку проксенію. Посадова особа pretor peregrinus займалась справами іноземців, що перебували в Рим, надавала необхідну допомогу, розглядала спори. В результаті діяльності преторів, формувалися правила, що визначали правовий статус іноземців. Саме в Стародавньому Римі виникло jus gentium – право народів. Під jus gentium розуміли право, що застосовувалось і щодо римлян, і щодо іноземців.

Серед римських юристів, які в своїх працях розглядали проблеми тогочасних міжнародних відносин і права народів, слід відзначити Цицерона, Ульпіана, Помпонія, Саллюстія та інших.