5.4. 5.3. Міжнародні (міждержавні) організації

5.3. Міжнародні (міждержавні) організації

Міжнародні (міждержавні) організації - похідні, спеціальні суб'єкти міжнародного права

Правосуб'єктність міжнародних організацій похідна від правосуб'єктності держав, які через свою суверенну владу надають організації відповідний статус. Правосуб'єктність організацій носить спеціальний характер, оскільки обмежена цілями і повноваженнями, необхідними для вирішення поставлених перед ними завдань і закріпленими в їх засновницьких актах.

Взаємодія держав досягла такого рівня, що вона потребує регулювання на постійній організаційній основі. Для вирішення цього завдання держави створюють організації і наділяють їх міжнародною правосуб'єктністю, необхідною для виконання ними своїх функцій.

Організація є носієм певних загальних інтересів і покликана їх захищати. В результаті вона володіє автономією волі, тобто волею, яка відмінна від суми волі держав-членів, хоча і похідна від них. Ця воля і знаходить вираз в процесі реалізації правосуб'єктності.

Міжнародна правосуб'єктність міждержавних організацій є загальновизнаною. Вона закріплена в багатьох міжнародних актах і стала інститутом загального міжнародного права.

В преамбулі Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. закріплено: "Міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей". І далі: "Практика міжнародних організацій при укладенні договорів з державами або між собою має відповідати їх засновницьким актам".

Правосуб'єктність організацій підтверджена і рішеннями Міжнародного Суду ООН. При цьому були відмічені характерні риси цієї правосуб'єктності.

Будучи самостійним суб'єктом міжнародного права, організація проте зв'язана зобов'язаннями, що витікають з норм загального міжнародного права. Це означає, що для організації можуть бути обов'язкові і такі норми, юякі створені державами без її участі.

Консультативний висновок Суду.

Про тлумачення Угоди від 25 березня 1951 р. між ВОЗ і Єгиптом // ICJ. Reports. 1980. P. 89 - 90.

5.5. 5.4. Міжнародна правосуб'єктність народів і націй

5.4. Міжнародна правосуб'єктність народів і націй

Коли говорять про міжнародну правосуб'єктність націй і народов мають на увазі перш за все ті з них, які знаходяться в колоніальній залежності і позбавлені власної національної держави.

Народом вважається спільність людей, що історично склалася, яка характеризується такими ознаками: спільністю території; спільністю економічної життя; спільністю культури. Терміном «народ» називають самі різні форми національної і етнічної спільності людей. Нерідко цим терміном позначається і така спільність людей, як плем'я.

Суб'єктами міжнародного права є тільки ті нації і народи, які борються за своє національне звільнення і створення власних незалежних держав. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів, як правило, виникає після того, як вони створюють який-небудь орган, що координує таку боротьбу. Наприклад таким органом є Організація визволення Палестини, яка до створення незалежної держави виступає від імені палестинського народу.

Принцип рівноправності та самовизначення народів закріплений в Статуті ООН (п. 2 ст. 1). Сама Організація на основі цього принципу переслідує мету розвивати дружні відносини між націями. В порядку імплементації даного принципу ООН створила під своїм керівництвом міжнародну систему опіки. Згідно ст. 76 Статуту ООН одним з основних завдань системи опіки було сприяння політичному, економічному і соціальному прогресу населення територій під опікою, його прогресу в галузі освіти і його прогресивному розвитку у напрямі до самоврядування або незалежності.

Надалі принцип рівноправ'я і самовизначення народів був розвинений і конкретизований в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. У преамбулі Декларації справедливо наголошується, що всі народи мають невід'ємне право на повну свободу, здійснення свого суверенітету і цілісність національній території. Народи у власних інтересах можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами.

Декларація проголошує наступні принципи і обов'язкові умови надання незалежності колоніальним країнам і пародам:

1) підпорядкування народів іноземному ярму і пануванню, їх експлуатація є запереченням основних прав людини і суперечать Статуту ООН і перешкоджають розвитку співпраці і встановленню миру у всьому світі;

2) всі народи мають право на самовизначення; через це право вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток;

3) недостатній економічний і соціальний розвиток ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалежності;

4) будь-які військові дії або репресивні заходи будь-якого характеру, направлені проти залежних народів, мають бути припинені, з тим щоб надати їм можливість здійснити в умовах миру і свободи своє право на повну незалежність; цілісність їх національних територій повинна поважатися;

5) у підопічних і несамокерованих територіях, а також у всіх інших територіях, що ще не досягли незалежності, мають бути негайно прийняті заходи для передачі влади народам цих територій відповідно до вільно вираженої ними волі і бажань, без яких би то не було умов або застережень і незалежно від раси, релігії або кольору шкіри, з тим щоб надати їм можливість користуватися повною незалежністю і свободою;

6) будь-яка спроба, направлена на те, щоб частково або повністю зруйнувати національну єдність і територіальну цілісність країни, несумісна з цілями і принципами Статуту ООН.

Даний принцип конкретизований також в Декларації про принципи міжнародного права 1970, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р. і в багатьох інших джерелах міжнародного права.

Способами здійснення народом права на самовизначення є створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність.

Юридичною основою права націй на самовизначення є властивий їм національний суверенітет, що означає реалізацію кожною нацією свого права на самостійне і незалежне існування як у політичному сенсі, так і з погляду вільного і всебічного розвитку всіх інших сфер суспільного життя. Національний суверенітет недоторканний і невідчужуваний. Через це міжнародна правосуб'єктність націй і народів не залежить від волевиявлення інших учасників міжнародних відносин.

Як суб'єкт міжнародного права нації і народи, що борються за своє самовизначення, в особі своїх постійних органів можуть укладати угоди з державами і міжнародними організаціями підписувати міжнародні договори (наприклад, Організація визволення Палестини підписала Конвенцію ООН по морському праву 1982 р.), направляти своїх представників для участі в роботі міжурядових організацій. Вони користуються захистом норм міжнародного права, мають свої дипломатичні представництва на території держав.