7.6. 7.5. Іноземці

7.5. Іноземці

Іноземець - особа, що не є громадянином країни перебування і що володіє громадянством іншої держави.

Іноземець перебуває під повною територіальною юрисдикцією країни перебування і під особистою юрисдикцією держави, громадянином якої він є. Перевага належить територіальній юрисдикції. Відносно іноземця повинні дотримуватися загальновизнані права людини.

В Стародавньому світі і в середні віки іноземці були безправні. Лише у XIX в. положення почало відчутно змінюватися, перш за все під впливом розвитку міжнародних економічних зв'язків. В цей час іноземці користувалися спеціальним режимом, який в одних випадках був більш обмеженим, ніж режим місцевих громадян, а в інших - сприятливішим. Останній режим був типовий для залежних країн. У країнах Близького Сходу і в Китаї існував так званий режим капітуляцій (заснований на статтях договору - капітулах). Іноземці значною мірою вилучалися з місцевої юрисдикції.

Новий етап в розвитку правового режиму іноземців починається після ухвалення Статуту ООН. Всебічний розвиток зв'язків між державами, інтернаціоналізація суспільного життя спричинили значне збільшення чисельності іноземців в більшості країн і їх впливу, перш за все в сфері економіки. Зацікавленість держав в такому розвитку потребувала забезпечення іноземцям достатньо широкого кола прав. Важливу роль в цьому процесі зіграло утвердження загальновизнаних прав людини. В результаті широкого поширення набув національний режим, через який іноземці в принципі прирівнюються в правах до місцевих громадян, за деякими виключеннями.

Особливо важлива відмінність правового статусу іноземця від статусу громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку держави перебування і права брати участь в управлінні справами держави, прав обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим іноземці не несуть деяких обов'язків, які покладаються тільки на громадян, перш за все це стосується військового обов'язку.

Законодавство багатьох країн обмежує права іноземців відносно заняття деякими видами професійної діяльності, наприклад відносно заняття посад в держапараті, роботи адвоката, капітана морських і повітряних суден та ін.

Закріпивши загальні положення статусу іноземців, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р. Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, вказала, зокрема, на неприпустимість масової висилки іноземців, що законно знаходяться на території країни.

Згідно Протоколу N 7 (1984 р.) до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, іноземець, що законно проживає на території держави, може бути висланий тільки на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону. При цьому йому повинна бути надана можливість представити аргументи проти його висилки і добиватися перегляду своєї справи. Іноземець може бути висланий і до здійснення цих прав, якщо така висилка необхідна на користь громадського порядку або обумовлена міркуваннями державної безпеки (ст. 1)

Існують три основні режими іноземців: національний, найбільшого сприяння і спеціальний.

Національний режим сьогодні є практично загальноприйнятим. Разом з тим, укладаючи договори, держави вносять зміни в цей режим, зазвичай надаючи додаткові права своїм громадянам, в основному в сфері торгівлі, податків тощо.

Для того, щоб уникнути розбіжностей в правовому положенні іноземців, держави використовують режим найбільшого сприяння, відповідно до якого громадяни договірних держав володіють правами не меншими, ніж будь-які інші іноземці.

У минулому був поширений спеціальний режим, при якому обсяг прав громадян відповідної держави визначався договором. В одних випадках він був сприятливішим в порівнянні з національним, в інших - більш обмежувальним. В даний час обмежувальний спеціальний режим застосовується в основному як репресалії. Сприятливий спеціальний режим використовується в рамках інтеграційних об'єднань.

Трудящі-мігранти

Особливу категорію іноземців складають трудящі-мігранти і члени їх сімей. Вважають, що їх чисельність у всіх країнах перевищує 50 млн. У США тільки "незаконних іноземців" налічується 6 млн. Деякі галузі національного господарства спираються на працю мігрантів.

Ще в 1939 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про трудящих-мігрантів , ще одна прийнята в 1975 р. (N 143), в 1977 р. Рада Європи прийняла Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, нарешті, в 1990 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила універсальну Конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Вже в ході підготовки останньої Конвенції такі країни, як США і ФРН, заявили, що не підпишуть її. У таких умовах навряд чи можна чекати набуття чинності Конвенції в найближчому майбутньому. Проте вона дає уявлення про міжнародні стандарти в захисті прав мігрантів.

* * *