14.4. 14.3. Загальна безпека

14.3. Загальна безпека

У основі загальної колективної безпеки покладено Статут ООН. Обмежимося вказівкою на характерні риси системи безпеки ООН. Перш за все звертає на себе увагу наголос на попередження загрози миру шляхом створення і підтримання всебічної системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість і жити разом, в мирі одна з одною, як добрі сусіди; розвивати дружні відносини і всесторонню співпрацю; створювати умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань. Першорядне значення для безпеки має заборона погрози силою або її застосування.

Тільки ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або погрозу силою у випадках, передбачених її Статутом.

Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує вжити заходів, передбачених Статутом.

Щоб уникнути подальшого погіршення ситуації, Рада Безпеки перш за все може зажадати від сторін в конфлікті виконання тимчасових заходів, які не повинні наносити шкоду правам і вимогам учасників.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки має право застосувати невоєнні заходи: зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушником.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, то вона має право ухвалити рішення про застосування військових заходів. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени мають забезпечити готовність відповідних контингентів збройних сил. У таких випадках допомога Раді Безпеки надається Військово-штабним комітетом.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Таке право - необхідний інститут будь-якої правової системи. Член суспільства має право у разі нападу використовувати наявні в його розпорядженні засоби захисту. Статут ООН підтвердив існування "невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад" (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно повідомлена про прийняті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вчинить заходів, необхідних для відновлення миру.

Заходи самооборони повинні бути адекватними, не виходити за межі необхідної оборони. У відповідь на локальний прикордонний конфлікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, і, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджене Міжнародним судом ООН в рішенні у справі "Нікарагуа проти США". Суд також відзначив, що постачання повсталих зброєю і запасами не може розглядатися як збройний напад.

Останніми роками в практиці держав стало актуальним питання про існування права застосовувати силу для захисту своїх громадян в іншій державі.

Цьому послужили події, пов'язані з висадкою ізраїльського десанта в аеропорту Ентеббе (м. Кампала, Уганда) для звільнення пасажирів захопленого терористами ізраїльського літака, спроба США звільнити персонал свого посольства в Тегерані, вторгнення США на Гренаду під приводом захисту своїх громадян, події в Осетії та Абхазії.

Раніше таке право існувало і активно використовувалося великими державами. Нині його зміст обмежений, але навряд чи воно повністю скасоване. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонене міжнародним правом. Воно не може розглядатися як направлене проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно має використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли немає інших шляхів врятування життя своїх громадян. Не тільки у зарубіжній, але і у вітчизняній літературі висловлюються думки на підтримку гуманітарної інтервенції у виняткових випадках. Разом з тим такі дії США, які мали місце відносно Ірану і Гренади, не сприяють зростанню авторитету даного права.

У Статуті ООН мова йде також про право на колективну самооборону. Як до, так і після створення ООН держави укладали договори про взаємну допомогу і побажали їх зберегти. Цим і пояснюється включення відповідного положення в Статут ООН (ст. 51). Договори зазвичай містять ухвалу, згідно якій напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на останніх.

Міжнародний суд в рішенні у справі "Нікарагуа проти США" обмежив право на колективну самооборону наступними умовами: держава, що зазнала нападу має офіційно заявити, що воно є жертвою збройного нападу; необхідним є також її звернення до союзної держави про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Із сказаного виходить, що державам вдалося закласти досить міцні основи колективної безпеки. Питання полягає в тому, наскільки реальні перспективи їх реалізації. Є всі підстави вважати, що об'єктивних непереборних перешкод на шляху до досягнення мети не існує.